І триста чоловіка «рабів божих і князівських» парк прибирають…
Прибирають і копають гроти й становлять пам'ятники для «найулюбленішої собачки нашої»…
І лежить «прах» князівської собаки під могильним каменем, людськими трудженими руками збудований…
І молитовно шепчуть уста:
Тихше! Тут царство спокою:
Цюця тут графськая спить…
І підносяться очі д'горі.
Упокой, господи, цюціну
душу і учини її в раї.
Разом із князем і княгинею.
Учини… Учини… Учини…
Гурзуф
«Прощай же, море. Не забуду
Твоей торжественной красы
И долго, долго слышать буду
Твой гул в вечерние часы.
В леса, в пустыни молчаливы
Перенесу, тобою полн,
Твои скалы, твои заливы,
И блеск, и тень, и говор волн».
Хароший вірш?
Це — не я. Це Олександр Сергійович Пушкін так писав, будучи в Гурзуфі. Той О. С. Пушкін, що оце 8 червня 1924 р. минуло сто двадцять п'ять років з дня його народження.
Певна річ, що Пушкінові все-таки далеко до теперішніх футуристів чи там імажиністів… Проте чому при нагоді не згадать і про його та ще сидячи в Гурзуфі під знаменитим його (О. С. Пушкіна) платаном чи дивлячись на синє море з його (О. С. Пушкіна) гроту у великій над морем скелі…
Сидячи й думаючи, що б написав, дивлячись на море, імажиніст?
Отаке, мабуть би:
Ад'ю! О море! Ти снимаєш
Із берега синие штани…
І гальку круглу оголяєш
На пузе взбешеной волны.
(Невдало, правда, – але ж я не імажиніст. Імажиністи, виправте!)
А футурист (наш) отакого б удрав:
О, кабле — море! Кабле — хвиля!
О радіо — морський прибій!
Електролампою кобилі
Робитимем лошата ми!
Чи воздвигнуть імажиністи з панфутуристами отими своїми віршами собі «пам'ятник нерукотворний», до якого «не зарастет народная тропа», чи не воздвигнуть — невідомо.
О. С. Пушкін — воздвиг.
Виявляється, між іншим, що це не так легко…
Можна сидіти під отим платаном, під яким сидів і Пушкін, ходити тими стежками, що ними й він ходив, дивитися на море, приставивши пальця до лоба, і «пам'ятника нерукотворного» не мати…
Не виходить…
Здається, й обстановка однакова: і море, гори, і хвилі — все є…
А по-пушкінському не виходить…
… Позаростають до нас, грішних, «тропи»… Хіба, може, п'яний коли забреде…
* * *
Гурзуф — курорт і село розляглися в 14 верстах од Ялти на схід.
Старий курорт, з великим пляжем і з розкішним парком. Посеред парку стоїть будинок, де 1820 року жив Пушкін. Перед будинком величезне дерево — платан, де поет любив відпочивати…. Платан нагадує наш кленок. Тільки це не кленок, а платан…
В парку ще є й кипарис Пушкінів…
Над Гурзуфом яйла висока… Під Гурзуфом море широке…
На захід од нього, аж у саме море, нахилився й п'є воду величезний Аю-Даг…
Аю-Даг — по-татарському значить — Ведмідь-Гора.
Це той ведмідь, що його колись Алах послав покарати людей кримських за те, що вони бога забули.
. . . . . . . . . . . . . . .
Давно те було — і про те розказують діди.
Тоді Крим цвів не так, як тепер. Тоді не було безкраїх скель та величезного каміння. Скрізь росли виноград, і тютюн, і садові дерева.
І люди все-таки забули бога.
Тоді Алах послав на цю країну великого ведмедя.
Ведмідь приплив морем, звідти, де круглий рік і сніг, і лід, і холод, як узимку на вершині Чатир-Дагу.
Ведмідь виплив на берег біля Байдарських воріт і пішов, руйнуючи все на шляху. Від його ступні земля злазила з каменю, як м'ясо з кістки, і оголялися ті кістки, а він трощив їх своєю важкою ступнею, земля стогнала, й цілі селища гинули від уламків земляних кісток, що падали на них.
Так він пройшов аж до Артека й тут зупинивсь, стомлений, припав до моря напитися…
Тут великий Алах змилосердився над правовірними й зупинив ведмедя, обернувши його в гору, і наказав йому пити воду й підживлятися доти, доки бог знову накаже йому йти далі…
(Легенду цю записав (чи написав) Влад Дорошевич).
. . . . . . . . . . . . . . .
Стоїть ведмідь, чекає на Алахів наказ.
А біля його Гурзуф квітне…
А в Гурзуфі червоноармійці лікуються…
А татари Алаха вже забувають.
А ведмідь воду п'є…
Довго йому, бідолашному, пити ще, бо води багато…
А Алахового голосу щось не чуть.
Охрип Алах.
Ялта
У коробці — Ялта…
У кам'яній коробці з яйли велетенської. Західну стінку тої кам'яної коробки становить мис Ай-Тодор, а східну — мис Ай-Микита…
Із півночі — головне пасмо яйли кримської… Зверху — голубе небо… А з півдня — море синє…
І в коробці отій Ялта притулилася.
Ялта — столиця південнокримських курортів… Главковерх над усім південнокримським повітрям, південнокримським сонцем, місяцем, морем, горами… В її розпорядженні це все перебуває…
Це ще зовсім не значить, що вона найкраща за всі місця на південнім кримськім березі… Це ще зовсім не значить, що коли вона розподіляє повітря, сонце, море, гори — то собі найкраще з них залишає… Зовсім — ні! І навіть — навпаки… По інших курортах усі ці властивості кримські значно кращі, свіжіші й, головне, чистіші, проте столиця — Ялта. Нічого не зробиш… найстаріша вона з усіх інших курортів і по праву старшого держить кермо в своїх руках.
Часто в житті, положим, таке трапляється: за головного хтось править зовсім не той, кому б належало правити…
І лежить чи сидить Ялта в затоці отій, в коробці отій, виткнулась молом паршивеньким в море й задається…
А чого — спитайте.
Культурний, думаєте, центр південного кримського берега?
Де там?! Тільки в революцію музеї позасновувано…
Східний музей у кол. палаці Еміра Бухарського.
Мета музею розповсюджувати та вивчати художню творчість Сходу, його життя та культуру… Засновано його 1921 року.
Народно-художній музей. Засновано його так само 1921 року. Зібрано тут мистецькі речі з дач, покинутих власниками, як тікали ті власники з Криму, спеціально для того, щоб рятувати «дорогоє отечество»…
І тільки один є старий музей — Природничо-історичний, заснований 1891 року. Головний відділ у нім — кримознавство.
Торговельний, думаєте, центр Ялта?
Де там?!
Продає камінці чорноморські на фунт та на штуку, ракушки, ціпки кримські, чадри татарські, чубуки, цигарнички, намисто, пудру, одеколон, паршиве вино, сандалі… Сандалів найбільше…
Стоїть засмальцьована крамничка, а в ній сандалі, а над нею вивіска. Лев забравсь у сандалі і рве ті нещасні сандалі й зубами та лапами… А зверху написано:
Разорвеш, а не розпореш!!
А купіть ті сандалі, надіньте, пройдіться раз вулицею, і лева не треба, і попоряться, й подеруться миттю…
А чого ж Ялта задається? Яка тому причина? А от яка:
— «Дада». Дай деньги! Много дай деньги! Кулай пошла! Катер пошла! Кулай Ялта пошла…
Ось у чім річ!
«Кулай» у Ялті можна… І можна «кулай» по самісіньку зав'язку…
