— Що, вже труса празнуєш?

— Хто, я?! Дрібниці! Поїдемо… їздять же рибалки, і веселі, і здорові! Чого б там боятися! їдьмо! Ходім! А… дуже воно гойдає?

— А я так і зовсім не боюсь! Хоч і не їздив, а не боюсь! Тільки, що ото воно хвилюється здорово! А не можна, щоб і з вітрилами, і щоб море спокійне було? Так би, по-моєму, краще!

— Та й по-моєму краще… А щоб боявся, так ні!.. А вітер чи не завеликий часом?

. . . . . . . . . . . . . . .

— Сідайте, товариші! Зараз як рвонем!

— Товаришу Антоне, а воно не дуже гойдає?

— Не дуже! Давай назад! Поїхали…

Старі рибалки — дядя Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций дядя, що вже більш як двадцять п'ять років на Чорнім морі рибалить. І Антон, кремезний, рвучкий, його підручний, з витатуїруваними грудьми, білуватий, солоний увесь і терпкий, як морська вода, — везуть нас.

З ними ще двоє «зелених» — молоді хлопці, що привчаються до труднощів рибальської на морі праці. Один чепурний, чорнявий, стрункий, з карими гострими очима, і другий опецькуватий, з сонними рачкуватими баньками, з носом угору, на небо голубе, і з думками рипучими, як немазана татарська мажара (гарба):

— Ех і зельоний же ж! Поварачуйся, занудо!..

Далі тяжке зітхання. Рипуче, й солоне, й таке багатоповерхове, як зубчатий Ай-Петрі… І в зітханні тім сплелися «печонки», «селезьонки», «артерії», «вени», «предсердія», «желудочки» з морською «матір'ю» аж у «піднебесній канцелярії»…

І зітхання те в супроводі такого і благливого, а воднораз і презирливого погляду на нашу товаришку…

— Дама! Ніззя!

А «воно» ж розпирає витриманого в морському розсолі Антона і крутить його дзиґою на лаві…

— Навіщо ж тут дама?!

Та не було б «дами» — вискочили б оті «печонки» й «селезьонки» поперед «матері» з душі Антонової, вдарилися б об неї й поплигали, підхоплені вітром, по морських барашках, через усе Хвалинське море…

І легше б зробилося на душі в Антона, і не крутило б його на лаві дзиґою.

А так залишалося в Антоновім розпорядженні тільки «зараза» з «занудою» та убійче:

— І-і-і!! Зельоний! І хто тібє дєлал такого?!

* * *

Антон керує стерном і парусом…

«Дя» Гриша сидить серед човна, смокче цигарку й дивиться у «синю далечінь», примруживши великі сірі очі…

Скільки разів «дя» Гриша бачив це море? Скільки разів воно його шматувало разом із його яликом «Костянтином»?! Скільки разів «дя» Гриша, може, вже й «одходну» собі читав, залізною рукою за стерно тримаючись?!

Про це знає тільки «дя» Гриша…

. . . . . . . . . . . . . . .

— Кака ж то зануда парус розв'язувала?! Ех (і довге «зітхання»)…

Антон «зітхає»…

Не як слід розв'язали вітрило… В однім кінці воно залишилось підхопленим мотузом… І не гаразд іде човен: не на все вітрило вітер бере.

«Дя» Гриша кидає:

— Моряки! Майнарить треба!

Майнарить — значить спустити вітрило. В данім разі спустити, щоб випростати як слід. А майнарить серед чистого моря, при чималім вітрі — це вже штука не легенька та й не небезпечна… Але треба, бо хто ж таки йде в чисте море з несправним вітрилом… «Дя» Гриша на це не піде… Він не «партач» і не «зельоний» — йому це не до лиця…

— Майнар, хлопці!

Дррр! — і вже вітрило в човні. Рухи рвучкі, швидкі, певні! Раз! раз! раз!

— Поправ кінець! І-і-і (Зітхання: «дама»!). Рррраз!

І знов полотно тріпоче вгорі, розіп'яте сердитим вітром!

— Просто! В чисте! Одкриєм Аю-Даг і назад!

. . . . . . . . . . . . . . .

… Мчить «Костянтин», з хвилі на хвилю перестрибуючи…

І такий маленький той «Костянтин» проти синього моря безкрайого… І таки ми всі манюнькі, манюнькі… Навіть «дя» Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций «дя», — і той манісінький…

… Хлюпають білі барашки об човен…

Хлюп! Хлюп!

І тільки:

Гой-да! Гой-да!

І тріпоче біле полотно гарячим тремтінням і рветься безсило з залізних Антонових рук… Гойда! Гойда!

