– Дозвольте-но! – можливо, скажеш ти, безцінний мій читачу, тикнувши нігтем у книгу. – Отут написано: Гавриїл Святославович поправив на носі пенсне. Як же він міг поправити пальцем пенсне, якщо в хробаків немає ані рук, ані лап, ані інших кінцівок?
Так, немає. Тому пенсне він поправляв не кінцівкою, а... як би це сказати... самим собою. Тіло-то в нього гнучке, довге, як хобот або щупальце, і цим-от тілом-хоботом-щупальцем він міг і пенсне поправити, і пішака пересунути, і, обвивши олівець передньою частиною й спираючись на стіл задньою, намалювати щось, і на друкарській машинці міг друкувати, тикаючи собою в клавіші, і так далі, і таке інше. Тобто хоботоподібність або, якщо завгодно, щупальцеподібність тіла заміняла йому руки. Він навіть ухитрявся зав'язувати на собі краватку, але й Авторові не вистачає уяви виобразити собі такі маніпуляції безрукого громадянина.
– І якось дивно, – можеш сказати ти, читачу, – що дощовий хробак носить пенсне!
А як же йому не носити?!! – вигукує Автор. Як же йому не носити пенсне, якщо в Гавриїла Святославовича дуже поганий зір?!
– У хробаків немає очей! – можеш сказати ти.
Зрозуміло, немає! Саме тому в Гавриїла Святославовича й був поганий зір. Хіба можна мати добрий зір, не маючи очей? А раз у нього поганий зір, то він змушений носити чарівне пенсне. Окуляри б йому не підійшли, адже в нього немає вух, за які окуляри трималися б дужками. Зате пенсне – інша справа: прищепив на ніс (або як там називається ця частина його організму) і ніякі вуха не потрібні.
Познайомилися Гавриїл Святославович і Інокентій Карлович 1974-го року, коли Інокентій Карлович ще перебував у яйці. Дракони, як відомо, лупляться з яєць.
Виколупуючись із ґрунту поруч із цим яйцем, Гавриїл Святославович вимовив:
– Погоди тепер гарні, сирі.
– Осінь, – підтвердило яйце.
– «Висне небо синє, Синє та не те; Світить та не гріє Сонце золоте. Оголилось поле Од серпа й коси; Ніде пріліпитись Крапельці роси...» – почав цитувати хробак-мутант вірш «Осінь» харків'янина Якова Щоголіва, поета-романтика дев'ятнадцятого сторіччя.
Яйце підхопило та продовжило:
– «Темная діброва Стихла і мовчить; Листя пожовтіле З дерева летить. Хоч би де замріла Квіточка одна; Тільке й червоніє Що горобина...»
– Поезію любите? – поцікавився хробак.
– Обожнюю, – відповіло яйце.
– Я – Гавриїл Святославович, дощовий черв'як, – представився один.
– А я – Інокентій Карлович, дракон. Дуже приємно познайомитися! – відгукнувся крізь шкарлупу другий.
Вони поговорили про поезію, потім про музику, потім про живопис і графіку, потім про театр і кіно, потім про філософію...
Виявилося, що їхні смаки багато в чому збігалися: обоє любили поезію Якова Щоголіва та Франческо Петрарки, музику Ігоря Стравінського та Джорджа Ґершвіна, живопис Ієроніма Босха та Казимира Малевича, графіку Обрі Бердслі та Григорія Нарбута, фільми Чарлі Чапліна та Федеріко Фелліні, філософію Епікура та Григорія Сковороди...
Зрозуміло, при такій спільності смаків вони аж ніяк не могли не стати друзями.
Гавриїл Святославович став через день приповзати до яйця й подовгу розмовляти з юним драконом.
«Ти чув коли, щоб яйце співало?» – питає один із персонажів гумористичного роману Юрія Тиса «Щоденник народного героя Селепка Лавочки». На таке питання Гавриїл Святославович міг би відповісти: «Еге ж, чув».
За півроку після знайомства, коли Інокентій Карлович уже досить дозрів для шкаролупоруйнування, він вибрався з яйця й уперше побачив заочного друга. А друг його не побачив, оскільки в ті часи ще не носив пенсне. Тільки за десять років, коли дракон від книголюбія зробився короткозорим і став носити окуляри, він умовив і свого друга-хробака зайнятися зором.
