На оголеній сцені мав честь знаходитися чорний рояль. Однак солідність цього самотнього інструмента дещо порушували помаранчева повітряна кулька, прив'язана до однієї ніжки рояля, і чавунна опалювальна батарея, притулена до іншої ніжки; кулька – дитячою легковажністю, батарея – сантехнічною буденністю.

– От паразити, не могли сцену звільнити від сміття! – пробурчав патріарх Іполит Четвертий, що зайняв місце в першому ряді, на прикрість сидячих позаду, бо його зріст і статура не сприяли гарному огляду сцени. Під паразитами він мав на увазі працівників сцени, а під сміттям – кульку й батарею.

За хвилину зал вибухнув другою серією оплесків, тому що з-за лаштунків з'явився хтось у фраку.

Посміхаючись публіці, маестро перемістився до рояля, сказав: «Добрий вечір, шановні глядачі» й, притиснувши долоню до серця, поклонився.

Ріккардо-Джузеппе Траляляліні виявився невисоким щільним лисуватим чоловіком, і цими якостями нагадував ранкового продавця квитків.

Прагнуча прекрасних звуків публіка завмерла.

– Першим номером моєї програми за назвою «Хвилюючі звуки» прозвучить Лист, – вимовив гастролер лунко й майже без акценту.

Однак, замість того щоб сісти за рояль і покласти пальці на клавіші, він вийняв з-за пазухи якийсь папір і показав його глядачам. Папір був афішею цього його концерту, такою ж, як розклеєні по всьому Жорикбургу, що спокусили глядачів сюди прийти.

Потім із хрускотом його зім'яв.

Потім заходився цей аркуш жмакати й тріпати.

Акустика в Стайні Опери та Балету була унікальна (не даремно король Жорик Восьмий переселив оперу саме в цей будинок), завдяки чому здивована публіка чула шурхіт, шелест і хрускіт афіші навіть у найвіддаленіших від сцени точках залу.

Пошурхотівши з пару хвилин, маестро із тріском розірвав аркуш навпіл. Поклавши обривки на рояль, Траляляліні сказав:

– Це звучав лист, – і поклонився.

Зал відповів сміхом і оплесками. Прекрасно, коли серйозний музикант не позбавлений почуття гумору й перед початком концерту встановлює контакт із публікою за допомогою жарту. А терентопська публіка із вдячністю реагує на гумор.

Знову посміхнувшись, через що в променях освітлювальних приладів блиснув зуб жовтого металу, і підморгнувши правим оком публіці, маестро продовжив жартувати. Взяв з-під притуленої до рояля батареї залізний лом. Оголосив:

– А тепер пролунає Брамс.

І провів цією залізякою по ребрах чавунного радіатора.

«БРРРРРРРРАММММС» – продзвякав чавун.

Поклавши лом, дотепний віртуоз під регіт і оплески нагородив слухачів уклоном.

– А тепер пролунає Бах, – пояснив Траляляліні й, наближаючись до повітряної кульки, відстебнув від лацкана фрака англійську булавку...

Після відтворення обіцяного звуку річчю, котра щойно була надутою кулькою, та чергового уклону, маестро, під веселий шум публіки, зникнув за лаштунками.

Отже, контакт із жорикбурзькою публікою був налагоджений.

Слухачі відразу полюбили веселого гастролера, як рідного.

Під час паузи, яку маестро зробив напевно для того, щоб глядачі відвеселилися, заспокоїлися й приготувалися до справжньої класики, зал перейшов від гучного пожвавлення до уважної тиші.

Після двох хвилин тиші публіка зрозуміла, що настав час підбадьорити музиканта оплесками. Вони зазвучали. Спочатку це були хлопки нарізно, потім вони зліпилися в ритмічні.

Звучали, але маестро не виходив.

Зал стомився плескати, а сцена залишалася безлюдною.

– Та що таке? Де він? Чому не виходить? Може, щось трапилося? – устав зі свого місця в першому ряді патріарх Іполит Четвертий і неочікувано жваво для настільки важкенького організму стрибнув у оркестрову яму, перекрокував її дно й видрався на сцену. – Зараз довідаюся в чому справа! — і пішов за лаштунки.

За лаштунками маестра не виявилося, і служитель культу став обшарювати весь театр, призиваючи: «Маестро Траляляліні, де ви?». Але без відповіді був глас волаючого в театрі.

Зазирнув у гардероб, у гримувальну – нікого.

Заглянув навіть у чоловічий туалет – немає...

Після декількох хвилин пошуку Іполит Четвертий побачив музиканта крізь скло вхідних дверей: той віддалявся від театру.

Патріарх виметнувся на вулицю, вагомими кроками наздогнав суб'єкта у фраку й хапнув його за лікоть:

– Ви куди це, громадянине Траляляліні? На вас же люди чекають!

– Чекають? Чого чекати, якщо концерт закінчено? Хіба я забув сказати? Неуважність. Нехай розходяться. Моє шанування.

Він продовжив був рух, але де там: лікоть міцно застряг у патріарших пальцях.

– Слухай, маестро, але ж це ти ранком квитками торгував? Ну звичайно, ти! А я тебе у фраку й не одразу впізнав, сонечку моє. Отже, по сто шурхотиків за квиток, ластівко моя?

Говорячи це, Іполит Четвертий грізно рухав бровами й люто роздмухував ніздрі. Ці гримаси могли налякати, адже патріарх мав богатирську статуру, говорив густим басом і був схожий чи то на Бармалея, чи то на Карабаса-Барабаса, оскільки носив на фасаді голови гачкуватий ніс, випнуті як у сови очиська під волохатими бровами, що зрослися на переніссі, вуса, що стирчать урозліт, й кошлату брюнетисту бороду, а в обрамленні отого вороного хутра біліли великі зуби. Ну хіба ж не лячно?

– У вас якісь проблеми? – поцікавився Траляляліні, намагаючись відстебнути від рукава чіпкі пальці співрозмовника.

– Ні, сонечку моє, це в тебе зараз будуть проблеми. Розгонисті й важкі.

Пальці грізного священника дійсно відстали від ліктя, але, на жаль для гастролера, тільки для того, щоб миттєво переміститися на комір фрака. Схопивши потужною кистю лисуватого за шкірку, двометровий патріарх поволік його зворотнім маршрутом: вулиця – сцена.

– Ну нічого собі! – захрипів так званий лауреат міжнародних конкурсів, намагаючись упиратися, але опір богатирському попу був настільки ж безнадійною справою, як спроба зрушити плечем гусеничний бульдозер.

Публіка, побачивши Іполита Четвертого, що тягне віртуоза, котрий обурено корчиться, перестала дзижчати й відважила нижні щелепи.

– Хотів змитися, красунчик! – гулко пробасив священник, випинаючи затриманого на авансцену.

– Шановна публіко! – вимовив той, намагаючись бути бадьорим і усмішливим. – Концерт закінчено. Дякую за увагу. Усього хорошого, до нових зустрічей.

Перетравлювання публікою ситуації потребувало хвилини заціпенілої тиші. Потім...

– Шахрай! – пропищав люмбрикус Гавриїл Святославович, виткнувши із брезентової кишені рожеву мордочку в пенсне.

– Шарлатан! – погодився дракон Інокентій Карлович, і в його погляді з'явився холодок.

– Аферист! – старечим фальцетом проскреготав пенсіонер Шнапс, колишній банщик-стахановець.

– Ошуканець! – гаркнув лицар Річард Левове Копито.

– Пройдисвіт! – сумно констатував маг і авіатор Акмус.

– Комбінатор! Махляр! Діал! Суціга! Ваґабунда! Трікстер! Проноза! – видав начитаний бібліотекар Бізончик Солом'яний.

– Крутій! – додав синонім до загальної думки Нетребенько та метнувся до виходу.

Інші теж не мовчали, і обвинувачення злилися в грізний гул.

– Гроші добровільно повернеш, ластівко моя, чи як? – Патріарх продемонстрував так званому артистові важкий кулак, піднесши його майже до ніздрів маестра.

– Схоже, отут дехто неуважно прочитав мою афішу, – лунко, намагаючись перекрити гул, заявив Траляляліні, відвертаючись від кулака. – А в ній чорним по білому було надруковано, що прозвучать саме лист, саме брамс і саме бах, а не щось інше. І лист, тобто аркуш звучав, і брамснути я брамснув, і бахнути я бахнув. Усе, як і було обіцяно. Якщо комусь моє мистецтво не до душі, ну що ж, підведися і тихенько вийди, як інтелігентна людина, не заважаючи іншим. Треба ж бути цивілізованими людь... Ой!

Це розсерджений патріарх боляче дав йому щигля нігтем по плішині.

– Якого біса! – підвищив тон так званий віртуоз, прикриваючи лисинку пітним кулачком. – З якого дива я повинен віддавати свою чесно відпрацьовану зарплату.