— Одкрили Алупку! Чотири верстви від берега!

— Бери на буйок! О-о-н білим прапорцем серед хвиль тріпоче! То «татарські» гаки на камбалу!

(Буйок — знак, де поставлено мережі, чи взагалі рибальські снасті).

— Ой!

Солоний дощ укрив усіх. Це Антон навмисне «охрестив» нас, «зельоних», розрізавши носом хвилю.

— Не взяли цебра воду виливати, роззяви! Трапляється іноді хильнути човном води!

Це «дя» Гриша натякає Антонові: хильни, мовляв! Хай спробують…

Антон не хоче, не треба на перший раз лякать: «Та якось ще хильньом!»

. . . . . . . . . . . . . . .

А берег як на долонії Отут увесь! Ось він!

— Дивіться! Он за Алупкою гора голубіє! То Аю-Даг! Ведмідь-гора біля Гурзуфа! Верстов звідси із тридцять п'ять — сорок! То його «хвіст»! Зараз усю «одкриєм».

— Ригать не тягне?

— Ні!

Інші ригають!

За кілька хвилин «одкрили» всього Аю-Дага, гору-велетня, що, мов ведмідь, розляглася за Гурзуфом, уткнувши морду в самісіньке море!

— Вороч! Вісім верстов од берега! Майнарить будемо?

— Ні! Навіщо майнарить? Переведемо так!

Це вже риск — переводити вітрило при вітрі в чистім морі, не спускаючи його…

— Ну, хлопці! Рррраз! Раз-раз-раз!

І вже з другого боку б'ється з Антоновій руці полотно…

Мчимось на берег.

… Гой-да! Гой-да!

. . . . . . . . . . . . . . .

— Майнарь, хлопці!

… Кілька ударів веслами — і біля берега…

І зовсім не страшно!

А Антон:

— Приходьте другий раз! Можна страшнєй іздєлать!

Щоб не було непорозумінь, умовимося відразу: камбала — це риба. Ловиться вона в Чорному морі. Ловиться далеченько від берега, — так верстов за сім-вісім. Ловиться на гаки, наживлені маленькою рибкою-султанкою. Гаки ті прив'язується до довжелезного шнуру (перемет), кидається серед синього моря на двох котвах (якорях) на самісіньке дно. «По камбалу», отже, значить, — по рибу, в море! Підіймати гаки, знімати ту рибу, а потім уже її продавати чи самому їсти…

* * *

— О другій годині їдемо! Приходьте! Прийшов, звичайно.

«Гетьман» уже готовий.

«Гетьман» — це (не бійтесь!) не Скоропадський, а ялик так зветься…

Вже на нім щогла, вже лежить вздовж нього вітрило, вже Хайалі ходить на нім з корми на ніс і дає останні розпорядження. Старий Зекир'я крутить цигарку. Юнус несе цеберку з «солодкою» водою, а Васька одягає на кочета весла.

— Стрибайте!

Стриб! — і в ялику…

Хайалі бере керму… Знаєте Хайалі?.. Не знаєте?.. Шкода… Хайалі — це капітан на «Гетьмані». Він низенький, лисенький, у нього мало зубів, але він міцний і пругкий, як із чорної гуми опука. Лице в нього буре від сонця… Лисина в нього як шкіра, що на підметки, а волосся (в нього волосся тільки на потилиці) гніде… Він і в бурю бурючу, і в сонце пекуче без шапки… Він завжди на кормі калачиком (бо він коротенький!) з ногами підібганими, а в руках у нього керма й вітрило, а маленькі його очі нікуди не дивляться і все бачать. Він увесь час байдужий, але за сім верст чує шум вітру берегового… Він ніколи не стежить, що роблять Юнус, Васька, Зекир'я, але раз у раз із його обвітрених уст вилітають слова, і від слів тих підскакує Васька, біжить до вітрила Юнус, крекче, пересовуючись по ялику, старий Зекир'я. От який Хайалі! А ви його не знаєте?!

А Юнус… Юнус чорний… У Юнуса курчаве з сивиною волосся й лагідні світлокарі очі… Він завжди усміхається, коли на вас дивиться, і питає:

— Не страшно?

Зекир'я? Зекир'я — старий, в татарських штанях на очкурі, в шкіряних личаках, з крученою цигаркою в губах, і цигарка та, скурена до нікуди, шкварчить біля його синявих губ, припікає його обстрижені вуса, а вони пахнуть смаленим і скручуються жовтенькими кільцями над синявими губами… Зекир'я старий одкидає тоді до борта голову — і тьфу!.. Тютюн летить у море, а на губах у старого Зекир'ї — плівка з тоненького до тютюну паперу. Він мовчить…