Хай трактори тими степами пройдуть, хай придавлять масними, чорними скибами землі кримської теплої ступні ті.
Щоб пишалися Ахметові нащадки буйною зеленню Червоного Криму і щоб не капали в них гарячі сльози образи із журних чорногострих очей.
… Хай!...
На татарській виставі
— Дада! Дай десить капек! Кулать пашла! Клуп кулать пашла. Очин карашо! Кулай моя будіт?
Це ще зранку маленький, чорний-чорний, Курбедин до мене…
Курбединові сім років. Він —
— Мало-мало урускі знаїт… Татарські много-много знаїт…
Курбедин, що щодня пук яких-небудь чичекнин мені несе (чичек — квітка; чичекнин — родовий відмінок множини), і завжди:
— Дада! Много-много денег давай! Твацать адну копеки денег даш. Отак — много-много! Нє! Ни твацать адну, а симнацать. Нє, не симнацать, а тиринацать копеки даш! Много-много! Тиринацать! Даш?
— Чого саме тиринадцять?
— Я мало-мало знаїт урускі… Татарські много-много знаїт! Урускі песню знаїт!
— Ану!
— Папа сеяла муку,
Чумчара — ра — чум — ча — ра!
Обіщала старику —
Ку-ку!
(Папа — баба).
Отакі маленький, чорний-чорний, Курбедин «урускі песні» знає…
Знайшли-таки ті «песні урускі» маленького семилітнього, чорного-чорного, Курбедина аж на південнім березі Таврійського півострова…
Перескочили ті «урускі песні» через степи, через яйлу, через височенні Чатир-Даги й Ай-Петрі й ускочили в маленьку, чорну-чорну, голову Курбединову…
І бігає тепер Курбедин Південним кримським берегом і —
— Обіщає старику
Ку-ку!
— А хто такий Ленін, Курбедине?
— Моя мало-мало урускі знаїт! Моя тольки песні урускі знаїт!
— Ну, на десять копійок! Гуляй!
— Пасибо! Ана. Моя кулай пашла! Клуп!
(Ана — мамо).
* * *
Вечір.
Комсомольський клуб…
Будинок для клубу й було збудовано, але за Врангеля тут, само собою розуміється, була церква. Тепер — знову клуб…
Просторненька зала, чоловіка на 300 люду. Стільці. Лави. Маленька сцена на високому помості. Стіни в клубі уквітчані лавровими вітами.
Позад стільців друга естрада, де стоять прапори всіх місцевих партійних і радянських організацій. На стіні тут уквітчаний лаврами портрет В. Леніна та Карла Лібкнехта. Лозунги.
Ліворуч на стіні портрет якоїсь або графині, або просто власниці дач симеїзьких, «націоналізований», очевидно, за революції й повішений, щоб не було голо на стінах… Далі до сцени картини різного змісту, до трьох собачих голів уключно…
Над сценою вгорі Карл Маркс…
Світло — лампи гасові…
У кутку біля кону піаніно. Біля піаніно притулилась оркестра «найкраща», як казав один тубілець, в окрузі… Скрипка, кларнет, корнет і бубна…
«Репіжать» щось східне… Дують до того, що барабани тріщать.
Сидить «кларнет», заплющив очі і дме, перебираючи клавіші, а поруч, задравши голову, смалить «корнет»…
«Скрипка» схилила до деки голову й мучить з страшною енергією струни. А над усім цим гримить бубна:
Бах! Бах! Бах!
Бах! Бах! Бах!
Мелодія тягуча, різка й… голосна… Шум, гам, галас у залі!
Слухачів чимало… Повна зала… Здебільша жіноцтво. Курять (жінки мало не всі тут курять), їдять горіхи, голосно розмовляють.
Поприходили цілими родинами з немовлятами на руках. Наша ана навіть хату замкнула: всі тут!.. Цікавляться, як видко!
Національного убрання не видко. Єдина дівчина була в татарській шапці, оздобленій червінцями.
. . . . . . . . . . . . . . .
