– Так, безперечно, це само собою, – чомусь зніяковів монарх, – зараз принесу...

Коли у своєму кабінеті монарх у смугастій піжамній мантії, футболці, спортивних штанях і вельветових капцях вручав гроші товстому чарівникові в коричневій вельветовій куртці, джинсових штанях і синьо-білих кросівках, у двері постукали, і чоловічий голос запитав:

– Ваша Величносте, ви тут? Можна ввійти? Термінова справа.

– Так, заходьте, – відповів той, бачачи, що Цвях перемістив оплату в гаманець і засовує його в кишеню джинсів.

І в кабінет увійшов суб'єкт у сірому довгому плащі з піднятим коміром, у чорних сонцезахисних окулярах і в чорних же рукавичках. В одній руці він тримав валізку типу «дипломат», а в іншій сірий капелюх з полями, який, зрозуміло, перед цим зняв зі своєї голови. Тобто його вигляд міг мимоволі спровокувати думку: «Який підозрілий тип!» Бо саме так у деяких совєтських книгах і фільмах про досвідчених контррозвідників і підступних закордонних шпигунів зображувалися підлі агенти ворожих розвідок. Він ска...

(– Дійсно, підозрілий тип, – заговорила замість персонажа Ліва півкуля авторського мозку, – ходить у плащі й капелюху, але без штанів і босоніж.

– Із чого ти узяла, Ліва, що він був без штанів?! – обурюється Автор.

– Ну, ти ж сам пишеш, що на ньому були тільки плащ, окуляри, рукавички й капелюх. Виходить, штанів і взуття не було.

– Були, звичайно ж. Просто я згадав тільки ті речі, які найбільше впадали в око й відрізняли його від інших персонажів.

– От ви, письменники, завжди так. Напише, скажімо: «На Робінзоні Карамазові був жовтогарячий капелюх і бузкова краватка», а бідоласі-читачеві доводиться або допридумувати увесь незгаданий одяг, або вважати, що крім капелюха й краватки на цім якімсь Робінзонові Карамазові більше нічого й не було.

– Твоя помилкова репліка про відсутність штанів і взуття, півкуле, нагадала мені одну світлину відомого французького живописця Поля Ґоґена, – зауважує Автор. – Цей знімок був зроблений у тисяча вісімсот дев'яносто п'ятому році чеським фотографом і художником Альфонсом Мухою, у студії останнього на вулиці Ґран-Шом'єр у Парижі. Ґоґен сфотографований під час гри на фісгармонії. Зверху на ньому сорочка й піджак, а знизу – нічого: ані штанів, ані кальсонів, ані взуття, ані навіть шкарпеток. Із чого випливає висновок, що Ґоґен з Мухою були жартівниками, схильними творчо клеїти дурня, епатуючи публіку.

Але ти, Ліва, уже, мабуть, стомила безцінного читача постійними всовуваннями в сюжет, постійним бурчанням, коментарями й суперечками. Тебе, Права, це теж стосується. Безцінний читач може обуритися, що в його русі уздовж сюжету йому регулярно підставляють ніжку ці ваші зауваження; може плюнути й захлопнути книгу всерйоз і надовго, або навіть назавжди. Тому придержіть свої...

– Навпаки, суперечки автора зі своїми власними мозковими півкулями – та «родзинка», яка відрізняє цей твій досить химерний добуток від чужих – менш химерних. Хоча вони – суперечки – можуть, ймовірно, зацікавити лікарів-психіатрів, тому що в розмовах із власними півкулями можна запідозрити психічне відхилення: або шизофренію, або щось у цьому роді.

– До чого тут лікарі, це ж лише бешкетний літературний прийом, – лякається Автор, – нібито забавний прояв екзистенціалізму автора, і...

– Усі ви, божевільні, так кажете, – всувається в діалог якийсь незнайомий суб'єкт у білому халаті, підморгуючи двом потужним санітарам, що крадуться до Автора з гамівною сорочкою.

– Мовчати всім!!! – гаркає Автор. – Щезни, уявлюваний злий психіатре із санітарами... – (і ті дійсно зникають; от що значить авторська воля). – А вас, півкулі, я попрошу залишитися. Про причину моїх із вами розмов, зовсім не шизофренічних, а маючих давні літературні традиції, ми ще як-небудь поговоримо, а поки повернемося до таємничого відвідувача короля.)

Обмінявшись вітаннями із присутніми, людина у чорних окулярах і рукавичках сказала:

– Вибачте, що я так уриваюся, Ваша Величносте, але справа невідкладна. – І, глянувши чорними скельцями на Цвяха, тихіше додав: – Але через таємність, бесіда повинна бути без свідків.

– Це чарівник, – кивнув Жорик на Гліба Любомировича.

– Іду, не буду заважати, – сказав товстий ясновидець і рушився до дверей, обходячи підозрілого відвідувача. – До побачення, Ваша Величносте і ви, Рафа... еее... таємничий незнайомцю.

