І палац воздвигли «любовію народною» нічого собі… Правильний палац…

І для себе було, і для «возлюбленної супруги нашої», їхнього імператорського величества, государині імператриці Олександри Федорівни…

І для діток наших, і для «його величества свити»…

Було де плодитися й розмножатися.

Дуже зручне місце для «случної» кампанії самої «августєйшої» й «камер-фрейлін» її.

І не дивуйтеся і не вилуплюйте ніколи очей, замислюючись над державною працею Грегуара Распутіна, бо при такій природі та при відповідних харчах, божій людині сибірського складу можна було «приумножать» увесь царствуючий дом до астрономічних чисел…

І не кашлять…

* * *

Лівадія у двох верстах од Ялти… На захід. Простяглася на нижньому схилі Могабі від соші, що йде з Севастополя до Ялти, аж до моря. Тут два палаци: старий (Олександра III) і новий. Парк, маєток, виноградники, служби й т. ін.

Великий палац збудовано 1910–1911 pp. на місці колишнього палацу Потоцького (колись Лівадія була власністю Потоцьких).

Має цей палац усередині 58 кімнат, а всіх приміщень (балконів, переходів) — 116. Домінує стиль ренесанс.

Проречисто. Напередодні «декадансу» — палац у стилі «ренесансу»!

Але палац цей (окремі його кімнати) має гетьчисто всі стилі, які були в світі… Від І до XX століття.

Всередині оброблений деревом під кольорові мармури й під метали! Оброблено напрочуд мистецьки!

Спілка деревообробників має з чого пишатися: уміють її члени робити… Хоч і для казна-кого, а зроблено добре.

Миколаїв, приміром, «діловий» кабінет… Під зелений мармур зроблено. Тут «працювали» вони.

Спальня — під білий мармур…

Царицина вітальня — стилізована іоніка, під жовтий мармур…

Це все верхній поверх.

Тут і Олексієві кімнати поруч «дядька» Дерев'янки, концертова зала (іоніка), вітальня царівен (італійська). В однім із коридорів — вікно італійське з живою чудовою картиною, що відбивається в повішеному проти його свічаді.

У нижнім поверсі — парадні покої.

Вестибюль римського стилю І століття. їдальня — ренесанс II століття, Флоренція. Чекальня — копія залу ради 500 у палаці дожів у Венеції, більярдна — каштанова, англійського стилю. Маленький дворик біля двірця — копія монастирського дворика в Італії (тип св. Марка у Флоренції).

Тут і молельня царицина (богомольні ж були) стилю московських церков XVI століття…

Взагалі — стилі. Стилі навіть там, де ніяка людина про стиль не думає, а так — аби скоріше, — так і там, кажуть, стилі!

А от прикраси на цих стилях так уже, можна сказати, «буза», як харківські «папіросники» кажуть…

Ікони! Ікони! Ікони!

І в головах ікони, і в ногах ікони, і скрізь ікони, і всюди ікони!

Тепер ті ікони, як коштовні, вивезено до московського музею, а позалишались тільки оті «кивоти» (чи як там вони звуться)…

Розкіш! Давить розкіш тая незвичну людину… І холодно в палаці…

Нема «духу живого»… Отого «духу затишного», що завжди його почуваєш в житлі.

Так і хочеться стать у «залі ради 500 у дворці дожів у Венеції», закласти два нецарствені пальці у нецарствений рот і… свиснуть!

І щоб посвист той переможно вдарив і по «ренесансу», і по «йоніці», і по «Флоренції», і по «стилю жакоб».

І щоб плигав од стін, підскакував, бивсь об пап'ємашеву стелю, пронизав маврітанські двори, вирвавсь в італійське вікно і Чорним морем, на барашкових хвилях — по всім світі покотом покотивсь:

— Нема! Царя нема! І не буде! Ф'ю-ю-ю!

* * *

А в парку магнолії, лаври, мирти, кедри, пінії, сосни, троянди…

Для царя пахли…

А тепер для нас пахнуть!

. . . . . . . . . . . . . . .

