Виявилося, що крім Гавриїла Святославовича у битви з'явилися й інші глядачі.

Ляскуни були групою чоловіків і жінок далекосхідного вигляду (кількістю дев'ять осіб; Автор має на увазі далекий схід Євразії, а не Терентопії), котрі стояли біля білого мікроавтобуса «Тойота», що належить туристичному агентству «Рятівна Бджола», на якому, напевно, вони сюди й приїхали.

«Ох, як усе недобре сталося! Туристи бачили це неподобство!» – зніяковів екскурсовод. Він згадав, як ще зранку йому телефонував співробітник «Рятівної Бджоли» Олег Цеглина і попередив, що приблизно о 15.00 до Гірчичної печери приїдуть туристи з Великого Світу. Але ця колотнеча із настирним Аркадієм забила екскурсоводові памороки і затьмарила те попередження.

Жбурнувши побіжний погляд на Аркадія й ствердившись у переконанні, що він загруз у капроновому коконі всерйоз і надовго, Інокентій Карлович попрямував до азіатських гостей, щоб виконати свій обов'язок екскурсійної гостинності. Тим більше, що йому за це гроші платять.

Наближаючись до туристів, дракон вгледів у пальцях в одного з них, на вигляд наймолодшого, відеокамеру, якою той, певно, знімав «неподобство», і засмутився ще більше: «Ну от, не вистачало мені ще репутації забіяки». Але робота є робота, тому Інокентій Карлович, привітно кивнувши Валерієві, шоферові «Тойоти», життєрадісно й бадьоро сказав гостям:

– Ласкаво прошу до Каменіани, пані й панове! Ви розмовляєте терентопською?

– Я ітроха говорити українська, – відповіла, чемно розкланюючись, одна з жінок групи.

– Українською? – І дракон відразу перейшов на чисту українську. – Це майже те ж саме. А звідки ви прибули, дозвольте запитати?

– Мі пириїхать ізі Японія, – знову чемно заколивалася перекладачка.

– Прекрасна країна! Народ з феноменальним естетичним смаком! – похвалив дракон цілковито щиро.

– Дякумо, дякумо! – ще динамічніше захиталася в уклонах японка й відразу процвірінькала переклад хвали супутникам. Ті теж закланялися.

Треба сказати, що екскурсовод з Гірчичної печери зараз уперше зустрівся з японцями. Оскільки це був найперший і єдиний на даний час випадок, коли в підпільне Терентопське королівство потрапили туристи із країни висхідного сонця. Але завдяки книгам Інокентій Карлович був більш-менш ознайомлений з японською культурою, вважав її великою й дуже нею захоплювався.

– Ну, а тепер пройдемо до Гірчичних печер – однієї з наших каменіанських визначних пам'яток, – запросив екскурсовод, жестом показавши напрямок руху.

Валерію Чмихалу, шоферові туристичного агентства «Рятівна Бджола», який привіз сюди з Жорикбурга японців на «Тойоті», подобалися екскурсії Інокентія Карловича, тому щоразу, замість того щоб нудьгувати у своїй машині чекаючи на повернення пасажирів, він разом із ними відправлявся до печери. І цього разу він покрокував туди в компанії з японцями й екскурсоводом. І, між іншим, пошепки запитав в останнього:

– А бій з лицарем, це що – новий атракціон для туристів?

– Ні, – відповів пошепки ж дракон. – Просто лицареві приспічило похуліганити.

Гавриїл Святославович при наближенні групи перемістився в сторонку, щоб ненавмисно не притоптали.

– Я отут, Гавриїле Святославовичу, той... – почав був дракон, але хробак перебив:

– Звичайно, Інокентію Карловичу, працюй. Я почекаю.

Туристи поринули в підземелля, де екскурсовод, як звичайно, демонструватиме підземні красоти й розповідатиме «прадавні» легенди про ці печери (які, сказати по правді, сам же й придумав, бо ж туристи це обожнюють), а повержений лицар, нарешті усвідомивши що сталося, вибухнув таким потоком майданної лайки, що найстійкіші вуха зав'янули б. Чим більше він тужився, намагаючись звільнитися, тим густіше був цей потік.

Дракон, спілкуючись у печері з японськими туристами, чув цей матірний шум зовні, і намагався його заглушити своїми вигадками. Йому було ніяково від думки, що перекладачка вловить лицарські висловлення, перекладе їх одноплеменцям, і в далекосхідних гостей залишиться негативне враження про Терентопію. Драконові було, як говориться, за державу кривдно, і він експромтом складав усе нові й нові легенди й сказання, так би мовити, «тягнув гуму», сподіваючись, що Аркадій все-таки примовкне, і тоді він виведе туристів з печери, не уражаючи їхні вуха цією лицарською мурою.

І його надії виправдалися.

Стомлений потугами, розморений теплим вересневим сонечком і заколисаний власною багатослівністю, лицар розслабився, його лайка помалілася до бурмотання й прицмокування, зіниці заліпилися повіками, і воїн задрімав.