– Чарівник? – повторив останній. – А телепатією володієте?

– Володію, – зізнався товстун.

– Не йдіть! – вигукнув незнайомець. – Ви-от мені й потрібні! Я тому й прийшов!

– Гаразд, затримаюсь.

– Нагадайте, будь ласка, ваше ім'я, – вимовив король, удивляючись у прибульця й задумливо почухуючи зображення совєтського співака Вадима Мулермана на грудях, – а то ви, розвідники, в цих плащах і чорних окулярах так один на одного схожі, що я плутаюся.

– Кавалер Ордена Почесного Гною Рафаель Комаха. Позивний – агент Іван-чай, – представився візитер, клацнувши каблуками й труснувши кучерявеньким мідним волоссям (мідним, звичайно, за кольором, а не за хімічним складом).

Як ти, безцінний читачу, уже зрозумів, Рафаель Комаха був терентопським шпигуном, який у Харкові разом із колегами стежив, чи не поширюється там інформація про засекречене королівство, а якщо що, то припиняв такий витік.

– Я прийшов от у якій справі. У вчорашньому номері харківської газетки «Лиса правда» є інформація, яка нас насторожила. Та от, прочитайте самі. – Розвідник відкрив дипломат, узяв з нього газету й простягнув королю. – На третій сторінці внизу.

– «Як засвідчують очевидці, – почав читати вголос Жорик, розкривши газету й спрямувавши погляд у нижню частину сторінки, – днями на околицях міста Нової Водолаги приземлився непізнаний літаючий об'єкт напевно іноплане...»

– Ні, не ця, ще нижче, – перебив кавалер Ордена Почесного Гною, показавши потрібну замітку чорним пальцем.

– «З авторитетних джерел стало відомо, що в Харкові виявлене яйце динозавра, не окам'яніле, а зовсім свіже. Самуїл Юозисович Петренкошвілі-Джигарханштейн, професор біології з Харківського університету, сказав нашому кореспондентові, що ця сенсаційна знахідка підтверджує його гіпотезу, за яку в похмурі роки сталінізму він піддався репресіям; гіпотезу про те, що в річці Лопані, як і в шотландському озері Лох-Несс, дотепер живуть плезіозаври, які в інших місцях вимерли більш шістдесяти мільйонів років тому. На запитання кореспондента: чи не є небезпечними плезіозаври для харків'ян, професор відповів: "Анітрошки. Плезіозаври харчуються рибою, а не харків'янами. Принаймні, в історії не зареєстровано жодного випадку нападу цих ящерів на харків'ян, у той час як риби в Лопані усе менше й менше. У жодній науковій монографії про мезозойську фауну, у жодному палеонтологічному журналі ви не знайдете інформації, що плезіозаври будь-коли вживали в їжу харків'ян, тому підстав для паніки цілковито немає. Ви запитаєте: якщо плезіозаври живуть у Лопані, чому ж їх дотепер ніхто не бачив? Відповідаю: щоб визначити видову приналежність цієї тварини, людина має бути професійним палеонтологом, а більшість харків'ян такими не є, тому, побачивши плезіозавра, вони через недосвідченість приймають його за водорість, рибу, молюска, хробака, жука-плавунця, інфузорію або автопокришку"»...

Далі слідувала інша замітка, про ймовірне виверження харківської Холодної Гори, яка нібито виявилася вулканом, здатним від дня на день прокинутися. Але вулкани наших персонажів, безцінний читачу, не цікавили.

– Я вчора прочитав цю замітку, – продовжив розвідник, – і подумав: а раптом яйце, згадане там, це яйце не плезіозавра, а терентопського дракона, що якимось чином потрапило до Великого Світу. В «Лисій правді», як на мене, друкують суцільні небилиці, але все-таки... Спробував був відразу ж знайти того професора біології, але в Харківському університеті відповіли, що такий у них не працює, а в міському довідковому бюро сказали, що людина з таким прізвищем взагалі в Харкові не прописана. Тоді навідався до редакції цієї газети, але редактор Фауст Рабіновиченко на мої питання відповідав тільки своїми: «А вам яке діло? А хто ви, власне, такий? А чому це вас так хвилює?..» Так я нічого й не з'ясував. Сьогодні вирушив до вас, Ваша Величносте, щоби попрохати у допомогу телепата: тільки ясновидець-телепат може добути з мозку потайливого редактора інформацію. Наші закони забороняють нашим чарівникам робити чудеса у Великому Світі, але телепатія – не таке вже і чудо. Так от, – проходжу я крізь Державні Двері й натикаюся на міліцейський пост, і дізнаюся, що в королівстві викрадено драконяче яйце, і це ще більш зміцнило мої побоювання. Коротше кажучи, ситуація небезпечна. Нам терміново потрібен чарівник-телепат.