Хробак за допомогою крилатого приятеля подався до майстерні з виготовлення оптики й замовив собі пенсне. Майстри, треба сказати, у Жорикбурзі першокласні. Зрозуміло, що при відсутності в клієнта органів зору, пенсне його повинне бути не звичайним, а магічним, інакше він нічого крізь нього не побачить і при наявності найтовстіших лінз. Тому до виготовлення цього предмета був залучений і чарівник Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський, котрий придумав для лінз таке магічне заклинання, що й безокий міг крізь них бачити все прекрасно. (Це ж було за дев'ять років до того, як Перевертайло-Замийский зробився мавпою й тому втратив можливість чітко виголошувати заклинання, про що читач докладніше довідається пізніше, у розділі двадцятому за назвою «Рожева в червоний горошок Магія»).
Незабаром Гавриїл Святославович мав пенсне з такими чудесними лінзами, що міг розглядати навколишній світ, не звертаючи уваги на відсутність очей. А оскільки призначалася ця оптика для земляного хробака, то була, зрозуміло, дуже нестандартною. По-перше, маленькою; по-друге, еластичною (завдяки чому при переміщенні під землею щільно притискалася до тіла й не заважала рухові); а по-третє, лінзи були брудовідштовхувальними й тому завжди чистими (це вже завдяки магії) – ґрунт до них не прилипав.
У ті часи ані Гавриїл Святославович, ані Інокентій Карлович ще не отримували зарплатні. Однак у хробака були монети для оплати роботи оптиків і чарівника. Якщо досить довго плазувати під землею, періодично натикаючись там на загублені кимсь колись грошики, то поступово щось і назбираєш. А якщо пощастить, то знайдеш і цілий скарб. Та й Інокентій Карлович свої окуляри придбав за гроші, виявлені в ґрунті та подаровані йому сліпим другом.
– А як і чому, пане Авторе, тобі в голову втовкмачилося зробити другом дракона Інокентія Карловича саме розмовляючого дощового черв'яка? – цікавиться з деяким єхидством Ліва півкуля авторського мозку. – Чому не розмовляючого кота або собаку, зайця або кролика, мишу або пацюка і так далі? Чому саме люмбрикуса?
– Хороше питання! – вигукує Автор. – Розповім, привідкривши, що називається, свою творчу кухню читачеві.
Олександр Сергійович Пушкін якось написав: «цей твір оригінальний, а ми з того й б'ємося». Так, автори й взагалі творці прагнуть оригінальності й б'ються за своєрідність своїх творінь, тобто намагаються досягти, щоб вони були мінімально схожі на інші, а в ідеалі – взагалі не схожі. Тобто, по-простонародному висловлюючись, справжні творці – це випендрьожники. Епігони й плагіатори не прагнуть випендрюватися, але їх і справжніми творцями назвати, мабуть, не можна.
І Автор Терентопського так званого епосу теж жадає випендритися. Зокрема й вибором персонажа. Тому, вирішивши, що в інтелігентного дракона-очкарика повинен бути друг і однодумець, Автор устав перед питанням: хто саме? Розмовляючий кіт? Не оригінально! Розмовляючих котів у світовій літературі хоч греблю гати (начитаний читач навскидку може назвати відразу десяток або два; а взагалі їх сотні, якщо не тисячі, а може, і десятки тисяч, а може, і сотні тисяч). Те ж саме стосується розмовляючих собак, мишей, пацюків, зайців і кроликів. Банальщина! Боячись бути банальним, Автор гарячково перебирав у мозку різних істот, шукаючи таких, з якими він не подибувався в літературі, кіно й інших видах мистецтва. Але щоразу згадував, що от таку істоту він зустрічав от у цих добутках, а от таку – он у тих...
І тільки дійшовши до дощового хробака, Автор не зміг згадати його як персонажа. Якщо хробаки йому в літературі й попадалися, то лише в якості, так би мовити, біологічного антуражу, а не в ролі героя. Ну, щось типу: «Ой, аж зопріли очерета. Розсупонилося сонце, порозтандикало своє проміння по всьому білому світу. Старигань Ромуальдич узяв з бляшанки дощового черв'яка, понюхав, нахромив тваринку на гачок, поплював на неї для удачі, і, закинувши вудку у водойму, уп'явся балухами в поплавця і весь аж перехнябився».
Напевно, каже Автор, я не зміг згадати літературного твору, де персонажем був би люмбрикус, не тому що таких добутків немає, а тому що недостатньо начитаний і ерудований. Напевно, є принаймні байки або казки, де персонажать і люмбрикуси. (О, здається, Автор побіжно винайшов нове дієслово «персонажити», що означає – бути персонажем). Але якщо люмбрикуси десь у літературі й персонажать, то в набагато меншій мірі, ніж кішки, собаки й багато інших істот. От через те, пояснює Автор Терентопських хронік, я й вирішив другом Інокентія Карловича зробити саме настільки, так би мовити, ексклюзивного й раритетного героя, як люмбрикус.
