Ми, хлопці, йшли за своїми батьками й прислухалися до кожного слова. Прийшовши до нашого дому, дорослі посідали за стіл, щоб продовжити розмову, а ми прилаштувалися поруч. Наші батьки були пригнічені, вони вважали, що після такої жахливої навали відьом і чаклунів слід чекати великого лиха. Потім мій батько пригадав, що отець Адольф занімів тієї самої миті, коли викрив відьомство в домі Маргет.

— Ще зроду диявольське кодло не наважувалося зазіхнути на помазаного слугу божого, — сказав мій батько. — Я і зараз не розумію, як тільки вони насмілились, адже в отця Адольфа на грудях було розп’яття, правда ж?

— Правда, — підтакнули інші. — Ми самі бачили.

— Кепські справи, друзі, дуже кепські. Досі в нас завжди був захист. Тепер і він не діє.

Усі здригнулися, наче в них мороз поза шкіру пробіг, і забубоніли:

— І він не діє. Бог покинув нас.

— Правда, — мовив батько Сеппі Вольмайєра. — І ніде шукати допомоги!

— Люди незабаром це зрозуміють, — сказав суддя, батько Ніколауса, — й тоді, охоплені розпачем, утратять мужність і снагу. Так, надійшла лиха година.

Він зітхнув, а Вольмайєр скрушно додав:

— Поголос піде по всьому краю, що наше село накликало на себе божу неласку, і люди обминатимуть нас. Тяжкі часи настануть для «Золотого оленя».

— Правду кажеш, сусіде, — погодився мій батько. — Зазнаємо ми біди, всі втратять добре ім’я, а хто і майно. А ще… о боже мій!

— Що? Що таке?!

— Може статися таке, що нас зовсім доконає…

— Ну кажи ж… um Gottes Willen![74]

— Відлучення від церкви!

Ніби грім ударив з небес; здавалося, присутні от-от знепритомніють від жаху. Але страх перед цим нещастям пробудив їхні сили, й вони, покинувши печальні думи, почали міркувати, як зарадити біді. Мудрували так і сяк, пропонували те й се, однак пробалакавши аж до обіду, не дійшли якогось певного висновку. Тоді попрощались і розійшлися з тягарем на серці, сповнені лихих передчуттів.

Поки сусіди прощалися з батьком, я вислизнув надвір і подався до Маргет подивитися, що там діється. Дорогою я зустрів чимало односельців, але жоден не відповів мені на привітання. Раніше я здивувався б, але не тепер. Від переживань і страху всі ніби побожеволіли. Бліді та виснажені, люди тинялися селом, наче сновиди, — дивилися широко розплющеними очима, нічого не бачачи; ворушили вустами, не промовляючи ані слова; мимохіть судорожно стискали й розтискали кулаки.

А в домі Маргет — ніби покійника винесли. Вона й Вільгельм сиділи поруч на канапі й мовчали, навіть не трималися за руки. Обоє понурі, очі дівчини почервоніли від сліз. Вона сказала:

— Я весь час благаю Вільгельма піти звідси й ніколи більше не приходити. Тоді б він урятувався. Я жахаюсь на саму гадку, що через мене він загине. Наш будинок зачарований. Всі ми згоримо на багатті. Але Вільгельм не хоче йти. Він загине разом з нами!

Майдлінг сказав, що нікуди не піде, поки Маргет загрожує небезпека. Його місце поруч з нею; він тут залишиться до самого кінця. Маргет знову заридала. На неї сумно було дивитись, і я пошкодував, що не зостався вдома. Аж тут хтось постукав у двері, ввійшов Сатана — свіжий, бадьорий і гарний, створюючи, як завжди, п’янку атмосферу веселості й життєрадісності, і все відразу ж перемінилося. Сатана й словом не прохопився ні про те, що сталося, ні про жахи, від яких у езельдорфців кров холола в жилах. Натомість жваво заговорив про всякі приємні, веселі речі, а незабаром перейшов до музики. То був розумний хід, бо Маргет, забувши про всі печалі, ожила, зацікавившись розмовою. Маргет ще не доводилося чути, щоб так гарно й з таким розумінням говорили про музику. Вона так захопилася розмовою, така була зачарована, що говорила без угаву, личко в неї проясніло. Вільгельм помітив це і, як не дивно, не дуже зрадів. А Сатана вже взявся за поезію. Він прочитав напам’ять кілька віршів та так добре, що зовсім обворожив Маргет, а Вільгельм ще більше нахмурився. На цей раз Маргет звернула увагу на Вільгельмів настрій, і їй стало соромно за себе.

Того вечора я заснув під приємну музику — по шибках тарабанив дощ, а вдалині чулися глухі перекоти грому. Серед ночі прийшов Сатана, розбудив мене і сказав:

— Я тебе беру з собою. Куди вирушимо?

— З тобою — будь-куди!

Враз усе навкруги залило сліпуче сонячне сяйво, і Сатана мовив:

— Ми в Китаї.