Несподіваний голосний храп, що вистрілив з лицарського забрала, так сполохнув коня Людовика, що той відбрикнув убік і проволочив по землі примотаного до колеса гіппомобіля Аркадія метра на півтора, але це лицаря не розбудило. Як людина без комплексів, Лицар Білого Комара мав міцний, здоровий, можна сказати, богатирський сон.

Цим періодом і скористався екскурсовод, щоб вивести туристів, посадити їх в «Тойоту» і помахати на прощання лапою, після чого досить задоволені гості покотили. Прощаючись, найстарший із групи, склавши руки й кланяючись, як це властиво японцям, вимовив щось на зразок:

– Субараші цуа о аріґато. Тотемо омоширокаттадесу.

– Пан Мезеру-сан від усі ми дякувати вам за екскурсій та каже, що вона був дуже цікаве, – відразу закланялася й товмачка, а разом з нею й інші.

(Автор, звичайно, передав слова старого японця більш-менш приблизно. А в дійсності вони звучали отак: «素晴らしいツアーをありがとうございました。とても面白かったです».)

Найвідоміший грузинський епос, написаний поетом Шота Руставелі у дванадцятому столітті, називається «Витязь у тигровій шкурі». Аркадій у даній ситуації був витязем у капроновій сітці. У тенетах він був безпорадний, наче селянин Потап Левурда, що опинився у такій же халепі в комедії Грицька Основ'яненка «Бой-жінка». З тією різницею, що там сітка була з іншого матеріалу, бо капрон в часи класика ще не винайшли.

– Що ж нам із цим хропуном робити? – уголос задумався Інокентій Карлович, коли біла «Тойота» зменшувалася в напрямку Жорикбурга. – Не можемо ж ми залишити його тут зв'язаним на віка вічні.

– Нехай пообіцяє залишить тебе в спокої, ну й тоді ми його звільнимо, – порадив дощовий хробак.

– Правильно. Агов, пане, прокиньтеся. – Дракон схилився над сплячим, але той продовжував виводити носоглоткою такі звучні рулади, що кінь Людовик злякано косив оком і здригався шкірою.

Екскурсовод подзвякав пазурами по шолому, але й це не дало ефекту. І лише коли Інокентій Карлович торохнув по металу каменем, храп обірвався, і в щілинці забрала блиснули очі.

– Це я – дракон Інокентій Карлович, – нагадав розбудженому екскурсовод, щоб спросоння ввести його в курс справи. – Давайте так: ви обіцяєте мене більше не турбувати, а я за це знімаю з вас сітку й відпускаю на волю. Домовилися?

Відповіддю було посилання в непристойні місця.

– Ну й валяйтеся отут, поки... – І дракон гнівно видалився у підземелля грати в шахи з Гавриїлом Святославовичем.

(– Наскільки я розумію, – береться просторікувати Права півкуля авторського мозку, – терентопські лицарі виховуються на лицарських романах і епосах.

– Правильно розумієш, – погоджується Автор, але уточнює: – І не тільки лицарі. Взагалі, виховання в Терентопії, починаючи з дошкільного віку, базується на щепленні громадянам королівства шляхетності, справедливості, чемності й інших так званих лицарських якостей, які пропагувалися, у тому числі, у середньовічних лицарських епосах і романах, привезених у Терентопію королем Мирополком Романтиком, перекладених терентопською мовою й розтиражованих.

– От-от, – продовжує Права. – А між тим поведінку лицаря Аркадія стосовно екскурсовода з Гірчичної печери ніяк не назвеш шляхетною і чемною. Він поводиться не як книжковий лицар, а наче якийсь хам і хуліган. Як же так?

– Ну, по-перше, і книжкові лицарі частенько, скажемо прямо, не бездоганні, – пояснює Автор. – Хто читав лицарські романи, знає, що, наприклад, і доспіхоносці Круглого Столу короля Артура іноді таке витребенькували, що не в'яжеться з поняттям шляхетності й чемності. Ну, приміром, усякий розуміє, що нечемно і нешляхетно відрубувати голову рідній неньці. А лицар Круглого Столу сер Гахеріс узяв та й утнув таку ампутацію. І за що? За те, що вона, рідна його матінка покохала, бач, сера Ламорака! Дуже гідного, треба сказати, мужчину, одного з найшляхетніших лицарів Круглого Столу, котрий не поступався в славі навіть Ланцелотові й Трістанові! І якби ж вона цим зрадила чоловікові – так ні: на той час вона вже була вдовою. Але синочкові це все-одно не сподобалося, й – хрясь матусі мечем по шиї! Ну, куди це годиться! («Ех ви, лицар!», як сказав головний герой п'єси «Розбійник» Карела Чапека.) І той неньковбивця Гахеріс був, до речі, не абиким, а аж рідним небожем короля Артура, бо ж нещасна королева Оркнейська, тобто його матінка, була Артурові старшою сестрою. Настільки небездоганну поведінку деяких лицарів Круглого Столу можна пояснити, крім іншого, тим, що вони ніколи не читали романтичних романів про лицарів Круглого Столу, бо ті будуть написані лише за сторіччя після існування Круглого Столу.