– Як же така невесела особистість опинилася на такій не підходящій для неї посаді?! – дивується Права.
– По блату, дорогі мої півкулі, по знайомству, по протекції.
Одного разу влітку 1994 року аудієнції в глави держави попросила така собі Лукера Вареник. Жорик Дев'ятий із нею зустрівся, і виявилося, що вона не хто інша, як Лушка Об'єдкіна, з якою він учився в одному класі школи імені Джонатана Свіфта, з якою сидів за однією партою, і яка була першою дівчинкою, котру поцілував юний принц. Вони не бачилися більш двох десятків років і зраділи зустрічі. Почали згадувати шкільні роки, однокласників, учителів. Досхочу насолодившись ностальгією за дитинством, перейшли до справи.
Лукера Об'єдкіна-Вареник сказала, що її старший син – студент-заочник – шукає роботу, і попросила друга дитинства дати йому яку-небудь посаду при дворі. Будь-яку, аби тільки при королівському дворі. Видно, це був її пунктик. «Ну, нехай буде лицарем Напівкруглого Столу», – запропонував коронований лицар. «Ні, тільки не лицарем, – відмахнулася подруга. – Це робота моторна – турніри, подвиги, а мій Альфик – хлопчик тихий, скромний, замислений, лицарство йому не підійде. Треба щось таке, щоби без бійок, без зброї». Король сказав, що придворний штат повністю укомплектований, вакансій поки немає, але однокласниця так просила, що монарх твердо пообіцяв узяти її сина на роботу в свій замок.
Роздумуючи, куди ж прилаштувати цього несподіваного працівника, Жорик раптом згадав, що одна вакансія все ж таки є, що з тих пір, як старий блазень Мирон Гороховий пішов у 1980 році на заслужений відпочинок, ця посада залишається не зайнятою. І зачислив Альфреда Вареника на місце королівського блазня.
Звичайно, дуже швидко з'ясувалося, що цей скорботний хлопець професійно не придатний для такої роботи, але не можна ж відмовлятися від даного королівського слова. Слово не шмаркля, вилізло – не витреш, як говорять у Терентопії.
Перші висловлення нового блазня про неминучість смерті придворна публіка сприйняла як факт спеціалізації новачка на чорному гуморі. А потім усі зрозуміли, що блазень не жартує.
Але вихід був знайдений. Хоч Альфред Вареник не вмів жартувати, зате він умів читати, і читати голосно, з гарною дикцією, з вираженням. Король сам став складати й писати для придворного коміка смішні епіграми, каламбури, монологи, афоризми і т.д. А блазневі залишалося це визубрити напам'ять і з вираженням прочитати на публіці. Контраст між смішними фразами й трагічним вираженням читця створював такий комічний ефект, що публіка від реготу іноді навіть валилася на підлогу й дриґала ногами. Блазень же, сумно дивлячись на людей, що корчаться від веселощів, думав: «Нещасні, ніщо вас не врятує від прийдешньої могили», і з тугою в голосі видавав нові заучені фрази, викликаючи черговий ураган сміху...
– Ну от бачиш – ураган сміху! – сперечається з Автором Права ділянка внутрічерепного органа. – Як же ти кажеш, що він не був коміком і не смішив?
– Сміх був не завдяки тому, що він смішив, а всупереч тому, що він і не збирався нікого веселити, уважаючи веселощі в таку трагічну хвилину (для нього всі хвилини були трагічними) блюзнірством, – пояснює Автор. – Він заради хліба насущного виголошував визубрені тексти, не розуміючи, чому ці приречені задирають куточки губ, виставляють зуби й кричать: «га-га-га». Називати його коміком, це однаково, що називати кондитером людину, яка, випадково спіткнувшись і впавши, гепнулася обличчям у торт; мовляв, якщо зконтактувала зі солодощами, – значить, кондитер. Коміком, на мою думку, слід уважати тільки того, хто смішить публіку свідомо. Альфреда Вареника ніяк не можна вважати коміком, говорю я, нехай навіть його робота й викликала веселі конвульсії в клієнтів.
