Українські фільми публіці в Трістанівці теж дуже сподобалися. Селяни з лицарями просльозилися від ліричного «Голосу трави» і нареготалися від дотепної «Відьми».

Після розгонистого кіносеансу, що закінчився запівніч, авторитет лицаря Бориса й графа Остапа Влучне Вухо серед трістановців ще більш зріс, тому що вперше жителі села приймали у себе індивідів з кіноекрана. Кожна сільська родина претендувала на те, щоб надати лицарям нічліг, і довелося кидати жереб, щоб з'ясувати, кому дістанеться така честь. Згідно з жеребом лицарі переночували в хаті сільського трунаря й гробаря.

☼ ☼ ☼

Трістанівку Борис із Остапом покинули тільки опівдні наступного дня.

Перетинаючи верхи на непарнокопитих Аркадії й Борисі гаї, бори й діброви, лицарі жваво обговорювали вчорашні фільми.

Сталася навіть невелика суперечка із приводу польоту грифона у вітчизняній короткометражці. Там грифон ширяв не гірше за орла, хоча в дійсності грифони літають поганенько (на відміну від драконів), не набагато краще за курей; зазвичай просто перепурхують із місця на місце, шугаючи над землею не вище трьох метрів і не далі сотні метрів. Борис із Остапом зійшлися на тому, що той політ був знятий із застосуванням магії. Але із приводу того, яке саме було чарівництво, думки розділилися.

– Я думаю, що під час зйомки грифон не летів, а імітував політ, стоячи на землі, а чарівник Онік за допомогою магії замінив на плівці землю на небо, – вирішив Остап Влучне Вухо.

– А я думаю, що чарівник Онік під час зйомки своєю магічною силою, зрозумій мене правильно, підняв грифона Арістейчука в повітря, – припустив лицар Борис.

– Але ж у грифона в дзьобі був малюк! Уявляєш, що було б, якби Арістейчук його випадково впустив із висоти! Думаєш, Нестор Драконюк дозволив би так ризикувати власним синочком?! Звичайно ж, грифон перебував на землі, – сперечався Остап, потрясаючи щитом із зображенням черпака, чорного ковша з довгою ручкою в світло-коричневому полі.

– У тій сцені, зрозумій мене правильно, в грифона в дзьобі був не справжній малюк, а лялька; я в цьому майже упевнений, шановний шриньзякобубудче, – аргументував Борис, ворушачи щитом із зображенням восьми чорних пуголовків у світло-зеленому полі.

(– Шриньзякобубудче? – ловить Автора на слові Ліва півкуля його мозку.

– Так, граф Остап Влучне Вухо був шриньзякобубудцем, – говорить Автор.

– Знайоме слово, десь воно вже попадалося, але де... – замислюється півкуля Права.

– Слово «шриньзякобубудець», – нагадує Автор, – попадалося нам у терентопській «Пісні про те, чого в цій пісні немає», у восьмому щосі за назвою «Терентопські застільні», де є такий куплет:

– Зимкукура – це терентопський пиріг із хріновим варенням, це я пам'ятаю, – хвастається пам'яттю Ліва півкуля. – А що означає «шриньзякобубудець»?

– «Шриньзякобубудець» – теж чисто терентопське слово, що означає: «одружений лицар, теща якого працює із квитками та білетами, тобто – поширює або перевіряє які-небудь квитки чи білети», – починає пояснювати Автор. – З нинішніх лицарів Напівкруглого Столу четверо – шриньзякобубудці. Граф Остап Влучне Вухо, теща якого продає автобусні квитки в столиці. Граф Остап Електричка, теща якого – знаменита баба Клава зі Стайні Опери та Балету, яка там не тільки перевіряє в глядачів наявність квитків, але й робить прибирання. Лицар Андрій Схожий, теща якого перевіряє наявність квитків у глядачів Великодрібкинської філармонії. І герцог Абрам, теща якого торгує лотерейними білетами у Свистоніздрінську. До речі, шриньзякобубудцями були також батько герцога Абрама – Лазар Глімпельштейн – і дід – Ізраїль Глімпельштейн. Саме тому замок герцога Абрама (спроектований батьком королеви Зіньки Одинадцятої до того, як тесть Жорика Дев'ятого перекваліфікувався з архітектора на професійного жебрака), став називатися Шриньзякобубудецьким замком, а від замку й усе герцогство стало зватися Шриньзякобубудецьким герцогством.)

