– На лівій скроні слід від удару, – констатував один з оперативників, оглядаючи труп.

Другий пихкав спалахом фотоапарата. Третій шарив світлом ліхтарика по підворіттю в пошуках доказів. Папірусюк записував, хоча було незручно, бо лівою рукою він тримав блокнот, а пальцями правої доводилося стискати й ручку, і ліхтарик, інакше не було видно. Тому запис виходив корявий.

– У лівій руці вбитого – коричневий ґудзик, – сказав перший оперативник, розтиснувши пальці мерця, і, оглянувши другу руку, додав: – На вказівному пальці правої руки – слід від укусу.

– Чийого укусу? – уточнював, черкаючи по блокнотикові, Папірусюк.

– Ну не драконячого, звичайно. І не комариного. Людського. Судячи зі вм'ятинок, у вкусившого здорові міцні зуби в повному комплекті.

На світло міліцейських ліхтариків у підворіття заглядали цікаві перехожі роззяви, і Ратиця з Полуящиковим стримували їх, аби вони не затоптали доказів. Лише двох пропустили за наказом полковника, щоби вони були понятими. Одним з понятих виявився Еміль Хахашкін.

Втім, ніяких особливих доказів, крім половинки цвілої цеглини, яка могла бути знаряддям убивства, і згаданого коричневого ґудзика, відірваного покійним напевно від одягу вбивці, ретельний огляд підворіття не дав. Автор по секрету повідомить читачеві, що неподалік був ще один доказ – особиста річ убивці, а саме парасолька рожевого кольору, – але вона валялася за декілька метрів від підворіття, і не у світлі ліхтарів, а в темряві тіні, тому міліціонери її не виявили.

– Якби ж не дощ, Ніздреслав міг би узяти слід убивці, – пробуркотав один з оперативників, коли міліціонери завантажували труп у автомобіль...

«От ти й дострибався, мій хлопчику», – сказав один чарівник про такого собі синьйора Блуоскі в оповіданні Льюїса Керролла «Палиця долі». «От цей негідник і дострибався», – могли б сказати багато хто з жителів Жорикбурга, довідавшись про вбивство кримінальника Бандюги.

Міліцейський автофургончик їхав до моргу. Небіжчик лежав на підлозі, прикритий чорною клейонкою, по обидві боки від нього на лавах сиділи шість міліціонерів. Світила тьмяна лампочка на стелі. За заґратованими віконцями миготіло світло ліхтарів і вікон, роздрібнюючись у дощових краплях на склі.

– Отже, колеги, про вбивцю ми знаємо тільки те, що він носить одяг з коричневими ґудзиками й має в роті здорові міцні зуби, – вимовив Варлаам Оникійович.

– Й те, що він убив Бандюгу, щоби заволодіти драконячим яйцем, і тепер воно в нього, – видав Полуящиков.

– Ні, цього ми поки не знаємо, – не погодився його наставник – дільничний Ратиця, – у нас немає доказів, котрі підтверджують, що вбивство було саме через яйце й що вбивця його забрав. Це тільки версія.

– Точно, – підтримав Миколу Опанасовича Папірусюк, – поки усього лише версія і не більш за те...

☼ ☼ ☼

Коли роздягненого Бандюгу, в якого тюремними наколками були прикрашені руки, ноги, груди й спина, через що він нагадував своєрідну нестандартної форми писанку, санітари віднесли вглиб моргу й міліціонери в «передбаннику» цього невеселого будинку стали оглядати звалені на білому металевому столі речі, з кишень його одягу посипалися шурхотики, тобто терентопські грошові купюри, у тому числі великого номіналу.

– Ого, та тут десятки тисяч! – вигукнув Ратиця. – Коли ж він устиг так розбагатіти?! Чи банк пограбував? Так не було ж повідомлень про пограбування.

– Я уточню, – сказав слідчий і зателефонував до міліцейського управління (в «передбаннику» моргу був телефон).

Тамтешній черговий на його питання підтвердив, що звернень із приводу пограбувань в останні дні не надходило.

– Можливо, він уже продав комусь драконяче яйце, – припустив Микола Опанасович.

– У такому випадку за що ж його вбили? – уголос міркував практикант із хвостом (мається на увазі зачіска, звичайно). – А може, покупець дав гроші й узяв яйце, а потім вирішив повернути гроші, і через те уколошкав продавця.

– Але гроші ж тут, – заперечив наставник.

