Цей ще бадьорий старий, брови й опушка лисини в якого нагадували клаптики хутра полярного ведмедя, разом із дружиною Зінаїдою Конанівною (колишньою королевою Зінькою Десятою) – дамою в великих окулярах із лінзами настільки опуклими, що окуляри виглядали пластмасово-скляним лицьовим бюстгальтером,гостин­но прийняли нас на своїй пасіці.

Розпитали про столичні новини.

Подивилися портрет розшукуваного й сказали, що та­кої людини не зустрічали й про викрадене драконяче яйце нічо­го не знають.

Почастували пи­рогами, власноручно спеченими екс-королевою, зі смачним медом, власноручно викачаним зі стільників екс-королем. А також дали пирогів і меду нам у дорогу...»

(Тут знову, як Пилип із конопель, вискакує Автор Те­рентопських хронік із коментарем у дужках.

Дійсно, після того як Жорик Восьмий, передавши єдиному синові корону й владу, ви­йшов на заслужений відпочинок, він купив пасіку в Апчхиградській області й зробився запеклим пасічником. На літні канікули сюди приїжджали обидві внучки, принцеси, щоб оздоровитися, поспілку­ватися з дідусем, бабусею й із при­родою. Хата бджоляра була, звичайно, набагато мініатюрні­шою за королівський замок, проте затишнішою.

Одним із найвідоміших творів Антона Павловича Чехова є п'єса «Вишневий сад». Фахівці вважають (бо й сам Чехов у п'єсі натякає), що її дія відбувається десь на Харківщині. Там один з персонажів щодо того поблизухарківського вишневого саду каже: «І бувало, сушену вишню возами відправляли до Москви й до Харкова. Грошей було! І сушена вишня тоді була м'яка, соковита, солодка, запашна... Спосіб тоді знали...»

Так от, як і ті чеховські вишні, мед зі своєї пасіки колишній терентопський король на продаж до­ставляв не тільки у найближче місто – Апчхиград, але й аж у саму столицю – Жорикбург. Возив бідони на своєму старенькому «Запорожці» із причепом. Уточнення для педантичного читача, що бажає знати більше подробиць: королівський «Запорожець» моделі ЗАЗ-965 був світло-коричневого кольору (як терентопський державний прапор); зібраний в 1978 році терентопськими вмільцями з деталей від автомобілів цієї марки, випущених Запорізьким автозаводом у період з 1960 по 1968 рік. Незважаючи на похилий за автомобільними мірками вік, апарат був дуже працездатний, тому що перебував під технічним контролем аж самого В.О. Нетребенька, механіка – золоті руки.

Цей королівський мед був вельми популярний серед терентопських знавців і шанувальників меду. На пасіку при­їжджали покупці навіть із досить віддалених провінцій країни. І не тільки через те, що ці солодощі були смачними; і не тільки тому, що їх виробляли бджоли аж глави держави (нехай і в ми­нулому глави, тепер на пенсії); але й тому, що він – королі­вський мед – мав, як уважалося, більш цілющі властивості, ніж інші меди. За допомогою цих солодощів люди та інші орга­нізми, мовляв, виліковувались від хвороб, від яких навіть ліки не допомагали.

Такі унікальні властивості королівського меду знавці пояснювали тим, що нектар королівські бджоли зби­рали на луках, де паслися єдинороги сусіднього колгоспу, і де земля, відповідно, була підживлена єдинорожачим гноєм. Єдиноро­ги мали цілюще м'ясо, більш того – навіть роги й копита їхні вважалися цілющими; мож­ливо, і в екскрементах цих тварин було щось таке, що вирослі на них квіти давали особли­вий нектар, із якого виходив особливий мед. І сам екс-король дотримувався такої точки зору. Оскільки мед був уні­кальним, то й коштував він трохи дорожче за інші.

Одного разу, в 1988 році, Жорик Восьмий навіть звозив бідон меду у Великий Світ, конкретніше в Харків, аби продати на тамтешньому Центральному ринку, іменованому також Благовіщенським базаром або коротше Благбазом. Від пасіки до Державних Дверей – на своєму «Запорожці», а від Дверей до Благбазу – на мікроавтобусі Єраз-762 сірого кольору (випущеному в 1978 році Єреванським автозаводом). Ця машина належала терентопській розвідці.

Щодо тієї поїздки Георгій Олександрович заздалегідь домовився з розвідниками, які не могли відмовити у такій дрібниці колишньому королю.

