— Сенді, а як ми довідуємося, що їх тисяча сто й одна, якщо вони всі випалюють разом?

— Бачиш, тут наш розум в деяких відношеннях дуже розвивається, і це тобі один із прикладів. Тут числа, розміри й відстані такі величезні, що ми повинні вміти відчувати їх, — наші колишні прийоми ліку й виміру не дали б нам про них ніякою уявлення, а тільки викликали б плутанину, сум і головний біль!

Ми погомоніли з ним ще трохи на цю тему, а тоді я сказав:

— Сенді, я тут майже не бачу білих ангелів; на кожного білого припадає добрих сто мільйонів червоношкірих, які не вміють говорити по-англійському. Чим це пояснити?

— Таке ти можеш спостерігати в будь-якому штаті, на будь-якій території американського закутка раю. Якось я летів цілий тиждень, пролетів мільйони миль крізь величезні юрми ангелів і не зустрів ніде жодного білого, не почув жодного зрозумілого мені слова! Бачиш, Америку мільярд років, а то й більше — до того, як там з’явилися білі, — населяли індіанці, ацтеки і всякі такі інші народи. У перші три сотні років після відкриття Колумба в усій Америці білих було стільки, що їх можна було б розмістити в одному лекційному залі, — я маю на увазі і британські володіння. На початку нашого століття їх було тільки шість-сім мільйонів — ну, нехай сім; у тисяча вісімсот двадцять п’ятому році — дванадцять чи чотирнадцять мільйонів, у тисяча вісімсот п’ятдесятому, скажімо, двадцять три мільйони, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятому — сорок мільйонів. Наша смертність становила пересічно двадцять на тисячу чоловік на рік. Отже, в перший рік століття померло сто сорок тисяч, у двадцять п’ятому році — двісті вісімдесят тисяч, у п’ятдесятому році — п’ятсот тисяч, і близько мільйона в сімдесят п’ятому році. Я буду щедрий і припущу, що від самого початку до сьогодні в Америці померло п’ятдесят мільйонів білих — нехай навіть шістдесят, якщо хочеш; нехай хоч би й сто мільйонів, — кілька мільйонів туди-сюди — то не велика різниця. Тепер ти сам розумієш, що коли розкидати таку краплю людей по простору в сотні мільярдів миль американської території на Небесах, це буде все одно, що розтрусити по пустелі Сахарі десятицентову коробочку гомеопатичних пілюль, а опісля мати надію зібрати їх! Годі сподіватися, щоб ми мали якусь вагу на небі, — і ми її таки не маємо, це факт, з яким мусимо примиритися. Учені з інших планет і з інших астрономічних систем, роз’їжджаючи по царству небесному, інколи заглядають і до нас. Вони проводять тут деякий час, потім повертаються до себе й описують свої подорожі у книжках, де Америці приділяють п’ять рядків. І що ж вони про нас пишуть? Пишуть, що Америка — малонаселена країна з кількома сотнями тисяч мільярдів червоних ангелів, серед яких зрідка трапляються хворі з дивним кольором шкіри. Розумієш, їм здається, ніби ми, білі, і негри, які також інколи трапляються, — це індіанці, що побіліли чи почорніли від якоїсь хвороби, прокази абощо, за якийсь особливо мерзенний гріх, зауваж собі! Це для всіх нас дуже гірке відкриття, друже мій, навіть для найскромніших, не кажучи вже про тих, котрі уявляють, ніби їх тут приймуть як давно загублену державну облігацію і на додачу дадуть ще й облапити Авраама. Я не розпитував тебе, капітане, про подробиці, але мій досвід підказує мені, що тебе зустріли без особливих вітань, коли ти прибув сюди, адже так?

— Краще не згадуй про це, Сенді, — кажу я, злегка червоніючи. — Ні за які гроші не хотів би я, щоб те побачила моя родина! Побалакаймо про щось інше, Сенді.

— Гаразд. То ти збираєшся оселитися в каліфорнійській ділянці раю?

— Не знаю. Я ще не вирішив нічого певного, поки не прибула моя родина. Я намірявся роздивитися, не кваплячись, а вже тоді щось вирішувати. Крім того, у мене чимало знайомих серед небіжчиків, я хотів би розшукати їх і побалакати про приятелів, про давні часи, про те, про се, розпитати, як їм тут ведеться. А втім, моїй дружині, мабуть, захочеться влаштуватися в каліфорнійській окрузі, бо там буде більшість близьких їй небіжчиків, а вона полюбляє водитися зі своїми.

— Не дозволяй їй цього! Ти сам побачиш, як погано з білими в окрузі Нью-Джерсі, а в каліфорнійській — у тисячу разів гірше! Вона аж кишить тупоголовими ангелами кольору глини, а до найближчих білих сусідів щонайменше мільйон миль. Товариства, ось чого людині особливо бракує в раю, — товариства людей, подібних до неї породою, кольором шкіри й мовою. Через це я разів зо два мало не оселився в європейській частині неба.