Аж ось за сумною, тягучою мелодією понеслось щось веселіше…
Виходить Осман (крамар місцевий) і ще з ним один і перед коном одсмалюють татарський танок.
Осман, видимо, рисується перед глядачами… Рука права вгору, «видєлує дрижака», а ноги, ноги — і сюди, і туди, і он куди! Його партнер поважніше… Поважно витанцьовує. А Осман — ходором ходить…
Це, так сказать, безплатний до вистави додаток!
Вистава…
Сама собі «конструкція»…
Найголовніший «конструктор» той, що одпинає завісу. Просто собі йде, бере тую завісу за поділ і тягне на бік. Одіпнув і всю дію стоїть тут-таки, всією своєю персоною притягуючи зір глядацький.
Перша п'єса. Дроворуб-татарин, живе в лісі, рубає дрова, їсти, як і належить кожному дроворубові, йому нема чого. Наснився йому сон, що він ловив рибу й упіймав якусь дуже велику… Розповідає дружині й запевняє її, що сон цей значить багатство. Доки він розповідає, його підслухує панок якийсь («добрий дух»), підходить, дає адресу й каже:
— Сон твій здійсниться. Піди на цю адресу, там знайдеш усе потрібне, щоб бути багатою людиною!..
Радість, що й казати! Панами будемо!
І тут же починають учитися ходити під ручку, бо це, сказать би, найголовніше, що треба для багатих людей.
Друга дія вже на «вказаній адресі». Багата кватира. М'які меблі. Сідають, лякаються пружин, лякаються піаніно й т. ін.
Взагалі, маса «комічних qui pro quo».
З'являється «добрий дух». Дає скриньку:
— Тут двадцять п'ять тисяч!
— Нащо мені двадцять п'ять тисяч — дай мені сто рублів!
— Ні, матимеш двадцять п'ять тисяч, тільки півгодини не дивись у скриньку…
Півгодини з «масою комічних qui pro quo» не витримується… Скринька одчиняється… Приходить «добрий геній» і —
— Вон!
Мужика покарано за невидержку…
А пан… Пан все для тебе хотів зробити якнайкраще, але ти, хамуло, сам своє щастя випустив…
З боку ідеологічного п'єса витримана, як бачите…
Друга — з такою ж ідеологією, тільки в іншім дусі.
Грали, як виявилось, професіонали, що мандрують ото по весях татарських…
Потім «концерт».
Препаскудні куплети про «Ахметку» — російсько-татарським жаргоном. І ще якісь куплети, вже татарською мовою… Очевидно, так само (як судити з виконання, бо ж мови я не розумію) ідеологічно «витримані»…
Пісень татарських співала артистка. Хороші пісні, і співала непогано.
Потім танки.
«Бариня» і «малоросійський».
— Чичас будіть малоросійські таниц, — сусіда збоку на вухо проконферував…
Гопак, звичайно! Наш рідний!
Ще одно «за», щоб приєднати Крим до України!
* * *
Сумно!
А що зробиш!
Коли б це в нас, то, звичайно, миттю:
— А куди дивиться Головполітосвіта, Наркомос, Наркомзем, ВУЦВК, Жінвідділ, «Плуг», «Гарт»?!
— Трам-там-та-ра-рам!
А тут… «Чужа держава»… Тільки й того:
— Ну, Курбедине, гуляв?
— Моя гуляй! Карашо! Очин карашо!
. . . . . . . . . . . . . . .
«Карашо» не те, що воно «карашо», а те «карашо», що і Курбедин туди ходить, і ана ходить і немовлят носить…
Так і треба дати, щоб було «карашо»…
Трам-там-та-ра-рам-там-там!!
На вітрилах
Це коли синє море отари білих баранів до берега скелястого гонить, б'є тих білих баранів об скелястий берег і розбиває їх на білий вогкий порох…
Це коли синє море гнівне, коли воно шумить і гойдається, люто гойдається.
— Поїдемо?
— А чого ж?! Я, їй-бо, не боюсь! Тільки я ніколи не їздив по морю на вітрилах… Чи не заколихає часом?
— А буває, що перекидаються?