Нічого подібного я не сподівався і навіть ніби сп’янів від гордості й втіхи, що забрався в таку далечінь, де не бував жоден мій односелець, у тому числі й Бартель Шперлінг, який вважав себе великим мандрівником. Більш як півгодини кружляли ми над імперією, оглянули її від краю до краю. Ми бачили дивовижні речі, багато прекрасного, але багато й жахливого. Наприклад… а втім, як буде нагода, розкажу про все докладніше і поясню також, чому Сатана вибрав для нашої подорожі саме Китай, а не якусь іншу країну. Не можу розказати зараз, бо урвався б тоді перебіг моєї сповіді. Нарешті ми припинили ширяти й опустилися.

Ми сиділи на вершині гори. Під нами розлігся величезний обшир: гори, ущелини, долини, річки, рівнини, міста й села дрімали під сонячним промінням; на обрії виблискувала синя смужка моря. Краєвид, такий мирний і чарівний, радував око і заспокоював душу. Наскільки легше було б жити на цьому світі, якби ми могли, коли треба, переноситися в таку-от місцину! Зміна оточення жене геть давню, звичну втому тіла й розуму, ніби перекладаєш тягар душевних турбот з одного плеча на друге.

Ми почали розмовляти, і мені спало на думку перевиховати Сатану, вмовити його стати кращим. Я нагадав Сатані про все, що він накоїв, і попросив надалі бути розумнішим, не завдавати людям горя. Я зовсім не збирався звинувачувати його в лихих намірах, просто просив не поспішати й добре обмірковувати можливі наслідки, а не діяти, як він це робить, навмання. Тоді було б менше нещасть. Сатана не образився на мене за відвертість, але мої міркування, очевидно, здались йому кумедними й дивними, бо він сказав:

— Ти думаєш, я навмання дію? Е ні, я так ніколи не роблю. Ти хочеш, щоб я не поспішав і добре зважив можливі наслідки? А навіщо? Я завжди знаю, яких чекати наслідків.

— Тоді як ти можеш отаке виробляти, Сатано?

— Гаразд, я тобі поясню, а ти постарайся зрозуміти, якщо зможеш. Ти належиш до єдиної у своєму роді раси. Кожна людина — поєднання машин страждання і радості. Ця злагоджена система працює чітко й точно на принципах взаємообміну. Тільки-но одна машина виробить щастя, друга вже має напоготові біль чи сум, а може, й ще якісь біди. Здебільшого в людському житті щастя й нещастя майже порівну. Коли ж такої рівноваги нема, переважає нещастя. Щастя не переважає ніколи. Трапляються особи, влаштовані так, що в них працює лише машина страждань. Такі живуть усе життя, не маючи уявлення про щастя. До чого б вони не доторкалися, що б не робили, від усього зазнають тільки горя. Ти зустрічав таких людей? Життя для них не втіха, а суцільні муки. Іноді за хвилинне щастя людині через оту свою машинерію доводиться розплачуватися роками страждань. Хіба ти не знаєш? Час від часу таке трапляється. Зараз наведу тобі кілька прикладів. Твої односельці для мене нічого не значать, ти ж знаєш, правда?

Мені не хотілося бути надто різким, через те я сказав, що в мене склалося таке враження.

— Отже, вони для мене нічого не значать. Та інакше й не може бути. Між нами — безодня, різниця просто безмірна. Вони позбавлені розуму.

— Позбавлені розуму?

— Так, навіть жалюгідної його подоби. Коли-небудь я познайомлю тебе з тим, що людина називає своїм розумом, докладно розберу цей хаос, і ти сам усе побачиш і зрозумієш. У мене з людьми немає нічого спільного, нас ніщо не поєднує. Людські переживання дурні й дріб’язкові, так само як їхні марнолюбство, зухвалість і прагнення. Їхнє порожнє, нікчемне життя — всього-на-всього сміх, зітхання і смерть. І в них зовсім немає почуттів. Тільки почуття доброчесності. Зараз я тобі поясню, що маю на увазі. Бачиш червоного павучка? Він менший за макове зернятко. Хіба можна уявити, що слон зацікавиться ним, перейматиметься тим, щасливий він чи нещасний, багатий чи бідний, чи відповідає кохана йому взаємністю, здорова його мати чи хвора, чи поважають його в суспільстві, чи вистоїть він супроти своїх ворогів, чи не покинуть його друзі в біді, чи не підуть нанівець усі його сподівання, чи здійсняться його честолюбні політичні задуми, помре він у колі своєї сім’ї чи на чужині, самітний і принижений? Ці речі аж ніяк не обходять слона, йому до них байдуже, він просто не може зменшити своїх зацікавлень до такої мікроскопічної величини. Людина для мене те саме, що червоний павучок для слона. Слон нічого не має проти павучка, між ними страшенна безодня. Я нічого не маю проти людини. Слон байдужий; я байдужий. Слону й на думку на спаде скривдити павучка, він навіть може допомогти йому, якщо захоче і якщо це нічого йому не коштуватиме. Я не раз робив людям послуги, але ніколи не шкодив їм.