– Значить, його хтось сполохав. Убити вбив, а забрати не встиг, – фантазував Полуящиков.

– Отут у нього в нагрудній кишені куртки якийсь лист, – вимовив Папірусюк, витягаючи поштовий конверт. – Адресовано в жорикбурзьку міську тюрму ув'язненому Федорові Мойсейовичу Роженкранцу. Тобто Бандюзі.

– І що ж йому написали? – поцікавився Микола Опанасович.

– А як же таємниця листування?! – злякався Полуящиков, вихований у переконанні, що читати чужі листи без дозволу адресата – це гидота й підлість.

– Це особливий випадок, Захаре, коли таємницю листування можна порушити заради порятунку країни, – повчив наставник.

– Так, враховуючи, що в крадіжці драконячого яйця криється небезпека для всієї нашої держави, нам доведеться опуститися до читання чужого листа, на жаль, – поморщився слідчий і, вийнявши з конверта папірець, прочитав: – «Чекатиму на тебе біля дверей в'язниці. Деталі обговоримо усно. Впізнаєш мене за такими прикметами: у лівій руці я триматиму газету "Королівська правда", а правою – періодично почухуватиму вухо. Замовник».

– Ну я так і думав! – ляснув по коліну молодий та ранній рок-міліціонер. – Цей замовник умовив Бандюгу поцупити драконяче яйце, а коли справу було зроблено, отримав що бажав, й прибрав спільника, аби замести сліди!

– Мабуть, замовник розумів, що міліція врешті-решт добереться до Бандюги, і аби той не зміг його видати – вбив, – продовжив Микола Опанасович. – Але йому не вдалося завдати удару раптово, Бандюга пручався, зав'язалася боротьба, і вбивці навіть довелося вкусити жертву за палець.

– Схоже на те, – погодився Варлаам Оникійович. – З листа зрозуміло, що Бандюга не знав замовника в обличчя. До виходу Бандюги з в'язниці вони спілкувалися, напевно, тільки за допомогою листів. Замовник знав, що тюремникам заборонено читати листи, адресовані ув'язненим, тому не боявся письмово пропонувати Бандюзі новий злочин.

Тим часом у морзі відчинилися двері, і з дощової вулиці, складаючи парасольки й струшуючи з них краплі різкими змахами, стали входити: жорикбурзькі чарівники – Акмус, Арам Арменович Артаньянц, Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський та Гліб Любомирович Цвях; родина корчмаря з корчми «Під Рятівною Мухою» – сам Ісак Маркович, його дружина Маргарита й дочка Естер, остання з пивним келихом у руці; завсідники вищезгаданої корчми – патріарх Іполит Четвертий, бібліотекар Бізончик Солом'яний, касир Джульєт Грошенятко й механік Вакула Охрімович Нетребенько; а також актори з Жорикбурзького Театру Абсурду імені зжертої ковбаси на чолі з режисером Наумом Інгредієнтським, які того вечора теж перебували в корчмі «Під Рятівною Мухою», почули від Грошенятка новину про вбивство й із цікавості ув'язалися за іншими до моргу.

Коли ця тичба втиснулася в приміщення, між чарівниками й міліціонерами почалася розмова. Але вона вже докладно викладена Автором у розділі двадцятому за назвою «Рожева в червоний горошок Магія», тому тут Автор її повторювати не буде. Якщо читач бажає її освіжити в пам'яті, нехай повернеться в зазначений розділ і перечитає.

Тут Автор лише нагадає, що перед тим як маги забрали тіло Бандюги, залишивши слідчому розписку із зобов'язанням повернути труп у морг завтра ранком і усну обіцянку повідомити важливу для міліції інформацію, якщо таку вдасться витягти з небіжчика, товстий чародій Гліб Цвях зробив попереднє сканування останків за допомогою ясновидіння й з'ясував, що вбивцею був суб'єкт з довгим світлим волоссям, зібраним ззаду в так званий хвіст.

Якщо в читача виникла підозра щодо Захара Полуящикова, в котрого було довге світле волосся, зібране ззаду в так званий хвіст, то Автор відразу ту підозру знешкодить, повідавши, що цей курсант під час убивства Бандюги та й взагалі майже весь день перебував у товаристві Ратиці й Папірусюка, а кращих свідків його стовідсоткового алібі годі й шукати.

На самохідній тачці Вакули Нетребенька небіжчик був відвезений до особнячка-лабораторії мага Арама Артаньянца.