— Гей, капітане, що ти зробив із своїми крилами?
Я відразу ж відчув якесь глузування в його словах, але не подав виду й тільки відповів:
— Віддав випрати.
— Авжеж, — каже він спокійненько так, — вони всі бувають у пралі в такий час, я часто це помічав. Новоспечені ангели страх які чепуруни! А коли ж ти чекаєш їх від пралі?
— Післязавтра, — кажу я.
Він підморгнув мені й посміхнувся. А я й кажу:
— Сенді, викладай усе, що знаєш. Ну які можуть бути секрети між друзями? Я ж бачу — ти крил не носиш, та й багато інших теж не носять. Я пошився в дурні, правда ж?
— Та десь так. А втім, то не біда. Усі ми попервах буваємо не вельми розумними. Це природно. Бачиш, на землі ми склали собі безглузде уявлення про те, що тут робиться. На малюнках ми завжди бачимо ангелів з крилами, і це вірно, але ми вирішили, що вони користуються ними для пересування, а це вже не так. Крила — то просто парадна форма, та й годі. Перебуваючи на службі, ангели завжди носять їх, і ти ніколи не побачиш ангела, котрий вирушив би з дорученням без крил, як не побачиш, щоб офіцер без уніформи головував на військово-польовому суді, або щоб листоноша розносив листи без форменої куртки, або щоб полісмен обходив свою дільницю без мундира. Отак і крила — вони існують зовсім не для того, щоб літати. Вони для показу, а не для користування. Старі досвідчені ангели роблять так само, як офіцери регулярного війська — поза службою ходять у цивільному. А новоспечені ангели — ті самі добровольці з міліції: вони ніколи не розлучаються з формою, завжди пурхають з місця на місце, носяться зі своїми крилами, збивають з ніг людей, мотаються туди-сюди, і їм здається, що всі ними захоплюються, — одне слово, гадають, ніби вони найзначніша публіка на небі! І коли ти побачиш, як хтось із них пропливає на крилах, з яких одне підняте, а друге звисає донизу, можеш бути певен, що він каже собі в ту мить: «Який жаль, що Мері Ен із Аркансоу не бачить мене зараз! Їй-бо, вона пошкодувала б, що дала мені одкоша…» Ні, крила — тільки для показу, ото й усе, — тільки для показу!
— Мабуть, ти таки правду мовиш, Сенді, — кажу я.
— Та ти сам поміркуй, — каже він. — Тебе не створено для крил, та й нікого з людей. Пригадай, скільки років тобі довелося летіти сюди з землі? А ти ж мчав швидше за гарматне ядро! Тепер уяви, що цю відстань тобі довелося б відмахати на крилах. Та ціла вічність минула б, а ти все ще летів би та й летів! А мільйонам ангелів доводиться щодня бувати на землі, щоб з’явитися у видіннях дітям на смертельній постелі та праведникам, — це ж їхня робота. Певна річ, під час виконання службових обов’язків вони з’являються з крилами; крім того, умирущі не впізнали б у них ангелів, якби побачили їх без крил. Та невже ти гадаєш, що вони прилітають на крилах? Звичайно, ні. Крила зносилися б на півдорозі, навіть махові пера повідвалювалися б, а кістяк крила оголився б і скидався б на рамку для повітряного змія перед тим, як її обклеюють папером. На небі відстані в мільярди разів більші, ангели мусять щодня гасати по всьому небу. Хіба обійдешся тут одними крилами? Звичайно, ні. Вони носять крила для форми, але будь-які відстані долають за одну мить — досить їм тільки захотіти. Килим-самоліт із арабських казок — непогана ідея, але наше земне уявлення про те, що ангели пролітають ці величезні відстані на незграбних крилах, — чистісіньке безглуздя! Наші молоді ангели обох статей завжди носять крила — яскраво-червоні, сині, зелені, золотаві, строкаті, райдужні, в колах, смугасті, — ніхто їх за це не засуджує, бо в їхньому віці це природно. Крила — дуже гарна річ, і вони личать молоді. Це найпомітніша й найкраща частина їхнього вбрання, ореол проти крил — то суща марниця.
— Та годі вже, — кажу я, — свої крила я засунув у шафу і нехай собі вони лежать там, поки на вулицях не буде грязюки по самісінькі вуха.
— Або ж урочистого прийому.
— А це що таке?
— А ось сьогодні ввечері зможеш побачити. Зустрічатимуть одного шинкаря із Джерсі-Сіті.