Заходьте!

— Полтинник! Тут колись царі жили! Тільки полтинник!

. . . . . . . . . . . . . . .

Совхоз тепер тут! А палац, як музей!

Алупка — це курорт, що розлігся під АйПетрі, на гірському схилі, в 16 верстах на захід од Ялти.

Курорт ще не націоналізований, очевидно, бо коли ви в Алупку в'їздите, то бачите такий на стовпі напис:

Чи не вспіли ще націоналізувати Алупкінського майоратного маєтку князів Воронцових-Дашкових, чи, може, Головне курортне управління просто надержує знімати той напис…

Хто й зна, мовляв.

Алупка — славнозвісний курорт.

Є її нім гори, с море, є дачі, є провідники й т. п…

Але найславніша вона, Алупка, знаменитим палацом князів ВоронцовихДашкових, хоч поруч того палацу ще є й Санаторія Українського Червоного Хреста, з українським поетом Володимиром Сосюрою посередині й з надією, що незабаром туди приїде ще й Валеріан Поліщук…

І хто тоді буде славнозвісніший, невідомо…

Рівні будуть!

З одного боку «Готика», з другого боку «Гарт»… Обоє на «Ги» починаються.

Потрапити до Алупки з Ялти або з Симеїзу можна й без «Путеводителя по Крыму». Просто наймається чала кобила, запряжена в трясучо-торохтючу «лінєйку», із чорною людиною на козлах, із батогом у тої людини в руках, — і репіжиться тая чалая кобила отим батогом нещадно по жижках…

Таким чином доїздиться аж до Воронцівського палацу…

Потім говориться тій чалій кобилі:

Трр!

І ви на місці…

Встаєте й ідете оглядати знаменитий палац і знаменитий парк.

Підходите й говорите:

— Нда! Непогано жили, хай їхнім сіятельствам легенько ікнеться! Не було чого їм соціальної революції робити! Можна було перебутися й без революції… І навіть непогано перебутися.

Кругом сама тобі готика…

Столітній палац (почато його будувати 1820 року, скінчено 1837 р.) із сірого каменю «угобздишася» над морем, під віковічним хаосом накиданого якогось стихійною катастрофою каміння.

І весь той палац — і хмурий якийсь величчю своєю, і веселий терасою своєю маврітанською, копією з тераси Альгамбри, що спускається до моря й оберігається шістьма білими мармуровими левами, шістьма мистецькими дивами дивними, красавцями, і уві сні, і в «бодрствованії».

І дивляться із столітніх стін столітні портрети роботи знаменитих майстрів різних, одлетілих у безвість століть…

Катерина Велика в розквіті своєї еротично-постільної краси й Катерина Велика з запалим старечим ротом…

І Петро Великий, і Олександр Великий, і Микола І Великий, і шведський король Великий.

І всі вони великі… великі… великі…

І нема серед них маненьких… Тільки в аванзалі дивиться із стіни з-під татарської шапочки старенький дідусь Абдул Хурза, колишній слуга царський, а тепер «слуга революційний», що ходить по цьому палацу цілих 52 роки (з 1872 р. служить у палаці)…

Повісили вже за революції і його портрета поруч Олександра Першого та ще й «благословенного»…

І ходиш по «голубих» вітальнях, по «ситцевих» будуарах, по «дубових» на півтораста чоловіка їдальнях…

Ходиш і думаєш…

Про любов до панів думаєш…

А збоку дивиться на тебе в їдальні «ванна для шампанського».

Їли-їли графи й князі, «землі руської радєтелі», і пили-пили, а потім ще й купалися у шампанському. А вгорі, з хорів, музика гриміла:

Царствуй на славу нам,

Царь православний.

Боже, царя храни!

. . . . . . . . . . . . . . .

А кругом віковічний парк. І альтанки трояндові, і альтанки виноградові, і копії з «Бахчисарайського водограю», і водограї «Амури» з «Психеями»…

І «палаци» для челяді…

70 чоловіка службовців для двох «гемороідально-моченедержательних» князя й княгині…