Граф Леонід Кучерявоногий мандрував верхи на коневі на кличку Петро, названому так на честь російського імператора Петра Третього. (Який, втім, процарював, або, якщо завгодно, проімператорствував усього-то півроку, і чиє справжнє ім'я було Карл Петер Ульріх. Він був, до речі, внучатим племінником шведського короля Карла Дванадцятого. Петро Третій помер у липні 1762 року. А в листопаді 1765 він приперся на Харківщину. Якщо людина кудись самостійно пересувається після смерті, то напрошується підозра, що вона зробилася вампіром. Але в даному випадку вампіризм ні до чого. Бо з'ясувалося, що імператор Петро Третій, який приплентався на Харківщину, не був справжнім, а самозванцем – рядовим російським мушкетером Петром Чернишовим, що втік із війська і прикинувся монархом, з яким був зовні дещо схожий. Про це розповідається у творі Грицька Основ'яненка «Куп'янський самозванець», написаному за спогадами очевидців.) А лицар Федір мандрував на коні на кличку Камбіс, названому на честь перського царя Камбіса Першого, що правив у шостому сторіччі до нашої ери. Непарнокопитий Петро був синьо-чалої масті, тобто мав чорну шкіру, але білу шерсть, що та комбінація надавала його зовнішності блакитнуватого відтінку. А непарнокопитий Камбіс – сунично-чалої масті, тобто з шерстю теж білою, але шкірою червонясто-рудою, що в сумі справляло враження пунцево-рудого відтінку.

Оскільки, по-перше, Автор щойно сказав про масті коней, а по-друге, цей так званий Терентопський епос дещо пов'язаний з Харковом, то він (тобто я), Автор, хотів би зробити маленький відступ, аби повідомити читача про незвичайні масті двох харківських непарнокопитих.

Колишня столиця України, крім офіційної назви Харків, має і неофіційну, жартівливу назву Лопансбурґ, бо крізь нього протікає вузька та мілка річечка Лопань. Під цією кумедною назвою він фігурує зокрема в низці літературних творів, виданих у його столичні часи. А Автор цих рядків називає свій рідний Харків, крім того, Містом Зеленої Кобили та Блакитної Коняки. Якщо читач є достатньо ерудованим щодо Харкова, то він одразу второпав, що Автор має на увазі, але оскільки Автор особисто з читачем незнайомий і не знає розміру його ерудиції, то про всяк випадок сам пояснить.

Зелена Кобила з'явилася у Харкові, тоді ще столичному, в січні 1929 року. А конкретніше – у січневій книжці харківського альманаху-місячнику «Літературний Ярмарок». Там було надруковано фрагментарно стенограму диспуту «Зелена Кобила», що той диспут за участю великої групи українських письменників, котрі мешкали в українській столиці, буцімто відбувся у клубі літераторів, відомим за назвою Будинок Блакитного. На тому диспуті майстри слова (серед яких зокрема Микола Хвильовий, Остап Вишня, Майк Йогансен...) буцімто виголошували промови та сперечалися про якусь таємничу Зелену Кобилу, про її значення й призначення, про її вплив і роль в історії та культурі людства, і таке інше. Закінчується стенограма фразою Майка Йогансена «Зеленої Кобили не існує». Абсурд? Безумовно! Справа в тім, що насправді цього безглуздого диспуту не було і письменники у ньому не брали участі. Стенограма диспуту про Зелену Кобилу – це лише весела містифікація, дотепна пародія на літературні диспути українських письменників 20-х років XX сторіччя. Вигадник цієї містифікації в альманаху, на жаль, не вказаний.

До речі, за чотири роки, тобто у 1933-му, у Франції був опублікований роман Марселя Еме «Зелена кобила», але він напевно ніяк не пов'язаний з однойменним харківським диспутом. А за чотири роки до викрадення в Терентопії драконячого яйця в Росії була надрукована книжка «Казка про Зелену Коняку» (в оригіналі – «Сказка о Зелёной Лошади») російського з українським корінням письменника Юрія Коваля. Не знаю, каже Автор Терентопських хронік, чи чув Коваль про харківську Зелену Кобилу.

А Блакитна Коняка з'явилася у Харкові в 1957 році. Вірніше, її називали не цим українським словосполученням, а російським: «Голубая Лошадь». Тож далі, заради педантизму та скрупульозності, Автор вимушений вживати саме ці слова. Голубой Лошадью називалася неформальна молодіжна організація харківських стиляг – тобто парубків і дівчат (переважно студентів харківських вузів), що поважали американську масову культуру і намагалися одягатися і поводитися по-американськи (як вони собі це уявляли). Проте людину, що очолювала цей несовєтський колектив совєтської молоді, стиляги називали не американським терміном «президент», а українським «гетьман». Проіснувала Голубая Лошадь недовго. У 1959-му совєтська влада силоміць припинила її функціонування, як явища, не відповідного совєтській моралі. Справа Голубой Лошади мала широкий розголос як у совєтській так і закордонній пресі. Про цю неформальну організацію зокрема розповідається і у написаній 1966 року сатиричній епопеї «Незвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес» українського письменника Віктора Рафальського (якого КДБ за антисовєтську сатиру прирекло на двадцять із гаком років позбавлення волі), але цей літератор, погрішивши проти істини на вимогу сюжету, «переніс» Голубую Лошадь із Харкова до Москви.

От чому, безцінний читачу, Автор називає Харків Містом Зеленої Кобили та Голубой Лошади.

☼ ☼ ☼

Але повернемось до яйцешукачів.

Стежка була вузькою, тому лицарі їхали не поруч, а один за одним.

Проїхали одне стежкове перехрестя, проїхали й друге, а коли спереду замаячило третє, те, де слід було збочити, граф Леонід Кучерявоногий запропонував зробити зупинку, тому що йому приспічило справити велику нужду.

Граф зійшов зі свого коня Петра, зайшов за кущики з побурілим, але ще не опалим листям, відстебнув ті частини доспіха, які заважали зі зручністю випорожнитися, спустив штани з трусами й присів. А напарник, лицар Федір, залишився чекати Леоніда на стежці, сидячи на своєму коні Камбісі.

Але тільки Кучерявоногий зосередився, тримаючи в руках приготований туалетний папір, як пролунав лемент Федора.

Моторошний лемент, від якого в графа мороз пройшов частково голим тілом, а випорожнення відбулося швидше, чим він розраховував.

Шустро скориставшись папером і натягнувши труси та штани, навіть не пристібаючи металу, граф вискочив з кущів і кинувся до колеги, котрий щойно крикнув. Федір був блідий; завмер, напіввідкривши рота і витріщивши очі; погляд його був спрямований уперед, на перехрестя стежин. Леонід теж подивився туди, але нічого страшного або незвичайного не помітив: дерева як дерева, стежки як стежки.

– Ти чого волав?! – викликнув граф.

– Нога, – прошепотів оторопілий лицар.

– Яка: ліва чи права? Що з нею? Судома? – заметушився Леонід, оглядаючи й обмацуючи ноги Федора.

– Та не моя. Там.

– Говори толком.

– Тільки-но тією стежинкою, напереріз, прострибала нога... людська нога... одна нога, без тулуба... начебто як ампутована... Жахливе видовище! Мороз по шкірі! Нічого подібного не бачив! Аж скрикнув від подиву!

– Прострибала ампутована нога? Як же вона може стрибати? Може, перед тим, як тому суб'єктові ампутували ногу, у нього від страху душа пішла в п'яти, і в результаті цього відрізана нога виявилася одушевленою, ха-ха.

– От ти смієшся, молодий черевиче, а я, слово честі, бачив, як тією стежинкою зліва направо прострибала нога.

– Направо? Нам теж треба туди, праворуч. Зараз подивимося, що за нога за така. Почекай. – Леонід Кучерявоногий повернувся за кущики, щоб пристебнути залишені там частини доспіха, потім у повному обладунку підвівся на Петра й додав: – Ну, поїхали. Живу людину без ноги мені бачити доводилося, а от живу ногу без людини... Цікаво побачити. Якщо вона тобі не примарилась.

Доїхавши до перетинання стежин, лицарі збочили праворуч, але стрибучої ноги не побачили, та й не могли побачити, тому що та стежка круто звертала, і якщо по ній щось і стрибало, дерева приховували це видовище від спостерігачів, котрі перебували на перехресті.