— Ану-ну, розкажи докладніше.
— Цей шинкар був навернений на молитовному зібранні Муді й Сенкі[82] в Нью-Йорку. Коли він повертався додому, то пором, на якому він їхав, зіткнувся з кораблем, і шинкар потонув. Він із тих, хто гадає, ніби в раю не тямитимуться з радощів, що спасається такий запеклий грішник, як він, тим-то він упевнений, що всі небожителі вийдуть назустріч з осаннами вітати його і що в царстві божому цього дня тільки й мови буде, що про нього. Цей шинкар тішиться думкою, що його поява викличе тут такий переполох, якого не траплялося вже хтозна-відколи. Я завжди помічав у померлих шинкарів таку особливість — вони не тільки сподіваються, що всі повибігають їм назустріч, але й певні, що їх зустрінуть процесією із смолоскипами!
— Виходить, його тут чекає розчарування?
— Аж ніяк! Тут не допускають, щоб будь-хто розчаровувався. Те, що йому хочеться мати при появі тут — тобто в межах розумного й не блюзнірського, — він може дістати. Завжди знайдеться кілька мільйонів чи мільярдів молодиків, для яких немає кращої розваги, аніж дерти горлянку, тинятися зі смолоскипами і взагалі веселитися через якогось там шинкаря. Це страшенно тішить шинкаря, це нікому не шкодить, це не коштує ані цента, а проте підтримує славу, що в раю всі новоприбулі щасливі й задоволені.
— Дуже добре. Я прийду подивитись, як вони зустрічатимуть шинкаря.
— У таких випадках заведено бути в парадному одязі. Отже, доведеться тобі взяти крила й усі інші причандали.
— А що саме?
— Ореол, арфу, пальмову гілку і так далі.
— Оце то так, — кажу. Мені дуже соромно, але річ у тім, що я повикидав їх у той самий день, коли залишив хор. У мене зовсім нічого нема, крім оцього хітона й крил.
— Ну, то пусте. Твої речі попідбирали й зберігають для тебе. Пошли по них.
— Я так і зроблю, Сенді. Але ти щось сказав про блюзнірські бажання, яким не судилося здійснитися.
— О, таких бажань дуже багато. Наприклад, у Брукліні живе проповідник, такий собі Толмедж[83], от його чекає велике розчарування. Він весь час каже під час своїх проповідей, що коли потрапить до раю, то перш за все обніме Авраама, Ісаака й Іакова, розцілує їх і поплаче у них на грудях. На землі мільйони людей живуть такими мріями. Щодня сюди прибуває не менше шістдесяти тисяч чоловік, котрим кортить в ту ж мить побігти до Авраама, Ісаака й Іакова, облапати їх і поплакати у них на грудях. Як ти сам розумієш, шістдесят тисяч на день — трохи важкувато для отих дідуганів. Якби їм спало на думку погодитись на це, то вони тільки те й робили б із року в рік, що давали б пригортати себе й обливати слізьми протягом тридцяти двох годин на добу. Вони завжди були б украй змучені втомою й мокрісінькі, як водяні щури. Хіба ж то був би для них рай? Та з такого раю втечеш неоглядки, сам розумієш. Вони добрі сумирні старі євреї, але цілувати сентиментальних балакунів з Брукліна люблять не більше, ніж ти. Запам’ятай мої слова: ніжність містера Толмеджа буде відхилено з вдячністю. Є межі привілеям обраних навіть на небі! Справді, якби Адам мусив показуватись кожному новоприбулому, котрому спало б на думку полупати на нього очима й попросити автографа, у нього не лишилось би часу ні для чого іншого! Толмедж заявив, що має намір засвідчити свою пошану Адамові, а так само Авраамові, Ісаакові й Іакові. Але йому доведеться відмовитись від цього наміру.
— А ти гадаєш, Толмедж і справді попаде сюди?
— Так, неодмінно, але ти не турбуйся, він водитиметься з такими, як сам, а їх тут більш ніж досить! Саме в цьому головна принада раю: хоч би що там казали проповідники, тут є всякого гатунку люди. Кожен зможе відшукати товариство собі до вподоби, а іншим дати спокій. Вже коли бог створив рай, то, повір, — зробив це як слід, на широку ногу!
Сенді послав по свої речі, я послав по свої, і близько дев’ятої години вечора ми почали вбиратись. Сенді каже: