У цей час у коридорі лунає дзвінок. Ви полегшено зітхаєте. Хтось знову встромляє ключа в шпарку.

— Дружина, — радісно і облегшено шепочуть ваші уста.

Нарешті вона входить. Ви спочатку їй назустріч висовуєте своє бліде обличчя, намагаєтесь щось сказати, але у вас нічого не виходить.

— Що це за барикади? — вносить вона розрядку, дивлячись на себе в дзеркало, а тоді вже на лежачого грабіжника. — Знову набралися до чортиків...

Ви ховаєте рушницю і кажете:

Ану, жінко, перевір у нього кишені...

— Ще чого не вистачало?! Я по твоїх ніколи не лажу...

— А може, в нього там пістолет чи ніж індійський. Я його затримав...

— Хто? Оцей? — перевертає жінка грабіжника лицем до себе.

Ви заплющуєте очі. А що, як зараз вхопить її за комір і, прикрившись нею (а нею можна прикритися таким і двом), візьме і вискочить на вулицю. Тоді шукай вітру в полі.

— Так це ж Семен Петрович, — пізнає дружина. — Із сусіднього парадного.

— Помилився парадним, — ледве каже Семен Петрович. — Вибачте. А чоловік ваш...

— Нічого, нічого. З ким не буває, — каже дружина. — Тепер же будують... Коробки... Як близнята... Хоча б зафарбовували в інші кольори. А взагалі то треба менше пити...

Він піднімається, тісно стуляє ноги і каже:

— Пробачте, будь ласка. Мало того, що помилився парадним, а ще й ключ до ваших дверей підійшов. Ви нічого поганого не подумайте...

— Гаразд, гаразд, — проводжає його до дверей дружина. — А може, до вечора пересиділи б у нас?! Просушилися б...

Спасибі. Я уже дома...

— Це він від сліз, — кажете ви, коли за ним зачиняються двері. — Так ридав, як поранений заєць. Ніколи не думав, що є такі боягузи... Не міг одразу сказати, що він сусіда. Ти, жінко, коли-небудь чула, як зайці на полюванні плачуть? — цікавитесь ви, ставите заряджену рушницю в куток і поспішаєте на кухню, щоб заглянути в жінчину господарську сумку: «Цікаво, що ж вона сьогодні з і астроному принесла?»

Але це вже зовсім інша тема.

Як тільки ви переступили поріг квартири і вручили хліб, сіль та сільничку господарям, не роздягаючись і не роззуваючись, негайно прямуйте у квартиру. Якщо вам по дорозі потраплять під руки двері — з силою їх не смикайте. З двох причин.

Перша: у ванній кімнаті хтось може сидіти;

Друга: ви можете відірвати ручку.

Одне слово, вам може стати, як ваша дружина каже: «Ах, як незручно».

Щоб не було отого «Ах, як незручно», ви, легенько поторсавши за одні двері, потім за інші, питайте:

— Тут у вас що?

— Туалетна.

— А тут?

— Ванна?

— О-о! Так у вас ці штуки окремо?

— А у вас що, разом?

— Та й у нас окремо, — ви відчиняєте навстіж двері і продовжуєте, звертаючись до господаря, — і це ще ти незадоволення? Ти подивися, яка тут розкіш. Які кольори. Раковина голуба. Ручка кулькою. Світло-зелена. Не те, що у мене. Весь час за мотузок смикаєш, обривається. Уже дротами скрутив. А тут, як у кабіні суперавтомобіля. Тільки сиди і на педаль натискуй. Чого тепер тільки не попридумують?!

Ви зачиняєте двері, проходите далі, кажете коротеньке «Здрасті» малознайомим типам, які теж, очевидно, якесь мають відношення до цієї родини, і прямуєте в кухню, хоч вас туди ніхто й не запрошував.

— Яка кухня! — висить у вас на кінчику язика, але вам назустріч виходить сивоголова жінка.

— Це моя мама, — каже вам дружина товариша. — А це мій тато з своєю сестрою, — заводить вона вас до вітальні. — А це її діти: син і донька.

— Дуже приємно, — посміхаєтесь ви. — Я й сам одразу здогадався, що ви Раїна мама. Дві копії...

