У цей момент машиніст, ніби почувши ваші слова, натискує на відомий тільки йому якийсь важіль, і клуби водянистої пари ударяють аж у самісінький під’їзд, а слідом за цим машиніст дає про себе знати таким гудком, що навіть у вас, ідеаліста, вуха починають в’янути.

— Оце чула? — питає хазяїн у хазяйки.

— Ну, що ж тут такого? — відповідає хазяйка хазяїнові. — Це ж тимчасове.

— Нема нічого більш постійного, як тимчасове, — цитує чиїсь невідомі вам слова господар.

— Он люди взагалі ще у вагончиках, на залізничних коліях живуть. І нічого, звикають. І ми звикнемо.

— Ну, гаразд, — погоджується господар. — Якщо не сподобається...

— Як це не сподобається?! — перебиваєте ви. — Ну, знаєш! Ти зовсім запанів. Ліс же поруч, до електрички сто метрів, під вікнами вузькоколійка, майже через двір центральна автострада проходить, за десять кроків аеродром. Літаки реактивні. Це ж для дитини — одна втіха. А сосни?

— Що сосни? Ти подивись на ті сосни!

— А що на них дивитися?! Сосни, як сосни. Може, не такі, як у тайзі. Але теж вічнозелені. Дають кисень, затримують пилюку, милують око...

— Оці милують око? Це ж віники понатикані в землю не тим кінцем. Поруч же суперфосфатний завод, ТЕЦ... Все в радіусі п’ятнадцяти кілометрів вигоряє. На цих соснах давно жодної зеленої голки нема...

— Може, це такий вид. Вид жовтих сосен. Ти що, ботанік?! Ти знаєш, скільки видів і підвидів має сосна? Понад три тисячі. Та й дим у вас не такий чорний і ядучий, як у нас. Жовтий. Нормальний димок... А у нас...

— Що у вас?

— У нас, як подує північний вітер, то вікна негайно зачиняй. Гумою тхне. У кімнаті не всидиш. Недалеко ж ремонтують автомашини. І шини, буває, палять...

— Буває?! Ти краще сідай за стіл, — каже Вадим Петрович. — Теж мені агітатор...

— Вадику, ти не приймай так близько до серця, — каже Раїса Іванівна (її звуть Раїса Іванівна), — я тобі кажу: поживемо трохи, подивимося. Не сподобається, ось з Петром Семеновичем, — киває вона на вас, — поміняємось. Йому ж квартира наша подобається. Та й каже набагато краща, ніж його. Так що?.. Можна погодитися.

Якщо ви вже сіли за стіл і набили чимось смачним рота, після цих слів, будь ласка, нічого не вигукуйте. Так можна, чого доброго, і вдавитися. Це перша причина. Друга, — замість вас може вигукнути ваша дружина, яка досі мовчала, як ви їй наказували.

— Що? — підніметься вона з-за столу. — Щоб я мінялася на ось цю квартиру? Та я швидше повішусь на тих копчених соснах, ніж перейду сюди.

Після цих слів за столом, як правило, зчиняється такий ґвалт, ніби у банці раптом ожили консервовані краби і поповзли на новоселів. Ви, як правило, цього не витримуєте і вискакуєте на свіже повітря.

— А все через тебе, — несподівано каже вам дружина.

— Через мене? — вже вкотре дивуєтесь ви. — Хіба ж не ти сказала: «Я швидше повішусь, ніж...»

— А через кого? Хто говорив: «Божественна квартира! Божественний краєвид! Де Куїнджі і Васильківські?» Договорився?

Ви мовчите. Вам до цього це звикати. Усі біди, які трапляються у вашому житті, — все через вас. Ви хапаєтеся за власну голову і мовчки їдете далі. А що ж вам залишається робити? Не вішатися, як дружина радить?!

З цього приводу гуморесок і фейлетонів написано не менше, ніж дисертацій по ракових захворюваннях. Те і те, як відомо, — хвороба XX століття. Те і те поки що невиліковне. Поки існують у нашому житті телефони, доти і стоятиме проблема, як правильно відповідати на телефонні дзвінки.

Деякі автори вчать, що це треба робити чемно, культурно, я особисто теж дотримуюся саме цієї думки. Більше того, я вважаю, що людям не треба ніколи заперечувати чи відмовляти. Хай не ображаються. Отже, якщо до вас раптом зателефонували і поцікавилися, чи ви прийдете сьогодні, скажіть — «прийду».

