– Вона хотіла крикнути, покликати когось на допомогу, але цей нелюд затиснув їй лице своєю мерзенною долонею. Заволік, гад, у темне підворіття й давай лапати та розстібати, зараза. Вона, бідолашна, почала непритомніти й від страху, і тому, що він своїм ручиськом перекрив їй повітря, якось машинально схопилася за стіну, а там, на щастя, була цеглина, половина якої відкришилася і вільно бовталася. Вона, вкусивши злочинця за пальця, інстинктивно видерла цю половинку та гепнула нею сволоту, вирвалася й утекла.

Король знову вдарив кулаком у долоню в безсилій люті.

– Уявляєте, вертається вся мокра від дощу й сліз, без своєї рожевої парасольки, у брудній куртці з відірваним ґудзиком, уся труситься, слова сказати не може. Ми її півтори години приводили до тями, перш ніж вона змогла щось сказати. Лікар напоїв її заспокійливими краплями, і ось тільки-тільки вона заснула, бідолаха. Я сподіваюся, що ви, як досвідчений детектив, знайдете цього ґвалтівника, і він сповна відповість за злочин!

Як читач, можливо, збагнув, король і члени його родини переміщалися містом і країною без охорони. Це пов'язано з тим, що в терентопській історії не було прецедентів замахів на знищення монархів та їхніх близьких. За винятком єдиного випадку приблизно два з половиною сторіччя тому, коли Жорика Четвертого намагався зарубати сокирою його двоюрідний брат Олександр Мирополкович. Але то можна вважати родинним конфліктом.

Був ще на початку дев'ятнадцятого сторіччя випадок, але його слід зарахувати скорше до розряду курйозів, аніж до справжніх замахів на вбивство коронованої особи. От як було діло:

У Жорика П'ятого, котрий правив тоді, попрохав аудієнції такий собі жорикбуржець Ювеналій Укропов, що працював вичерпувачем нечистот із вигрібних ям, тобто золотарем. Король його прийняв. Тим більше, що він з повагою ставився до людей даної професії, оскільки розумів, які виникнуть проблеми, якщо нечистоти не вигрібати. І пам'ятав, що цією справою займався власноручно один із його родичів, Григорій Георгійович Мирополкович, брат-близнюк його предка, короля Жорика Другого (докладніше про це Автор повідає в розділі «День Шляхетного Мордобою»).

Отже, 7 квітня 1803 року вичерпувач нечистот явився у Королівський замок вимитим, надушеним не дорогими, але приємними парфумами, у найчистішому охайному одязі. Жорик П'ятий, як людина вихована, перш ніж цікавитися причиною візиту, запропонував гостеві крісло й склянку чаю з солодкостями. Той не відмовився.

«Яка проблема привела вас до мене?» – спитав монарх. «Ваша Величносте, – почав Укропов, жуючи печиво, – як ви дивитеся на те, щоби вас убити?» – «Убити?!» – викликнув король. «Ага, Ваша Величносте, убити, прикінчити, умертвити, знищити, уколошкати. Що ви про це думаєте?» – «Мене?!» – вигукнув глава держави. «Ну не мене ж», – посміхнувся золотар Ювеналій, зачерпуючи золотою королівською ложкою ожинне варення зі срібної вазочки (зачерпувати – його професійна навичка). «А... Еее... Гм. А навіщо?» – поінтересувався Жорик П'ятий, піднявши лівою рукою корону, аби правою почухати потилицю. «Справа от у чому, Ваша Величносте, – Укропов облизав ложку й відсьорбнув зі склянки. – В інших монархічних державах, ну там у Британії, Франції, Росії тощо, монархи час від часу піддавалися умертвінню. А в нас, у Терентопськім королівстві, дотепер не уколошкали жодного короля. Начебто монархія в нас якась неповноцінна. Навіть прикро. Ну чим ми гірше за інших? У цьому аспекті ми пасемо задніх у порівнянні з іншими монархіями. Отож чи не хотіли б ви, Ваша Величносте, бути вбитим задля підвищення престижу рідного королівства в очах ваших співгромадян? Аби ваші піддані могли пишатися, що їхня батьківщина ні в чому не поступається іншим монархіям? А? Як вам така ідея?»

Жорик П'ятий замислився. Звичайно, він був патріотом, і дуже, дуже праг, щоби його держава не поступалася іншим. Але...