І кілька слів щодо грифона Арістейчука. Цей актор, зрозуміло, був твариною не звичайною, а мовцем, людиноподібним в аспекті мовлення й мислення мутантом. Але зовнішністю від звичайних грифонів не відрізнявся. Тому у фільмах кіностудії «Задфільм» (втім, у фільмах інших професійних кіностудій він і не знімався, оскільки вони перебували у Великому Світі, куди грифони не виходили через конспірацію) він грав ролі звичайних грифонів-немовців. Тобто всі його кіноролі були без слів. Він був від цього, м'яко кажучи, не в захваті. Тому що мріяв зіграти персонажа, котрий виголошує якщо не великі монологи, то хоча б які-небудь репліки, оскільки мав гарний голос і вишукану вимову. А замість цього доводилося видавати, у найкращому разі, якийсь дикий клекіт.

Найбільшою мрією Арістейчука була роль Гамлета в п'єсі Шекспіра. Він навіть пропонував знайомим режисерам кіно й театру екранізувати або поставити на сцені цей твір із собою в головній ролі. З почуттям читав їм монологи данського принца. Але ті не погоджувалися. Казали, мовляв, Гамлет був людиною, а якщо його гратиме так зване чудовисько, із дзьобом, волохатими лапами, хвостом і крильми, то вийде якась дурниця. Арістейчук сперечався, мовляв, і людина не є грифоном, а між тим ролі грифонів іноді виконують люди. От, наприклад, в екранізаціях і театральних постановках «Аліси в Дивокраї» Льюїса Керролла роль говірливого Грифона (котрий дружив із Нібичерепахою) грають, як правило, люди, а не тварини. Якщо людині можна грати грифона, а грифону не можна грати людину, то це, мовляв, якась дискримінація за видовою ознакою. Але, на жаль, Гамлета він дотепер так і не зіграв. Та зате зіграв іншу роль зі словами – мовлячого Грифона в театральній постановці все тієї ж «Аліси в Дивокраї».

(А роль Нібичерепахи, до речі, безцінний читачу, в одній з екранізацій «Аліси в Дивокраї» зіграв музикант легендарної британської рок-групи “The Beatles” Рінґо Старр. Ти можеш сказати, що це не має стосунку до терентопських подій, і будеш по-своєму правий. Але Автор навмисно згадав цей факт, як привід повідомити, що група “The Beatles” у Терентопськім королівстві була відома й популярна із середини шістдесятих років. Терентопські чарівники, завдяки своїм здатностям, могли без проблем подорожувати Великим Світом, перетинаючи будь-які державні кордони й переміщаючи в обхід митниць будь-які не дуже великі речі. Таким чином, під час панування в західному світі бітломанії, грамплатівки цієї групи потрапили й у підпільне королівство. І там пісні Ліверпульскої Четвірки розійшлися на магнітофонних бобінах, переписувані з магнітофона на магнітофон. Завзятими слухачами й шанувальниками музики “The Beatles” були, крім інших, король Жорик Дев'ятий, королева Зінька Одинадцята й принцеси Зінуля й Зіночка, хоча дівчата й народилися вже після розпаду групи. І повнометражний мультфільм про химерні пригоди Джона Леннона, Пола Маккартні, Джорджа Гаррісона й Рінґо Старра – «Жовта субмарина» – потрапивши у кінопрокат королівства за двадцять років після його виходу на екрани західного світу, був надзвичайно в Терентопії популярний. І проігнорувати настільки значне культурне явище, не згадавши про нього в Терентопських хроніках, Автор ніяк не може, хоча до фабули хронік воно й не має стосунку. Втім, Пол Маккартні й Рінґо Старр, як і багато персонажів цих хронік, мають титул лицаря, наданий їм британською королевою.)

– А я пам'ятаю, – схоплюється раптом Ліва півкуля авторського мозку, – що в королівстві був прецедент, коли Гамлета зіграла не людина, а тварина. У двадцять сьомій частині під заголовком «Парсуна суціги», ти, громадянине Авторе, повідав, крім іншого, як Гамлета на підмостках бродячого театру зіграв ведмідь Буряк, який був звіром навіть і не розмовляючим, а звичайним, хоча й дресированим.