Та я трохи відхилився від теми своєї розповіді, — повернуся, отже, до початку. Тепер ти уявляєш, з якою швидкістю я мчав. Та, пролетівши отак років тридцять, я почав трохи непокоїтись. Взагалі подорож здавалася досить цікавою, пізнав чимало нового, однак почувався якось самотньо. Та й пристати до якогось місця вже хотілося. Адже я не збирався мандрувати вічно! Спершу мені навіть подобалася ця затримка, бо я потерпав, що можу вскочити в надто гаряче місце, але під кінець ладен був причалити хоч до… Ну, куди завгодно, аби лиш скінчилася невідомість.

Якось уночі, — а там завжди була ніч, хіба що я пролітав повз яку-небудь зірку, що заливала всесвіт своїм полум’ям і сяйвом, та за одну-дві хвилини вона залишалася позаду, і я знову поринав у темряву на добрий тиждень. Зірки, щоб ти знав, розкидані не так уже й густо, як нам здається… Та на чому я зупинився? Ага, якось уночі я помітив на обрії довжелезний ряд мерехтливих вогників. Поки я наближався, вони росли й розбухали, аж стали зрештою схожими на величезні печі. Я сказав собі:

— Їй-бо, здається, прибув! Але зовсім не туди, як і слід було чекати!

Тут я зомлів. Не знаю, чи довго так пролежав, але, мабуть, таки довгенько. Бо коли прийшов до тями, темрява вже розвіялась, і все навколо було осяяне таким ніжним сонячним світлом, і мені так легко дихалось м’яким запашним повітрям! Переді мною простягався чудесний світ — осяйна, прекрасна, чарівна країна! Те, що здалося мені печами, насправді були брами заввишки на багато миль, зроблені з коштовних самоцвітів. Прорізано їх було в стіні зі щирого золота, яка не мала ні початку, ні кінця. Я стрімголов помчав до однієї з брам. Тут я помітив, що небо аж чорне від мільйонів людей, і всі вони зі страхітливим ревом летять до тієї самої брами. Земля довкола мене кишіла ними, як мурашками, — певно, їх було кілька мільярдів.

Я приземлився, і юрба понесла мене до брами. Коли надійшла моя черга, головний клерк діловито спитав:

— Ну, швидше! Звідки прибули?

— Із Сан-Франціско, — відповідаю.

— Сан-Фран… як, як? — перепитує він.

— Сан-Франціско.

Він спантеличено почухав потилицю. Тоді питає:

— Це що, планета?

Господи, і треба ж таке бовкнути!

— Яка планета? — кажу. — Це місто! Та ще й одне з найбільших, найпрекрасніших і…

— Годі, годі! — каже він. — Розмовляти тут ніколи. Ми не займаємось містами. Звідки ви взагалі?

— Ой, — кажу я, — вибачте! Запишіть мене — з Каліфорнії.

І знову я його ошелешив, Пітерс! Він розгубився на якусь мить, а тоді кинув гостро й роздратовано:

— Не знаю такої планети. Може, це сузір’я?

— Господи! — вигукнув я. — Сузір’я, кажете? Та ні, це штат.

— Чоловіче, ми не займаємось штатами. Скажете ви кінець кінцем, звідки ви взагалі, в широкому розумінні? Чи ви ніяк не збагнете, про що вас питають?

— Ага, тепер ясно, що ви маєте на увазі, — відповідаю. — Я з Америки, із Сполучених Штатів Америки.

Пітерс, ти не повіриш, але я знову його ошелешив! Щоб я на устрицю перевернувся, коли брешу. Вираз його обличчя анітрохи не змінився, — точнісінько, як мішень після стрілецьких змагань міліції[81]. Він обернувся до молодшого клерка та й питає:

— Де це воно — Америка? Що це за Америка?

Молодший клерк поквапливо відповідає:

— Такого світила нема.

— Світила? — озиваюсь я. — Ну, що ви таке кажете, юначе? Америка — не світило. Це країна, материк. Її відкрив Колумб. Про нього ви, сподіваюсь, чули? Америка… ну, що ви, сер! Америка…

— Мовчати! — гаркнув головний клерк. — Востаннє питаю: звідки ви прибули?

— Ну, — кажу, — я вже не знаю, що й говорити, хіба що спробувати оптом і сказати, що я із світу.

— Ага! — зрадів він. — Це вже на щось схоже. З якого світу?

Ну, Пітерс, тут уже він загнав мене на слизьке. Я спантеличено витріщився на нього, він роздратовано — на мене, а потім як скипить:

— Та не тягніть ви: з якого світу?

Я кажу:

— Ну, з того самого. Він же один.

— Гм! — гмукнув він. — Один! Та їх мільярди!.. Чия черга далі?

