Для мене сьогодні радісна новина, тому що моя Марійка вирішила таки встати з ложа та перемогти морську хворобу, що вона і вчинила. Почала дещо їсти. За нею встали й інші жінки та мужчини. Всі почали здавати собі справу, що морську хворобу можна лише перемогти сильною волею. Піддатись цій хворобі — це означує дозволити собі захворіти.

20 червня 1948 р.

Нарешті сьогодні вже помітно зменшення шторму, і морські хвилі є багато менші. В усіх появився кращий настрій. Дякували Богові за щасливо пережиту бурю.

21 червня 1948 р.

Яка сьогодні велика зміна в погоді! Вчора шаленіли буруни, а сьогодні вранці море майже спокійне і кораблем вже взагалі не кидає. Погода чудова. Не зимна і не гаряча, і пасажири зітхнули з полегшенням після кількаденних страждань бурунних днів. Уже знову, вчора ще хворі, пані вилежуються безжурно на сонечку. Велика кількість пасажирів дрімають після недоспаних ночей.

22 червня 1948 р.

Довідуємося, що післязавтра ми вже будемо пропливати біля берегів Західної Австралії, що ми так з нетерпінням очікували. Така довга і монотонна подорож морем уже всім нам надокучила. Сьогодні наші пані дізналися, що завтра якесь норвезьке свято і ціла залога корабля буде особливо святкувати цей день. Дізналися наші пані, що балтійці вже приготували для капітана-норвежця подарунок. Ми, українці, також подбаємо про подарунок і від нас, незалежно на те, що нас лише мала горстка.

23 червня 1948 р.

Сьогодні море направду спокійне і відчуваєш зимнішу температуру. Пасажири готуються зустрінути береги Австралії — нашої нової країни. Цікаво, як нас зустріне Австралія? Віримо, що все буде гаразд.

24 червня 1948 р.

Сьогоднішній день зустріиув нас спокійним морем та зимнішим повітрям. А це тому, що в цій частині нашої планети — зима. Дехто з пасажирів, включно з Остапом Кобицею, вже повдягали светри та плащі, щоби не застудитися. Натомість пан Волошко демонструє своє молодече завзяття, спацеруючи лише в сорочці. Сьогодні ми вперше запримітили великих птахів, які пролітали за кораблем та якими були альбатроси. Це ознака того, що ми наближаємося до Австралійського континенту. Крила цих великих морських чайок сягають двох метрів розміру.

Нарешті сьогодні, о годині 5-й пополудні, ми зобачили далекі береги Австралії — нашої гостинної “мачухи”, яка вирішила нам дати притулок.

26 червня 1948 р.

Сьогодні море спокійне, одначе з півдня повіває прохолодний вітрець. Протилежно до Північної півкулі, тут з півдня віє прохолодний вітрець, а з півночі (пустелі) віє теплий чи гарячий.

28 червня 1948 р.

Зранку сьогодні йде “чищення” кабін і приготування для висадки у порт, з якого сядемо у потяг. О годині 11-й З0 хвилин вечора наш “Свальбард” причалив у Мельбурнську бухту-порт.

29 червня 1948 р.

Сьогодні вранці наш корабель підтягнули до пасажирської пристані, на якій вже очікували кореспонденти, репортери та балтійські емігранти, які прибули сюди раніше. Вони розповідали нам про гостинність та добробут цієї країни. Прибула також і одна українка, щоби зустрінути своїх земляків. Після інтерв’ю австралійських кореспондентів з пасахсирами на сторінках австралійської преси було повідомлено, що “кораблем “Свальбард” прибуло 900 лише балтійців”, одначе про українців та інших — ні згадки.

30 червня 1948 р.

Сьогодні о годині 8-й ранку ми ступили на австралійську землю, а о годині 9-й ранку ми вже сіли до австралійського потяга, перед тим одержавши з рук еміграційного урядовця привітання від австралійського міністра еміграції. Потяг рушив, і ми з цікавістю дивилися на пожовклі від сонця простори, серед яких владично і мовчазно приглядалися нам евкаліпти. Ми їхали до переселенчого табору в Бонегіллю.

Наша нова країна — Австралія вітала нас спокоєм та великими надіями і сподіваннями”.

Зустріла Австралія непривітно. Ще б пак: блукачі, вигнанці, безбатченки, “діпісти”. Отак — “діпістами” — називали тих, хто після війни опинився в переселенських таборах. А потрапляли туди ті, хто не хотів повертатися додому.

