– Запросто. Завдяки своєму конспіративному, підпільному існуванню Терентопія ніколи не зазнавала зовнішньої агресії, ніколи не вела війн із окупантами, ніколи ні з ким не боролася за свою незалежність. Усі чотири «війни» (беру це слово в лапки, оскільки в порівнянні з великими війнами Великого Світу терентопські були саме що заворушками), які сталися в королівстві, були внутрішніми, громадянськими.

Друга велика заворушка трапилася в 1661 році, історики називають її Другою громадянською, а також – Стогодинною і Паркановою війною.

Почалася вона із дрібниці.

Король Вавило, відправляючись із королевою Теклею на відпочинок зі столиці в заміський замок, глянув на дерев'яний паркан недалечко від столичного замку й сказав графові Спиридону:

– Якийсь некрасивий паркан. Треба його пофарбувати, чи що. Дай розпорядження малярам.

– А в який колір? – запитав граф.

– Та однаково, аби тільки він не виглядав таким брудним. На розсуд малярів.

Давши таку безневинну вказівку, король Вавило із дружиною відбув відпочивати від державних справ, не підозрюючи, до яких страшних наслідків приведе це його зауваження.

Граф Спиридон дав наказ двом придворним малярам, і вони з фарбами й пензлями пішли до паркану.

Там один з малярів висловив свій погляд на те, як фарбувати паркан.

Другий маляр висловив інший погляд.

Перший сказав:

– Я краще знаю!

Другий заперечив:

– Сам ти дурень!

Перший ударив другого у вухо.

Другий ударив першого в око.

Перехожі почали їх рознімати.

Але виявилося, що й у перехожих існують різні погляди на фарбування паркану. Тому перехожі, солідарні з першим малярем, стали ображати інакомислячих, а ті теж за словом у кишеню не полізли.

Коли словесно-образливі аргументи вичерпалися, перехожі пустили в хід кулаки.

На гамір стали збігатися з околишніх вулиць роззяви, у яких теж виявилися різні думки щодо цієї проблеми, тому вони стали вливатися в бійку.

Незабаром прочуханка поширилася на всі центральні вулиці й майдани столиці. У хід пішли дошки, цегла, прути й інший ударний інструмент.

Таким неспокоєм цивільних громадян зацікавилися лицарі, у яких теж виявилися розбіжності в поглядах на парканофарбувальну проблему. І в хід пішла вже справжня зброя.

До кінця дня вся столиця – Великі Дрібки – являла собою суцільне поле бою.

Наступного дня битви продовжилися, охопивши й пригороди столиці.

Лікарі не встигали надавати допомогу пораненим і покаліченим. Трунарі й гробарі не встигали обслуговувати вбитих.

На третю добу конфлікт докотився до інших населених пунктів, так що вже вся центральна Терентопія виявилася охопленою цією війною.

У ході бойових дій будинки перетворювалися на руїни й попелища. Виникла загроза епідемій, здатних викосити велику частину населення.

Король Вавило насолоджувався відпочинком у замку серед прекрасної природи, співом птахів і ароматами квітів, не підозрюючи про такі неподобства.

Вертаючись на третій день у Великі Дрібки, він побачив прикмети війни: руїни й попелища. І вирішив, що на Терентопію напав Великий Світ, що країна піддалася руйнуванню окупантами.

Але незабаром помітив, як фехтують вилами прості терентопські селяни, як з ненавистю вони шпурляють гній один у одного. Один у одного, а не в окупантів!

На вулицях столиці король застав справжнє побоїще. Громадяни лупцювали один одного чим завгодно, не звертаючи уваги на главу держави. Будинки наводили відчай вибитими шибками і димами пожеж. (Навіть Королівський замок у Великих Дрібках зазнав утрат: крім усього іншого, з нього зник знаменитий напівкруглий стіл, який якісь мародери, скориставшись загальним побоїщем, розібрали на дрова).

Король схопив за рукав одного із забіяк, що гнався із цеглиною за земляком, і поцікавився:

– Що отут відбувається?!

– Боремося! – азартно повідомив той і жбурнув цеглину.

– За що?!

– За те, щоб пофарбувати он той паркан у світло-фіолетовий колір!

Земляк увернувся від цеглини, підбіг і, зваливши борця кулаком, заходився буцати лежачого ногами.

– Ну а ти-от за що борешся?! – викликнув Вавило.

– За те, щоб пофарбувати он той паркан у світло-фіолетовий колір! – відповів той, не відриваючись від жорстокої роботи.

– Як, і ти теж?!

Король продовжив опитування борців і на диво виявив, що всі вони б'ються один з одним за те, щоб пофарбувати паркан у світло-фіолетовий колір!

«Дивно, усі прагнуть того самого, а так жорстоко молотять один одного!» – здивувався монарх.

Більш детальне опитування показало, що хоча всі бажають пофарбувати паркан саме у світло-фіолетовий колір, існує невелика розбіжність. Одні впевнені, що треба офарблювати паркан світло-фіолетовою барвою, починаючи справа; інші переконані, що слід профарбовувати паркан у світло-фіолетову масть, починаючи зліва.

Не зумівши вгамувати співвітчизників, збуджених азартом боротьби, король узяв пензель і цебро зі світло-фіолетовою фарбою, що сиротливо стояли біля паркану, і швидко паркан покрасив. Щоб ніхто не міг сказати, що він підтримує одну партію воюючих і виступає проти іншої, фарбування Вавило почав із середини паркану, рівномірно просуваючись в обидва боки.

Але хоч у такий спосіб причина розбіжності була усунута, війна за інерцією протривала ще пару діб (тому що закінчити війну набагато складніше, чим її почати).

Потім терентопці отямилися й ужахнулися. Підраховуючи людські й матеріальні втрати, вони запитували себе: «За що боролися?!» Отямившись і вжахнувшись, приступилися до оплакування полеглих і відновлення зруйнованого.

А у короля Вавила після цього почався нервовий розлад. Скажімо, м'язи його обличчя мимоволі час від часу стали корчити смішні гримаси. Тому цей монарх і залишився в історії під прізвиськом Вавило Нервовий. Зрідка він навіть міг в нервовому припадку жбурнути якусь річ, що підвернулася під руку, в якусь людину, що підвернулася під очі, чого до війни з ним не бувало. Його дружина призвичаїлася спритно ухилятися, тому увійшла в історію під прізвиськом Текля Прошмигуюча.

(Не треба, каже Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, не треба кривити в усмішці рота, не треба іронізувати: от, мовляв, які дурні ці терентопці. Тому що ми, люди Великого Світу, нітрохи не краще. Схопи в нас, у Великому Світі, учасника якої-небудь громадянської війни за рукав і запитай: «За що борешся, брате?» Він відповість щось на зразок: «За світле майбутнє, брате. За щастя людей. За те, щоб людям було краще». Схопи за рукав його ворога і його запитай: «За що борешся, брате?» І цей відповість: «За світле майбутнє, брате. За щастя людей. За те, щоб людям було краще».

І бажаючи, у принципі, того самого, вони продовжать стріляти один у одного. За світле майбутнє... А різниця, по суті, у тому, що один уважає, мовляв, посвітління майбутнього треба починати справа; а інший вважає, мовляв, посвітління майбутнього треба починати зліва... У людства не доходять руки побудувати світле сьогодення, тому що воно, людство, достобіса зайняте: бореться із самим собою за світле майбутнє. Люди мільйонами винищують і калічать людей за те, щоб людям стало краще. Ні, ми нітрохи не розумніше терентопців. Може, і дурніше, зітхає Автор. Дурість людей у цьому аспекті показав і Джонатан Свіфт у книзі «Подорожі Гуллівера», де військові колотнечі сталися через розбіжності щодо точки руйнування яєчної шкаралупи.

– Агов, стоп! – ловить Автора на слові педантична Ліва півкуля його мозку. – У Свіфта війни з дурного приводу вели не люди, тобто не звичайні люди, а ліліпути.

– Ліліпути Свіфта від звичайних людей відрізняються тільки розмірами, а в решті такі ж, з такими ж вадами й такою ж дурістю, – відмахується від причіпок Автор.)

А терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко веде далі:

– Третя громадянська війна відбулася в Терентопії у 1702 році.

У короля Жорика Першого було два сини-близнюки: Георгій і Григорій. Кожний з них уважав, що він народився першим, тому саме він має право бути наступним королем. Дійсно, один з них народився на три хвилини раніше за другого, але хто саме – визначити було неможливо, бо під час пологів їх не позначили, а згодом визначити не спромоглися, оскільки вони були схожі як дві краплі пива з однієї пляшки. Або, трохи інакше кажучи, один до другого був «так подібний, як одне яйце Колюмба до другого» (за висловом головного героя гумористичного роману Юрія Тиса «Щоденник народного героя Салепка Лавочки»).