Це означало, що я повинен відійти. Я так і зробив, а на моє місце прискакав якийсь блакитний чоловік, що мав сім голів і тільки одну ногу. Я пішов прогулятись. Тоді тільки я й звернув увагу на те, що всі міріади людей, котрі кишіли біля брами, були точнісінько такі самі, як це створіння. Я спробував знайти в натовпі хоча б одного знайомого, але знайомих не знайшлося. Обміркувавши все як слід, я потихеньку знову пробрався до брами, вже геть знітившись.

— Ну? — питає головний клерк.

— Що ж, сер, — одказую покірно, — я, здається, не знаю, з якого я світу. Але я спробую вам допомогти: це той світ, що його спас Христос!

Почувши це ім’я, він схилив голову, а тоді промовив:

— Світів, які спас Христос, стільки, скільки брам у небесах, — ніхто не може їх злічити. В якій астрономічній системі ваш світ? Можливо, це допоможе нам.

— Це та система, в якій є Сонце, Місяць, і Марс… — За кожною назвою він хитав головою, бо навіть і не чув про них, — уявляєш? — і Нептун, і Уран, і Юпітер…

— Стривайте! — каже він. — Помовчіть хвилинку! Юпітер… Юпітер… Здається, років вісімсот чи дев’ятсот тому був у нас якийсь чоловік звідти; але люди з тієї системи дуже рідко проходять крізь цю браму. — І раптом він так пильно подивився на мене, ніби хотів просвердлити своїм поглядом наскрізь. Потім, карбуючи кожне слово, промовив: — Ви прилетіли сюди просто зі своєї системи?

— Так, сер, — відказую я, трохи почервонівши.

Він ще суворіше глянув на мене та й каже:

— Це неправда, і тут не місце викручуватись. Ви відхилилися від свого курсу. Як це сталося?

Довелося ще раз почервоніти:

— Пробачте! Беру свої слова назад і признаюсь: одного разу я помчав наввипередки з кометою, але це тривало якусь частку сек…

— Так, так, — проказав він голосом, який я не наважився б назвати лагідним.

— Але я відхилився на якийсь жалюгідний румб і одразу ж після перегонів знову ліг на курс.

— Не має значення. Цього відхилення було досить, щоб ви ускочили в халепу. Воно привело вас до брами, що знаходиться на відстані мільярдів миль від тієї, яка вам потрібна. Якби ви потрапили до своєї брами, там би відразу знали, з якого ви світу, і не було б ніяких затримок. Та дарма. Спробуємо вас якось влаштувати. — Він обернувся до одного з молодших клерків. — В якій системі знаходиться Юпітер?

— Не пригадую, сер, але здається, що така планета є в одній з маленьких нових систем у малонаселеному закутку всесвіту. Я зараз подивлюсь.

У них там була карта завбільшки із штат Род-Айленд. Він підтягнув до неї повітряну кулю і став підніматися вгору, все вище й вище. Скоро здійнявся так високо, що й зовсім зник з очей. Час від часу він спускався попоїсти чого-небудь і знову відлітав. Одне слово, працював так день чи два і, нарешті, опустився й сказав, що йому, здається, пощастило розшукати ту сонячну систему, — але, можливо, то просто мушині сліди. Тут він узяв мікроскоп і знову піднявся вгору. Результат виявився втішнішим, аніж він сподівався. Він таки розшукав нашу систему. Клерк примусив мене описати нашу планету, вказати її відстань від сонця, а потім звернувся до свого шефа:

— О, тепер я знаю, сер, що він має на увазі. Ця планета є на карті! Вона зветься Бородавкою.

А я собі слухаю й думаю: «Юначе, юначе, боюсь, що клімат тієї планети виявився б згубним для вашого здоров’я, якби ви наважились з’явитись там і назвати її Бородавкою!»

Врешті вони впустили мене й сказали, що тепер я спасенний й хвилюватися мені вже нічого.

Потім вони відвернулися від мене і взялися знову до своїх справ так, ніби вважали, що справу мою закінчено і все в повному порядку. Правду кажучи, це мене вельми здивувало, але я побоявся заговорити першим і нагадати про себе. Мені дуже не хотілося турбувати їх, бо в них і так клопоту вистачало. Двічі я вирішував дати їм спокій і залишити все так, як є. Отож двічі пускався я в дорогу, але тільки-но згадував, яке враження справлятиму в своїй оснастці на всіх спасенних, як відразу повертався й знову ставав на якір. Люди почали поглядати на мене — клерки тобто — і дивуватися, чого це я не відпливаю. Терпіти далі я не міг. Надто вже ніяково себе почував. Отож набрався я врешті духу й зробив знак головному клеркові. А він мені: