— Оце справді цінна порада!

Зал не втримався — зареготали і свої, і чужі. Містер Берджес — і той втратив свою поважність. Побачивши це, збори визнали себе остаточно звільненими від потреби стримуватися і охоче скористалися з такого потурання. Реготали довго, реготали всмак, реготали від щирого серця. Згодом регіт поволі ущухнув. Містер Берджес поновив свої спроби заговорити, публіка встигла сяк-так витерти очі — і раптом знову вибух реготу, за ним ще, ще… Зрештою Берджесові дали змогу звернутись до зборів з такими вагомими словами:

— Немає сенсу приховувати, що справа обертається серйозно. Зачеплено честь нашого міста, його славне ім’я — під загрозою. Розходження в одному слові, виявлене в записках містера Білсона і містера Вілсона, вже саме по собі — серйозна річ, оскільки воно свідчить про те, що один з цих джентльменів вчинив крадіжку…

Обидва згадані джентльмени сиділи похнюплені, пригнічені й приголомшені, але останні слова Берджеса немов прошили їх електричним струмом, і вони посхоплювалися з місць.

— Сідайте! — суворо мовив голова, і обидва покірно сіли. — Як я вже сказав, справа обертається серйозно. Але досі це торкалося тільки одного з них. Однак справа ще більше ускладнилася, бо тепер небезпека загрожує честі їх обох. Може, мені слід піти далі й сказати: неминуча небезпека? Обидва вони пропустили в своїх відповідях найважливіші слова. — Берджес замовк. Він вичікував, поки багатозначна мовчанка справить належне враження на публіку. Тоді заговорив знову. — Пояснити такий збіг можна тільки одним. Я запитую обох джентльменів, що це було: потаємна змова? Домовленість?

По рядах пролетів тихий шепіт, який означав: влипли, мовляв, обидва!

Білсон не звик до критичних ситуацій; він зовсім скис. Але Вілсон був адвокат. Блідий і збентежений, він насилу підвівся на ноги й заговорив:

— Прошу збори вислухати мене з усією можливою поблажливістю, оскільки я мушу дати дуже прикре для мене пояснення. З болем скажу те, що треба сказати, бо це завдасть непоправної шкоди містеру Білсону, якого я досі поважав і шанував, твердо вірячи, як і всі ви, що його не звабить ніяка спокуса. Але коли йдеться про власну честь, то я повинен говорити — говорити з усією щирістю. Хоч і сором, але мушу визнати — і тут я благаю вас виявити поблажливість, — що я сказав збанкрутілому іноземцеві всі ті слова, які наведено в його листі, включаючи й лайливе зауваження. (Хвилювання в залі). Прочитавши газетну публікацію, я згадав їх і вирішив заявити про свої домагання на мішок із золотом, бо він по праву належить мені. Тепер прошу вас: зверніть увагу на таку обставину і зважте її як слід. Вдячність незнайомця була безмежна. Він не знаходив слів для висловлення її і казав, що при нагоді віддячить мені сторицею. Тепер я запитую вас: чи міг я сподіватися, чи міг я думати чи хоча б уявити собі на хвилинку, що він відплатить своєму благодійникові чорною невдячністю, навівши в листі й це зовсім недоречне зауваження? Підготувати мені пастку! Виставити мене підлим брехуном, що звів наклеп на своє рідне місто! І де? В залі нашого зібрання, перед лицем усіх моїх співгромадян! То було б безглуздя, ні на що не схоже! Я не мав сумніву, що він примусить мене повторити для випробування лише першу половину фрази, повну зичливості до нього. Бувши на моєму місці, ви міркували б так само. Хто з вас міг би сподіватися на таку підступність від людини, з якою ви стали друзями і яку нічим не скривдили? Ось чому я з повним довір’ям, ні хвилини не вагаючись, написав лише початок фрази, закінчивши її словами: «Ідіть і спробуйте виправитись», і поставив унизу свій підпис. Тієї хвилини, коли я хотів покласти записку в конверт, мене викликали з контори. Записка лежала на столі. — Він замовк, поволі обернувся до Білсона і, перемовчавши мить, додав: — Прошу зважити на таку обставину: трохи згодом я вернувся і побачив містера Білсона, що саме виходив з моєї контори. (Хвилювання в залі).

Білсон схопився з місця й закричав:

— Брехня! Підла брехня!