— Тільки домовилися, не запізнюватися, — кажете ви і додаєте. — Візьми ніж і на всяк випадок мішок інкасатора...

Якщо трубка несподівано бренькне і ви щось почуєте таке, чого цитувати у товаристві не рекомендується, не ображайтесь. Людина пожартувала.

Коли номер вашого телефону збігається з номером якоїсь торговельної бази і вас постійно запитують:

— Петре Семеновичу, ви Фартушняку дозволили взяти норкову шапку?

Відповідайте:

— Дозволив. І не одну, а дві. Одну — дочці, а другу — дружині...

— Але в нього немає дочки.

— Йому краще знати, є в нього дочка чи нема, — кажете ви. — У нього дочка від першої дружини.

— Так він же казав, що взагалі не одружений. Що ця шапка для сестри...

— Він багато чого може казати. Він може сказати, що перший у космос літав він, а не Гагарін, ти що, повіриш? Ні, то видай чоловікові дві шапки і голови не морочи...

— Але він гроші на одну залишив...

— А ти видай дві...

— Він просив переслати.

— Так ти й перешли. Друга шапка піде за мій рахунок. Зрозумів?

— Зрозумів, — каже завскладом і тихо кладе трубку, хоч ви цього не чуєте, але догадуєтесь.

Зовсім інша справа, коли у вас номер телефону чи то збігається з трестівським, чи то люди набирають старий номер і весь час чогось у вас просять.

— Петре Семеновичу, то як бути з імпортним білилом?

— Що як бути? — перепитуєте ви, бо самі поки що теж не знаєте, як вам бути.

— Ну, Фартушняк просить.

— Як просить, так видай людині. Не в тебе ж просить. У держави...

— Я розумію. Але він ще хоче, щоб я виписав йому облицювальних плиток, клею і лінолеуму. Західнонімецького. По собівартості?!

— Якщо хоче, так випиши...

— Ми так і трест розбазаримо...

— Ну, ну, — кажете ви. — Ти там не дуже...

Якщо ж телефонні дзвінки стосуються пожежної команди, міліції чи швидкої допомоги, то відповіді повинні носити трохи інший характер.

— Негайно виїжджаємо, — кажете ви, не дослухавши товариша до кінця.

— Куди виїжджаєте?

— До вас, — відповідаєте ви.

— Але ви ж навіть адреси не записали.

— Ми тепер, щоб не витрачати багато часу, фіксуємо адресу по телефону... Світ науки і прогресу.

— Що ж ви фіксуєте, коли я не з своєї квартири дзвоню...

— Знаємо. Від сусіда...

— Від якого сусіда?.. Я з роботи, а дружина мені дзвонила з автомата.

— Ну, гаразд, давайте адресу, вік хворої і довго не затримуйте нас.

— А це «швидка»? — перепитує товариш.

— А ви ще сумніваєтесь? — перепитуєте ви його.

— Та, знаєте, якось все так просто, легко, без нервів. Не так, як на «швидкій»...

— Виправляємось, — кажете ви і кидаєте трубку. — Ну, здається, я здорово когось розіграв. Дочекаються вони сьогодні «швидкої допомоги». Пародія!

Коли ж вам скажуть:

— Ну, й ти безсовісний! Може, десь там людина помирає, а ти?.. Хіба цим жартують?

Смійтесь і кажіть:

— А що, вже й пожартувати не можна?

Жартуйте, але не з вогнем. Якщо у вас несподівано загорілась квартира, ви телефонуєте і вас запитують:

— Тільки що загорілась чи вже догоряє?

— А яке це має значення? — питаєте ви.

— Для нас, як для лікарів, це дуже важливо, чи покійний перед смертю потів, чи...

— Ви що, смієтесь?!

— Який може бути сміх, коли у вас будинок загорівся. До речі, якого кольору дим — чорний, синій, жовтий чи білий, молочний?

— Як ви можете?! — обурюєтесь ви.

— Нам це потрібно для протоколу.

— Синій з білим, — кажете ви.

— Ясно. Який поверх? Скільки у квартирі кімнат, вікон, дверей, балконів, виходів і куди ці виходи ведуть: на двір, вулицю чи базарну площу?