«Знаєте, – бентежачись замурмотав він, – соромно в цьому зізнатися, але мені чомусь зовсім не хочеться вмирати. Звик, розумієте, жити. Звичок так важко позбутися». – «Розумію, – говорив Укропов, допиваючи чай. – У мене, Ваша Величносте, аналогічна ситуація: кажуть, непристойно пукати за столом, а я не можу стриматися. Ще за часів, коли був немовлям, набув такої звички. От, чули?» – «Почув не тільки вухами, але й ніздрями», – поморщився король. «Виходить, не бажаєте вмертвлятися?» – про всяк випадок перепитав візитер. «На жаль», – зітхнув монарх, соромлячись цієї своєї слабкості. «Ну, не хочете – як хочете, – пробурчав золотар Ювеналій, підвівшись з-за столу і розпихуючи по кишенях королівські печива, тістечка, цукерки та пряники, що залишилися не з'їденими. – Моє діло запропонувати, а ваше – погоджуватися або не погоджуватися. Я вважаю, що зробивши вам, Ваша Величносте, таку пропозицію, я виконав свій патріотичний обов'язок. До побачення, Ваша Величносте. Будьте здорові й живіть довго, якщо маєте до того схильність».

Він почвалав до дверей, але король його окликнув. «За таку небайдужість до престижу батьківщини, за те, що ви піклуєтеся не тільки про себе, але й про репутацію країни, я жадаю зробити вам маленький скромний подарунок», – заявив Жорик П'ятий. «Так? І що ж ви волієте мені подарувати, Ваша Величносте?» – зрадів Укропов. «Я дарую вам золоту королівську ложку. Ту саму, яку ви помилково машинально засунули собі до кишені». – «Ти ба! – здивувався візитер, дійсно намацавши там ложку. – Пребагато вдячний, Ваша Величносте! Це воістину королівський подарунок!»

Наступного дня в Королівський замок припхався сусід Ювеналія Укропова, що тому сусідові золотар похвастав за пляшкою дулівки (тобто української грушевої наливки) про спілкування з так званою великою цяцею. Цей сусід теж запропонував Жорику П'ятому стати жертвою вбивства, але король уторопав, що той переймається не престижем держави, а придбанням золотої ложки, і нахаба був виставлений із замку спіймавши облизня.

Отже, королів у цій країні ніхто не вбивав. Терентопцям, включно з членами королівської родини, навіть на думку не могло спасти, що хтось може підняти руку (або інший член організму) на главу держави чи його рідних. Тому там не витрачали казенних коштів на утримання охорони для монарха та його родичів. Можливо, читачеві, що знає історію так званого Великого Світу, тобто звичайного нашого світу, де царевбивство було справою досить звичайною, важко повірити в існування держави настільки благополучної, де навіть високопоставлені особи можуть не побоюватися за своє життя, але факт залишається фактом, а не...

І раптом – напад на принцесу!

Неймовірно!

☼ ☼ ☼

– У неї на куртці коричневі ґудзики? Волосся зібрано у хвіст? – уточнив детектив Варлаам Оникійович Папірусюк.

– Точно так, – кивнув коронований лицар Жорик Дев'ятий.

– У такому разі ґвалтівника ми вже знайшли. Але його не можна покарати.

– Як це – не можна покарати?! Хто б він не був, він мусить бути покараний!

– Трупи не карають, Ваша Величносте. Він небіжчик. Удар принцеси був смертельним. Вона влучила йому у скроню. Він відразу помер там, у підворітті. Тепер це лише бездиханне тіло.

– Нівроку!.. Так йому й... Собаці собача... – люто прогарчав вінценосець, мабуть забувши через роздратованість, що про свіжих покійників треба казати або добре, або нічого.

Потім Жорик зітхнув, оглянувся на замок, зирнув на темне вікно Зіночкиної спальні, та промимрив:

– Я непокоюся через душевне здоров'я молодшої принцеси. Тут таке потрясіння... А якщо вона ще дізнається, що людину вбила, стала душогубом, боюся, її ніжна психіка не витримає. Вона дівчина вразлива, ранима.

– Можна дати пораду, Ваша Величносте?.. Вибачте, я нещодавно їв часник, я ж не знав, що...

– Та гаразд, без церемоній, житейське діло. Яку пораду?

– Нехай чарівник забере з її пам'яті цей жахливий епізод і навіє, що вона дійшла до замку без усяких пригод.

– Геніально! Так, але до неї однаково дійдуть чутки, що вона вбила...