Причин було багато, але зводилися вони переважно до однією: боялися розплати Сталіна. Хтось за справжні гріхи, але більшість… Більшість тікали не від України, а від кривавої руки диктатора. То були полонені, яких щойно звільнили з німецьких концтаборів, і вони не хотіли потрапити до сталінських лабетів. Це про них сказав вождь: “У мене немає полонених, у мене є зрадники”. А із “зрадниками” розмова коротка… Були серед “діпістів” юнаки й дівчата, яких вивезли з України на роботу в Німеччину. Були родини репресованих, “ворогів народу”, та й самі “вороги”, якщо комусь із них щастило вибратися з сталінських катівень. Вони знали, що на них чекає важка доля. Так воно й сталося. З болем і гіркотою писав Олесь Гончар:

“Чому наші сестри, наші дівчата-полонянки, визволені з фашистської неволі, боялися повертатися додому І змушені були шукати притулок у країнах Заходу, а тільки що випущені з гітлерівських таборів змордовані радянські полонені одразу ж опинялися в інших таборах, у вітчизняних, у сталінських ГУЛАГах.”

— Ні, ми не біженці, — казав Михайло Іванович Гоян. — Ми і не трудівнича еміграція, як, наприклад, канадські чи американські українці, ми еміграція політична. Нас погнало сюди неприйняття Сталіна і сталінізму.

Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні поєднувалась в уяві світової громадськості з ім’ям Сталіна. Це підносило його авторитет. Сталіна боялися. Тому не дуже охоче країни Заходу давали притулок тим, хто втікав од нього. Австралія погодилась на це за умови, що кожен відпрацює за контрактом два роки там, куди пошлють. Ті контрактові роки запам’яталися всім. Роботу одержували найгіршу, в найвіддаленіших місцях: у пустелі прокладали залізниці або капали, на шахтах, будовах. Часто родини розлучали — чоловік працював в одному місці, дружина, з якою були й діти, — в іншому. Як найсвітліший спогад дитинства мер міста Водонга Валентина Онішко розповідала, що батько, не витримавши розлучення, викрав її з мамою і забрав із собою.

Переселенців Австралія зустріла непривітно, насторожено. Мені розповідали про поляка, який скаржився: “У роки війни я вилітав з Англії бомбити фашистську Німеччину. Але тут, в Австралії, яка теж воювала проти Гітлера, мені дали найтруднішу роботу і найгірше житло. Зате німець, який літав бомбити Лондон, тут живе добре”.

Проставлення до українців у ті далекі роки розповідають сумні легенди. Немолодий лікар наймався за контрактом на роботу. Він мав освіту лікаря, але йому пропонували бути хіба що фельдшером. Хоч як переконував, що має досвід і знає теорію, не допомогло. “Теорію? — дивувалися з цього впертого українця. — Та ви хоч бачили колись оцю книгу?” — і показали ^йому підручник медичного світила. “Так, — відповів той лікар, — я її написав”.

Контрактові роки — важка сторінка в одіссеї українців Австралії. Але в кінці тунелю вже пробивалося світло. Кинуті напризволяще, вони змушені були дбати про те, щоб вижити. Після двох років праці вже могли їхати, куди хотіли. Селились у великих і малих містах, купували або будували хати. Хата в розумінні австралійських українців (як і канадських чи американських) — то не будівля сільського типу, яку ми всі знаємо, а добротний будинок, просторий особняк, нерідко на два-три поверхи.

Одні влаштувались надовго, інші, як самі згадують, “сиділи на валізах”, сподіваючись незабаром повернутися додому. Про себе дати звістку на Україну не наважувались, бо розуміли, яким лихом для рідних вона може обернутись. І за Сталіна, і за Брежнєва в СРСР з однаковою підозрою ставилися до тих, хто мав родичів за кордоном.

Та минали роки і десятиліття, а мрії про повернення залишалися нездійсненними.

— 3 чого розпочинали українці своє життя в Австралії? — запитує Пилип Прокопович Вакуленко, колишній харків’янин, а тепер аделаїдець, і сам відповідає: — Згадаймо нашу новітню вітчизняну історію: після Жовтневої революції нова влада почала своє утвердження з руйнування церков. Ми ж тут розпочинали з їхнього спору, ження. Адже церкви приваблюють до себе людей; зближували й згуртовували вони й нас. Це були своєрідні осередки, в яких зароджувалось громадське українське життя. При церквах почало розвиватись українське шкільництво. Тут же організовувались мистецькі колективи співу, танців. Усе це разом і не дало нам, українцям, загубитися в чужомовному середовищі, допомогло зберегти свою мову, традиції, пісні, танці. Ми залишились українцями. Тепер ви розумієте, чому на рідних теренах сталінські опричники так ревно руйнували церкви, нищили український дух, мову, культуру, віру? Вони добре знали, що без мови, без віри народ перестає бути народом.