І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумні-сумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно бліде-бліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся… І байдужість, байдужість…
«Да-а-а… — думаєш, — перетерло людину… Революція — не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!..»
* * *
Вже в санаторії. Через тиждень…
— Здрастуйте!
— Здрастуйте!
Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…
— Ну, що? Як? Лежите?
— Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Му-гу-гу! «Харашо жить на востоке-е-е!..»
— Поспівуєте?
— Та чого ж не поспівувать? А ви як?
— Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!
— Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. Аа-а… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… «С той поры как стала шансонеткой я, мої друз'я, не сцене його я-я-я»! Тру-ля-ля! Товаришу Надю! А ну, наввипередки!..
* * *
Через два тижні… Вечір… Місяць…
— Добрий вечір!
— Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?
— Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… «Місячні ванни»! Не пробували? Ех, ви! «Чу-ра-ра-ра-ра! Ку-ку!»
— Поправляєтесь?!
— А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Ого-го-го!..
— Я тут (тоненько).
— Іду-у-у
* * *
Через місяць…
Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці — підстрибом… По проспекту — орлом…
А в руці — смуглява Надя.
— Ха-ха-ха!
— Хи-хи-хи!
І бризки навкруги! І весело! І все сміється!
. . . . . . . . . . . . . . .
І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… «Харрашо жить на востоке-е!»
Життя татарчине
Від легенд прекрасних, таємницями південними оповитих, до шаленої праці, праці каторжної.
Від пісень про гнучкий стан, про очі-смарагди, про постать кипарисову, про походку сарни гірської у чорноокої казинин (киз – дівчина), до раби, до невільниці, до хатньої речі, до безсловесної покори перед владикою-чоловіком у виснаженої дітьми та працею хашинин (хашин – жінка).
Які очі у стрункої молодої Фатьми?!
Який стан?!
Які чари жіночі?!
Золото, славу, честь і могутність за погляд очей-слив, за палкі обійми молодої красуні…
Все за жіночу красу!
І легенди про неї, про красу жіночу, казкові: «Коли висохла душа, кволим зробилось тіло — тоді золото».
«Коли кипить кров і не згас огонь в очах — тоді жінка».
. . . . . . . . . . . . . . .
… Здавалося, не було на землі хана розумнішого від Арслан-Гірея. Він мав усе, щоб не ремствувати. Сто три жінки й двісті невільниць, палац із мармуру й порфиру, сади й кав'ярні, незчислимі кінські табуни й отари з овець. Чого б іще бажати?
Так і здавалось.
Але ночами хтось приходив до Гірея й бентежив його думку.
Все є, тільки мало золота.
— Звідки взяти багато золота? — питав сам себе Гірей. І не спав до ранку.
І от одного разу, коли поприходили до нього беки, звелів він іскликати мудреців з усього ханства.
Не знали беки для чого, і кожний привів свого приятеля, хоч і не був той мудрець.
— Способу хочу, — сказав хан, — щоб камінь золотом робивсь.
Подумали беки й мудреці: збожеволів хан. Якби можна було так ізробити, давно б уже люди зробили. Однак відповіли:
— Воля падишахова священна. Дай часу.
Через тиждень попрохали:
— Коли маєш змогу, зачекай.
А через два тижні, тільки-но роззявили рота, щоб попрохати ще часу, хан їх прогнав. Розумний був хан.
— Піду сам пошукаю серед народу мудреця, — вирішив він.
Беки одсовітували. Не слід, мовляв, ханові в народ ходити. Мало чого може трапитися. Може почути таке, чого не може слухати благородне вухо.
— Піду!
Переодягся старцем і пішов.
Правду сказали беки. Багато образливого почув хан і про себе, і про беків, поки мандрував був по базарах та по кав'ярнях. Говорили про останню його витівку.
— Збожеволів хан. Із каменя золото схотів ізробити.
А інші додавали:
— Покликав би нашого Кяміл-джинджі, може б, що й вийшло.
— А де живе Кяміл-джинджі?
І хан пішов до чарівника та розповів йому, чого він хоче. Довго мовчав джинджі (джинджі – чарівник, ворожбит).
— Ну як?
— Тяжко буде. Коли все зробиш, як іскажу, може, що й вийде.
— Зроблю.
І хан заприсягся страшною присягою: «Хай ослабнуть всі три печінки, коли не зроблю так!» І ще раз проказав:
— Учь талак бош олсун!
(«Хай ослабнуть…», тобто, хай позбавлюсь можливости мати жінок і дітей». Ця присяга у татар вважається за дуже велику. Сказати так – привід до розводу і т. и.)
Тоді сіли на гарбу й поїхали. Вісім день їхали. На дев'ятий день під'їхали до Керченської гори.
— Тепер ходім!
Ішли на гору, доки почала рости тінь. А коли зупинились, джинджі почав читати молитву…
На дев'ятім слові одкривсь камінь і покотивсь у безодню, а за ним дві гадюки, шипучи, полізли в підземелля. Сяяла луска на гадюках місячним сяйвом. І побачив хан по стінках у підземеллі голих людей, що танцювали цапиний танок.
— Тепер уже близько. Проказуй за мною: «Хел-хала-хал!»
І як тільки хан проказав ті слова, впала перед ним залізна брама, і хан увійшов у інший світ.
Роздались мури в підземеллі, діамантами засяяли срібні стелі…
Стояв хан на купі червінців, і цілі хмари їх неслися повз його.
Підвівсь із землі золотий камінь; навкруги запалали рубінові вогні, й серед рубінів тих хан побачив молоду дівчину, що лежала на листі з лотоса.
Завив чорний собака. Затремтів джинджі:
— Не дивись на неї…
А хан дививсь, мов заворожений. Померкли для нього діаманти; грубою міддю здавалося золото, нікчемними всі скарби в світі.
Не чув Гірей її голосу, але все в душі його співало, співало пісні ніжної, як аромат винограду в цвіту.
— Скоріш візьми біля ніг її віту, — кинувсь до нього джинджі,— і всі скарби світу в твоїх руках.
І підвелася з ложа красуня.
— Арслан-Гірей не зганьбить своєї пам'яті, забравши в дівчини її чари. Він був хоробрий, щоб прийти, і, прийшовши, полюбив мене. І він залишиться зо мною.
І простяглись уста красунині до хана, затремтіло повітря… Посипалися золоті іскри, винесли джинджі із надрів Керченської гори й перекинули його на його базар.
Оточили його люди.
— Чув? Пропав наш хан, — говорили йому.
— Шкода Арслан-Гірея.
Але джинджі тихо похитав головою:
— Не жалійте Гірея — він знайшов більш, як шукав…»
. . . . . . . . . . . . . . .
… Все: і ханський трон, і гори червінців, і сяйво діамантів, і кров рубінів, і життя земне все… Бо «простяглись» уста красунині до хана…
Така жінка всемогуща, коли вона молода і коли вона «на листі з лотоса»…
Вона цариця…
Але вона… сто четверта…
А сто три і двісті невільниць?!
Вони вдома, бо вже очі їм не голубіють, і вони вже не на лотосі, і вже простягалися їхні вуста, і тремтіло колись од того повітря…
А потім і прекрасна царівна, коли вже перенесуть її сталеві Гіреєві руки з лотоса на ліжко, буде знову-таки вдома, а Арслан-Гірей побачить нову на листі з лотоса, знову простягнуться уста, й затремтить повітря, і померкнуть діаманти… Аж доки перенесуть і ту сталеві Гіреєві руки на ліжко…
