Зірки теж гарні. От якби дістати хоч кілька, щоб прикрасити своє волосся. Та, мабуть, не вдасться. Подумати тільки, як вони далеко, а здається, ніби зовсім поряд. Учора вночі вони вперше з’явилися на небі, і я спробувала збити кілька штук палицею, але не дістала й дуже здивувалась. Тоді я стала кидати в них грудками землі, доки геть не втомилась, але так і не збила жодної. А все тому, що я лівша. Навіть коли навмисне цілила в іншу зірку, все одно не попадала в ту, що мені подобалась. А були й досить влучні кидки, бо я бачила, як сорок чи п’ятдесят разів чорна пляма грудки летіла просто в середину золотого грона. Якби не втома, я б таки добула собі зірку.
Я трохи поплакала (в моєму віці, гадаю, річ природна), а перепочивши, взяла кошик і пішла туди, де небо сходиться з землею і зірки висять зовсім низько. Там їх можна дістати руками, і це було б набагато краще, бо тоді я зняла б їх обережно, не побивши. Але край землі виявився далі, ніж я сподівалась, і врешті мені довелося відмовитися від свого наміру. Від утоми я вже ледь ноги тягла, до того ж вони були геть побиті й дуже боліли.
Я не могла повернутися додому, бо зайшла надто далеко і змерзла. Натрапивши на тигрів, я вмостилася між ними на ніч. Лежати так було надзвичайно зручно й приємно. Я задоволено вдихала солодкий запах, що йшов від тигрів, — адже вони годуються суницями. Раніше я їх ніколи не бачила, але відразу впізнала по смугах. З однієї такої шкури вийшла б чудова сукня.
Сьогодні я вже маю краще уявлення про відстані. Мені так кортіло заволодіти кожною гарною річчю, яка потрапляла на очі, що я нерозсудливо простягала до неї руку. Іноді відстань виявлялася надто великою, іноді — якихось шість дюймів, що видавалися мені цілим футом, — але тоді моя рука натикалась на безліч колючок! Я одержала урок і відкрила для себе істину, дійшовши до неї власним розумом. Це було моє перше відкриття: подряпаний Дослід боїться колючок. Думаю, непогано, як на мій юний вік.
Учора пополудні я стежила віддалік за іншим Дослідом, намагаючись збагнути, для чого він. Але так нічого й не зрозуміла. Думаю, що це чоловік. Я ніколи раніше не бачила чоловіка, але це створіння виглядає як чоловік. Певна, що не помилилась. Відчуваю до нього більшу цікавість, ніж до будь-якого іншого плазуна, якщо це плазун. Здається, що це саме так, бо в нього скуйовджене волосся, голубі очі, і взагалі воно нагадує плазуна: не має стегон, звужується донизу, як морква, а коли стоїть — роздвоюється, як рогатка. Тому гадаю, що це плазун, хоч може виявитися і якоюсь спорудою.
Спочатку я боялась і кожного разу, коли воно озиралося, кидалася навтіки — думала, що поженеться за мною. Але поступово зрозуміла, що воно само намагається втекти. Тоді я осміліла й протягом кількох годин переслідувала його, тримаючись ярдів за двадцять позаду. Воно почало нервувати і зовсім утратило спокій. Нарешті, неабияк стурбувавшись, вилізло на дерево. Я досить довго чекала, поки воно злізе, потім махнула рукою і пішла додому.
Сьогодні повторилося те саме. Знову загнала його на дерево.
Неділя. Воно й досі на дереві. Очевидно, відпочиває. А скоріше всього, прикидається, бо неділя не для відпочинку. Для цього існує субота. Здається, йому понад усе подобається відпочивати. Я б так не змогла. Мені набридає навіть сидіти й дивитися на це дерево. Цікаво, для чого призначене це створіння. Я ні разу не бачила, щоб воно щось робило.
Минулої ночі повернули місяць. Яка радість! І яка чесність. Він зіслизнув і знову впав, та я не хвилююсь. Нічого турбуватися, коли маєш таких сусідів; вони віддадуть його. Мені б хотілося якось віддячити. Добре було б послати їм трохи зірок, адже у нас їх більше, ніж треба. Тобто у мене, а не в нас, бо плазуна, бачу, такі речі не цікавлять.