— А чому ж ти цього не зробив, Сенді?

— З різних причин. По-перше, хоч там можна побачити чимало білих, але мова їхня майже незрозуміла, і поговорити так само нема з ким, як і тут. Мені приємно дивитися на росіянина, німця, італійця і навіть на француза, якщо пощастить застати його, коли він не робить чогось непристойного, але ж очима не наїсися, хочеться ж поговорити!..

— Але стривай, Сенді, є ж Англія, є англійська округа в раю!

— Так-то воно так, проте там не набагато краще, ніж у цьому кінці небесних володінь. Поки ти маєш справу з англійцями, котрі народилися не більше трьохсот років тому, воно ще нічого, та як тільки натрапиш на людей, що жили до єлизаветинської доби, англійська мова стає туманною, і чим далі вглиб, тим вона туманніша. Мені довелося розмовляти з якимсь Лендлендом і ще з одним на ім’я Чосер — це старовинні поети, — однак то була марна річ: я майже зовсім не розумів їх, а вони — мене. Згодом я одержав від них листи, але написано їх було такою каліченою англійською мовою, що неможливо було щось уторопати. В ту давню добу англійці — то справжні іноземці та й квит, вони говорять по-датському, по-німецькому, по-норманському, по-французькому, а іноді сумішшю усіх цих мов; ще далі в минуле — і вони говорять латиною, по-старобретонському, по-ірландському, по-гельському, а там уже підуть мільярди і мільярди справжніх дикунів, котрі шварготять таким сленгом, якого й сам чорт не втне. Перш ніж натрапиш в англійському селищі на людину, з якою можна порозумітися, доводиться продиратися крізь цілі стовпища варварів, котрі говорять так, що не второпаєш ані словечка. Бачиш, за мільярди років у кожній країні змінилося стільки народів і мов, що кінець кінцем у раю створилась престрашенна мішанина.

— Сенді, — питаю, — а великих людей, про яких згадується в історії, ти багатьох бачив?

— Еге ж, багатьох. Я бачив королів і всякого роду видатних людей.

— А королі тут у такій самій шані, як і на землі?

— Ні, людина не приносить сюди свого чину. «Божественне право монарха» — то земна вигадка, і для неба вона не підходить. Королі, прийшовши в царство небесне, спускаються тут до загального рівня. Я дуже добре знав Карла Другого — він один з найпопулярніших коміків у англійській окрузі і вважається там за першорядного майстра. Звичайно, є ще кращі актори — люди, про яких на землі й не чули, — але Карл створив собі дуже добре ім’я і вважається майбутнім світилом. Річард Лев’яче Серце — призовий боксер і має неабиякий успіх серед публіки. Генріх Восьмий — трагік, і сцени, в яких він убиває людей, вражають своєю життєвістю. Генріх Шостий торгує в кіоску релігійною літературою.

— А Наполеона тобі хоч раз довелося побачити, Сенді?

— Не раз, а часто, іноді у корсіканському районі, іноді у французькому. Він завжди вишукує собі місце на видноті і походжає, насупившись, схрестивши руки, — незмінна підзорна труба під пахвою, — з тим величним, похмурим і оригінальним виглядом, якого вимагає його репутація, і дуже йому прикро, що тут його не вважають таким великим полководцем, як він сподівався.

— А хто ж вважається вищим?

— Дуже багато людей, про яких ми й не чули ніколи, — із породи шевців, коновалів і точильників, — отакі безрідні мугирі, котрі ні разу в житті не тримали в руках меча чи вогнепальної зброї, але в душі були великими вояками, дарма що вони не мали нагоди виявити на землі свій дар. Тут вони займають своє справжнє місце, а Цезарю, Наполеону й Александрові Македонському доводиться відступити на задній план. Найвидатнішим воєнним генієм, який будь-коли жив на світі, був каменяр звідкись із-під Бостона — він помер під час революції — на ім’я Ебселом Джонс. Хоч би куди він ішов, за ним завжди біжать юрби народу, щоб тільки глянути на нього. Бачиш, кожен тут знає, що якби цьому Джонсові трапилася нагода, він показав би світові такі полководницькі таланти, що всі інші славнозвісні вояцькі звитяги здалися б дитячою грою, учнівськими спробами. Тільки ж він не мав жодної нагоди. Багато разів Джонс пробував записатися в рекрути, але в нього бракувало великих пальців на двох руках і двох передніх зубів, і тому сержант-вербувальник не хотів його брати. Проте, як я вже сказав, кожен тепер знає, чим цей Джонс міг би стати, тим-то мільйони людей збігаються подивитися на нього щоразу, як почують, що він куди-небудь іде. Цезар, Ганнібал, Александр Македонський, Наполеон — усі вони служать у його штабі і крім них ще багато великих полководців, але публіка не звертає на них ніякої уваги, коли бачить Джонса… Бах!.. Чуєш, ще один салют! Шинкар уже проминув карантин!