— Я — Вадикова мама, — поправляє вас жінка

— Тепер ви для обох мама. Рідна. Найрідніша, — не розгублюєтесь ви. — Я вас сердечно вітаю! Вашим дітям просто пощастило. Який район! Яка кухня! Ванна! А квартира! Мало сказати, яка квартира?! Божественна квартира! Скільки простору! — вигукуєте ви одне окличне речення за другим, переходячи з однієї кімнати в іншу в супроводі свити родичів і тих, хто в останні хвилини приєднався до вашого товариства. — Який краєвид, — наближаєтесь до вікна. — Де сучасні Куїнджі і Рєпіни? Шишкіни і Васильківські?!

— Правда, вам подобається? — запитує вас господарка.

— Вона ще питає? Ви чуєте, мамо, — звертаєтесь ви до Вадикової мами так, ніби ви теж її син, але від іншого батька. — Вона ще сумнівається в моїх словах.

— Ну, що ви! ? Хіба ж я сумніваюся! Я тільки хочу, щоб ці слова ви сказали при Вадикові.

— Я ці слова можу повторити навіть при голові міськради, — войовниче заявляєте ви.

— Скажіть при Вадикові. Він уже мене загриз. Тільки й чую «Для чого ти тут квартиру взяла?». Скажіть при ньому. Дуже прошу вас. Ви ж товариші, — тягне вас хазяйка назад у коридор, туди, де сам господар поспішно забиває останнього цвяха для вішалки прямо в стіну.

— Вадику, ти чуєш? — звертається вона до чоловіка, тримаючись за ваш рукав.

— Чую, чую, — скептично бахкає він по тупій голівці іржавого вухналя. — Тупий, погано залазить та ще й гнеться, — каже він, повертаючись до вас і витирає з чола піт. — Так, кажеш, квартира непогана?

— Просто божественна! На перший погляд така, як наша. Але це тільки на перший погляд...

— Цікаво, що ж їх різнить? — питає у вас господар.

— Ти ще питаєш! ? Ніби не бачиш сам.

— І все ж, наприклад? — наполягає він.

— Ось ця ніша...

— Це я сам зробив.

Не розгублюйтесь і не червонійте, кажіть:

— Паркет... новий. Щілин зовсім не видно. Та й не в усіх місцях видувається.

— Ясно. А ще що?

— Ну, стелі... Без тріщин... Не осипаються.

— Так це ж нова квартира! Розумієш, нова! А ти хочеш, щоб уже були й тріщини?

— Ти хочеш?! Ти хочеш?! — сердитесь ви. — Он коли Фартушняк одержав, ти бачив, що в нього робилося: штукатурка на другий день повідлітала. Ніби ти не знаєш, як у нас часом будинки здають?!

— Це правда, — підтримує вас Вадикова мама.

— А який у нас краєвид? — натякає вам Рая.

— Краєвид у вас просто божественний! Ну, просто чудовий! — розмахуєте ви руками і збиваєте комусь з новоприбулих картуза. — Пробачте, але я інакше не можу. Я вже казав: де сучасні Куїнджі і Пікассо?

Вадим перестає цокати по тупій голівці вухналя і спопеляє вас своїм поглядом.

— Ну, звичайно, — кажете ви. — Перед вікнами не сади Семіраміди. Не оазиси сучасних Каракумів. Але тут є і свої переваги.

— От, от, — підтримує вас господарка. — Я ж йому те саме казала.

— За вікнами, — продовжуєте ви, — стільки простору. Степ! Під самими вікнами залізниця...

— Поїзд, — перебиває вас Рая, — тут раз на рік ходить. Сусіди розповідали...

— А якщо навіть щодня? Щогодини? — повертаєтесь ви до неї, помітивши голубий димок паровоза, що грізно починає клубочитися за двома ще не зовсім обгорілими соснами. — Так це ж зручно. Ви завжди можете купити першими квитки на поїзд. Куди треба поїхати. А потім, ви не повірите мені, але моє дитинство пройшло на маленькій, закинутій залізничній станції. Для мене маневри составів, паровозні гудки — симфонії мого дитинства. А особливо ось це... Ну, коли паровоз із розгону з усієї сили б’є вагоном по вагонах і... як ланцюгова реакція... вагони один об одного тільки трах-трах-трах-трах-та-тах. Ідилія! Наче перший травневий грім...