Голова. Сідайте, сер! Слово має містер Вілсон.

Друзі посадили Білсона й почали його заспокоювати. Вілсон вів далі:

— Такі факти. Мою записку було перекладено на інше місце. Я не надав цьому ніякого значення, гадаючи, що її здуло протягом. Мені й на думку не спало запідозрити містера Білсона у тому, що він міг прочитати чужого листа. Я думав, що чесна людина не здатна на такі вчинки. І коли мені дозволять висловити свої міркування з цього приводу, то, по-моєму, тепер ясно, звідки взялося зайве слово «вже»: містера Білсона підвела пам’ять. Я — єдина людина в усьому світі, що може пройти цю перевірку, не вдаючись до брехні. Я скінчив.

Що інше може так одурманити мозок, перевернути догори дном думки, що склалися раніше, збаламутити почуття публіки, не звиклої до викрутасів та хитрощів досвідчених балакунів, як спритно побудована промова?

Вілсон сів на місце переможцем. Його останні слова потонули в громі оплесків; друзі кинулися поздоровляти його й тиснути руки, а Білсонові не дали навіть рота розкрити. Голова стукотів молоточком по столу й нагадував публіці:

— Засідання триває, панове, засідання триває!

Коли, нарешті, в залі стало більш-менш тихо, шапкар підвівся з місця й сказав:

— Що ж тут «тривати», сер? Треба вручити гроші — і край.

Голоси. Правильно! Правильно! Вілсон, виходьте!

Шапкар. Пропоную прокричати трикратне «гіп-гіп ура!» на честь містера Вілсона — символа тих чеснот, які…

Йому не дали договорити. Під оглушливе «ура!» й несамовитий стук молоточка голови кілька громадян, що не стямилися від захвату, підсадили Білсона на плечі до одного з його приятелів, досить високого на зріст, і вже урочисто рушили до помосту, але тут голові пощастило перекричати всіх.

— Тихше! Сядьте! Ви забули, що треба прочитати ще один документ! — Коли тиша відновилася, Берджес узяв зі стола другого листа, хотів було прочитати його, але роздумав і натомість сказав: — Я зовсім забув! Спершу треба оголосити всі вручені мені записки.

Він вийняв із кишені конверт, розпечатав його, витяг звідти записку і, мигцем перебігши її, чомусь дуже здивувався. Потім довго тримав листок у простягненій руці, придивляючись до нього і так і сяк…

Чоловік двадцять-тридцять дружно крикнули:

— Що там таке? Читайте вголос! Уголос!

І Берджес прочитав — поволі, ніби не вірячи своїм очам:

— «Я сказав іноземцеві… (Голоси: Це ще що таке?)… Ви не така погана людина… (Голоси: Оце-то чортовиння!) Ідіть і спробуйте виправитись». (Голоси: Ой! Не можу!) Підписано: «Банкір Пінкертон».

Тут у залі знялося щось неймовірне. Такі бурхливі веселощі могли б довести розсудливу людину до сліз. Ті, хто вважав, що їхній честі нічого не загрожує, вже не сміялись, а ридали. Репортери, корчачись із реготу, виводили такі карлючки у своїх записниках, яких не розібрав би ніхто в світі. Собака, що спав у кутку, прокинувся й почав з переляку несамовито гавкати. Серед загального шуму й галасу час від часу можна було розібрати окремі вигуки:

— Оце розбагатіли — два Символи Непідкупності, не рахуючи Білсона!

— Три! Сухореброго теж туди! Каші маслом не зіпсуєш!

— Правильно! Білсона обрано!

— А Вілсон, бідолаха — його обікрали зразу двоє!

Могутній голос. Тихше! Голова виловив іще щось із кишені!

Голоси. Ура! Щось новеньке! Вголос, уголос!

Голова (читає). «Я сказав іноземцеві…» — і так далі. «Ви не така погана людина. Ідіть…» — і так далі. Підпис: «Грегорі Йєйтс».

Ураган голосів. Чотири Символи! Ура Йєйтсові! Ну ж бо далі!

Збори не тямилися від захвату і не бажали пропускати найменшої нагоди повеселитися. Кілька пар з числа Дев’ятнадцятьох попідводилися бліді й засмучені і почали пробиратися до виходу поміж лавами, але тут пролунало десятків зо два голосів:

— Двері! Замкнути двері! Жоден Непідкупний звідси не вийде! Усі на місця!