Крім такої роботи з незрозумілим для нього результатом, крім заочного навчання в Академії Культури імені Герострата, блазень присвячував себе й літературній творчості: писав вірші, прозу, п'єси. Свої графоманські рукописи він віддавав у редакції різних періодичних видань: «Королівська правда», «Вечірній Жорикбург», «Під прапором нудизму», «Доля з маком», «Полювання та спирт», «Буряківництво та гній», «Гарнюнізм!», «Вісник шпаківньобудівельників», «Календар єдинорогара», «Кат-аматор», «Мистецтво крадійства», «РВЧГ Магія», «Лицарські зачіски й стрижки», «Друг самогонника», «Біографії славетних комах», «Альманах русалкознавця», «Про смачні й нешкідливі отрути», «Спортивний пліткар», «Чернечий гумор», «Філософія сякання», «...» (журнал для неписьменних), «Декоративні глисти», «Автомобіляр-селекціонер», «Щотижневик дегустатора», «Бібліотечка жебрака», «Сюсі-пусі» (журнал для немовлят), «Ази метлолітання», «Культурний матюкальник», «Тю!», «Тваринам про людей», «Мандрівник-надомник», «Сучі діти» (журнал для кінологів), «Акваріуміст-пірнальник», «Тьху!», «Побиття байдиків», «Скаче кінь, палає хата» (журнал для російських жінок), «Поп-музика та дяк-музика», «Зроби сам» (еротичний журнал), «Естетика чхання», «Свіжегнійопольский стахановець»... Та інших газет і журналів.
Але вони відмовлялися друкувати твори похмурого блазня. Не тільки тому, що ці твори були наслідувальними за формою, але й тому, що вони були занадто песимістичними за духом. От, для прикладу, як починаються деякі його вірші: «Той труп був парубок покійний і хлопець хоч куди мертвяк...», «Реве та стогне у лікарні і помирає інвалід...», «Садок поблизу кладовища, хрущі серед могил гудуть...», «Робіть, хлопці, домовини, та й лягайте спочивать...», «Ой там на горі́ бідаки мруть...», «Ой на го́рі дві труни...», «Гине хтось там, гине сумно, життя опадає...», «Ой чий то гроб стоїть...», «Ой під вишнею, під черешнею лежав старий що помер, довго мучившись...», «День який сонячний, ясний, безхмарний, видно, хоч труни роби...», «Дивлюсь на могили та й думку гадаю, що всі ми помремо, спасіння немає...» І так далі.
Єдине видання, яке прийняло могилозосередженого поета з розкритими обіймами й надало свої сторінки для його загробних добутків – вампірська газета «Темний шлях». Це був їхній клієнт. Крім віршів блазня, кровожерливі небіжчики почали частинами публікувати у своїй газеті і його нескінченний роман «Не в житті щастя».
Свої п'єси: «Навіщо жити?!», «Нестерпні страждання агонізуючого інваліда», «Розкладання», «Морг», «Цвинтар», «Мертвий труп» і «Смерть неминуча» Альфред Вареник пропонував для постановки всім жорикбурзьким театрам: і Театру Абсурду імені зжертої ковбаси, і Театру Пантоміми імені блазня Горохового, і Театру Ляльок імені Бен Бецалеля, і Театру Комедії імені Козьми Пруткова, і Театру Народного Танцю імені королеви Теклі Прошмигуючої, і Театру Художнього Свисту імені Солов'я-Розбійника, і Театру Стриптизу імені Голого Короля, і Театру Юного Глядача імені Бабая, і Театру Поезії імені невідомого автора, і Театру Воєнних Дій імені Ланцелота... навіть Стайні Опери та Балету. І іншім. Але вони не бажали ставити таких песимістичних спектаклів. Головний режисер Театру Комедії імені Козьми Пруткова, прочитавши п'єсу «Навіщо жити?!», під враженням навіть намагався вкоротити собі віку, але його встигнули вийняти зі зашморгу й відкачати, а п'єсу повернули Альфредові Варенику, сказавши, що вона вражаюча, але небезпечна для життя...
Автор Терентопських хронік отут бажає зауважити, що деякі літератори, які вважаються дуже похмурими творцями моторошних добутків, мали, проте, добре почуття гумору й писали, крім іншого, і веселі гумористичні твори. До цієї категорії належать, наприклад, Едґар Аллан По та Федір Михайлович Достоєвський. (Щоправда, гумор той був подекуди на абияким, а чорним. До слова, Едґар Аллан По був одним із тих закордонних літераторів, чиї твори перекладав українською мовою письменник-харків'янин Майк Йогансен, котрий неодноразово згадується в Терентопських хроніках.) Але Альфред Вареник, на відміну від них, був однозначно похмурим, без, так би мовити, противаги.
От що, безцінний читачу, мав повідати тобі Автор про Альфреда Вареника, котрий став у чергу за авансом позаду короля...