Формально, за документами мікроавтобус був власністю кооперативу «Дзьоби й кігті». Але членами цього харківського підприємства були шпигуни підпільного королівства, що жили у Харкові під виглядом харків'ян. Заснували вони кооператив для того, щоби збиратися легально, не викликаючи підозр у совєтської контррозвідки; проводити розвідувальну діяльність під виглядом заготівлі півнячих та курячих дзьобів і кігтів, нібито в якості сировини для виробництва сувенірної продукції. За прикладом Остапа Бендера з його бендерівцями, які у романі Іллі Ільфа й Євгенія Петрова «Золоте теля» заснували аналогічну контору «Роги й копита».

Королівський «Запорожець», зрозуміло, не міг протиснутися крізь Державні Двері.

Але торгівля вийшла не­вдалою, бо за ви­сокою ціною ха­рків'яни брати не бажали, а роз­повісти їм про єдинорогів ко­лишній король не міг із міркувань конспірації. Довело­ся продати за ціною звичайного меду, що з урахуванням зусиль на доставку було невигідно. Більше цей медопродавець не робив спроб мати справи з харків'янами.

Втім, гостей Жорик Восьмий пригощав медом та іншими продуктами безкоштовно, звичайно, адже був ще­дрим і гостин­ним.)

«Залишивши пасіку гостинного екс-монарха, ми з герцогом Ха­ритоном продовжили наближатися до колгоспу "Під прапором арістотелізму".

Було сонячно, тепло, безвітряно.

Тривало бабине літо.

Навіть метелики й бабки посеред жовт­ня пурхали неначебто у липні.

– Друже мій Річарде, – звернувся до мене тоді супутник, – чи знаєш ти, як би це сказати, легенду про добру принцесу й злого єдинорога?

– Звичайно, знаю, – відповів я.

– Шкода, я хотів розповісти, щоб, як би це сказати, скоро­тати час.

Ми трохи помовчали, а потім я сказав:

– Ну нічого, однаково розкажи, аби не їхати мовчки.

– Отож. Колись в одному чарівнім королівстві, як би це сказати, жила добра принцеса...

– Вибач, я поправлю: не жила добра принцеса, а жила-була добра принцеса.

– Ні, я краще, як би це сказати, не буду розповідати.

Ми помовчали, а потім я сказав:

– Ну добре, нехай не жила-була, а просто жила. Шуруй далі. Не перебиватиму.

– Отож. Одного разу в прекрасний сонячний день, от як зараз, коли добра принцеса, як би це сказати, не покладаючи рук пра­цьовито била коцюбою свого пажа, за те що він із властивою йому тупою впертістю був блакитнооким, а не бузковооким, як їй хотілося, у цей прекрасний день у королівський замок яви­вся доблесний лицар, якого кликали, як би це сказати, чи то Вольпирісавієм, чи то Перпенди­тентієм.

Поклонившись коро­лю з королевою, а також – добрій принцесі, яка відразу ж переставши бити пажа коцюбою, продовжила, як би це сказати, наносити удари праскою, посміхаю­чись лицареві та­кою ніжною посмішкою, що він – Вольпирісавій або Перпенди­тентій – ледь стримався, щоби не пукнути від захвату; покло­нившись їм, цей лицар сказав: "От ти, королю Зю­льдицуцию, і ти, королево Бельмимрагіндо, і ти, добра принцесо Офуфелло, як би це сказати, віддаєтеся ледарству, як недобиті самодержці, а тим часом у королівстві лютує злий єдиноріг. Якби я був королем, я б йому так сильно вдарив кулаком по вістрю рога, що він, непарнорогий поганець, аж дибки став би! А якби я був, як би це сказати, королевою, я б його так злобливо вкусив би за хвіст, що він, худобина отака, у ту ж мить із переляку брикнув би! Ну а вже якби я був доброю принцесою, я б його, ссавця, як би це сказати, гарними ніжками затоптав, білими зубками загриз і нафарбованими ні­гтиками на клаптики б роздер. Шкода, що я, як би це сказати, не король, не королева й не добра принцеса, а всього лише хоробрий лицар; я б на вашому місці не став терпіти неподобств цього злого єдинорога!"

Добра принцеса, вислуха­вши цю промову лицаря Вольпирі­савія або Перпендитентія, миттєво почала припиняти биття праскою впертого пажа, щоб, як би це сказати, приступитися до биття доблесного ли­царя. Починаючи цю працю за допомо­гою тієї ж, як би це сказати, праски, добра принцеса ніжним голоском воркотала: "Хрін тобі в ніздрю, жалю­гідний лицари­ку чи то Вольпирі­савію, чи то Перпендитентію! Та як же посмів ти отут довгі промови промовляти замість того, щоб, як би це сказати, блискавично дати мені цього злого єдинорога на роз­терзання, бо я про це вже аж цілих три з половиною секунди мрію!"