У цього створіння грубі смаки, і вдача далеко не лагідна. Вчора у вечірньому присмерку я бачила, як воно злізло з дерева і намагалося ловити маленьких плямистих рибок, що вигравали в озері. Довелося грудками загнати його на дерево, щоб воно дало рибкам спокій. Дивно, невже воно для цього створене? Невже воно не має серця? Невже не відчуває жалю до тих крихітних істот? Невже воно призначене для такої жорстокої роботи? Схоже на те! Одна грудка поцілила йому в вухо, і воно заговорило. Це мене схвилювало, адже раніше я не чула ніякої мови, крім власної. Я не зрозуміла слів, але вони здалися мені досить виразними. Його здатність говорити ще більше розпалила мою цікавість, бо я страх як люблю говорити. Я говорю цілими днями, навіть уві сні. Мені дуже цікаво слухати себе, та якби можна було говорити з кимось, я б розповідала без упину і вдвічі цікавіше, аби лиш той хтось хотів слухати.
Якщо це створіння — чоловік, то це не воно, правда ж? Це неправильно з погляду граматики. Мабуть, це він. Авжеж. Отже, треба його відмінювати так: називний відмінок — він, давальний — йому, присвійний — їго. Отже, вважатиму його чоловіком і називатиму — він, доки не виявиться, що це щось інше. Так зручніше, ніж сумніватися на кожному кроці.
Через тиждень. Неділя. Цілий тиждень бігала за ним, намагаючись познайомитися. Говорити доводилося мені, бо він соромився; та я не проти. Здається, йому приємно, коли я поряд. Я часто вживала оте дружнє «ми», і його, здається, тішить, що я не відділяю його від себе.
Середа. Тепер ми справді живемо в злагоді і все краще пізнаємо одне одного. Він перестав уникати мене — добрий знак, і свідчить, що йому подобається бути зі мною разом. Це мені приємно, і я намагаюся бути йому якомога кориснішою, аби ще більше прихилити до себе. В останні кілька днів я звільнила його від роботи вигадувати назви — велике полегшення для нього, бо він не має до цього жодних здібностей. Вдячність його очевидна. Він неспроможний придумати вдалої назви, але я вдаю, ніби нічого не помічаю. Щойно з’являється перед нами якась нова істота, я відразу даю назву, поки він не встиг викрити себе ніяковою мовчанкою. Я не раз виручала його в скрутну хвилину. Сама я такої вади не маю. Варто мені побачити нову тварину, я в ту ж мить знаю, хто це. Мені навіть роздумувати нічого, слушні імена з’являються відразу, немовби з натхнення. Певна, що це натхнення, бо кожного разу відчуваю, що якихось півхвилини тому й гадки не мала про таке слово. Ніби сам вигляд і поведінка підказує мені, що воно за тварина.
Коли з’явився додо, він подумав, що це дика кішка, — по очах бачила. Та я виручила його. Ще й подбала про те, щоб не принизити його гідності. Тоном приємного здивування, ніби й не збиралася давати якусь інформацію, я сказала: «Дивися — додо, справді, додо!» Я пояснила, ніби зовсім ненароком, як я взнала, що це додо. Його, мабуть, трохи вразило, що це зробила я, а не він. Але очевидно, що він у захопленні від мене. Я була дуже задоволена і, перш ніж заснути, не раз із насолодою згадувала про цей випадок. Як мало потрібно для щастя, коли відчуваєш, що воно заслужене!
Четвер. Моє перше горе. Вчора він уникав мене і, здається, навіть не хотів розмовляти зі мною. Спершу я не повірила, думала, що помиляюсь. Адже я так люблю бути з ним разом, слухати, як він говорить. Навіщо примушувати мене страждати ні за що ні про що? Нарешті зрозуміла, що це правда, і пішла геть — посидіти там, де вперше побачила його того ранку, коли нас створили, коли я ще не знала, що він таке, й була байдужа до нього. Тепер це місце навівало скорботу, кожна дрібниця нагадувала про нього, серце моє щеміло. Я не могла втямити чому, бо вперше переживала таке відчуття. В ньому крилася якась незбагненна таємниця.
Та коли настала ніч, я не витримала самотності й пішла до його новозбудованого сховку спитати, в чому моя вина і як її виправити, щоб повернути його прихильність. Він вигнав мене на дощ, і так я вперше пізнала смак горя.
Неділя. Тепер усе знову добре, я щаслива. Але ті дні були справді важкими, і я намагаюся по змозі не думати про них.
Пробувала збити для нього кілька яблук, та ніяк не навчуся влучно цілити. Однак схоже на те, що мій намір йому сподобався. Ці яблука заборонено зривати; він каже, що я накличу біду. Але якщо я накличу її, догоджаючи йому, то решта мене не обходить.
