А граф Кузьма – двадцятичотирьохрічний парубок високого зросту, стрункий, світловолосий: волосся довге, до плечей. Носить невелику борідку й вуса. Загалом, має романтичну зовнішність, яка цілком підійшла б до стандартного висловлення «прекрасний лицар на білому коні». Якби, звичайно, його кінь був білим.

☼ ☼ ☼

А тепер – кілька слів про терентопських фей.

Феями жінок, що займаються чарівництвом, у Терентопії стали називати за розпорядженням короля Мирополка Романтика. До того їх там величали відьмами або кудесницями. Мирополк, начитавшись чарівно-романтичних книг, привезених ним із Західної Європи, у тому числі про знамениту Фею Морґану – сестру короля Артура, вирішив: нехай, мовляв, і в його свіжествореному за книжковими зразками лицарському королівстві кудесниці йменуються на книжковий манер: феями.

Що й узаконив указом.

Так само він наказав називати ельфами тих лісових жителів, які раніше називалися лісовиками або щезниками (про це Автор докладніше скаже в розділі сорок четвертому за назвою «Лісовий колектив Рабіновича»). Мирополк навіть хотів терентопських шахтарів і рудокопів назвати гномами, хоч вони й були звичайними чоловіками, а не карликами. Але, слава Богу, до такого курйозу його реформа не дійшла.

У багатьох казках феї зображуються летючими дівчатами, маленькими, трохи більше комах, із крильцями метеликів або бабок. (Саме про таких написав ілюстровану фотографіями книжку «Пришестя фей» Артур Конан Дойл, котрий чи то вірив, що маленькі крилаті дівчата існують не тільки у казках, але й у реальній дійсності, чи то прикидався, що в це вірить, аби містифікувати читачів). Нехай такі небилиці залишаються на совісті казкарів. У дійсності феї – це звичайні жінки, що оволоділи чарівними знаннями.

Терентопські феї походять від українських відьом. А про українських відьом написано багато книг. Для прикладу Автор цих рядків назве тільки писання трьох класиків (двох харків'ян і полтавця; останній, втім, був онуком харківського поштмейстера): Орест Сомов, «Київські відьми»; Грицько Основьяненко, «Конотопська відьма»; Микола Гоголь, «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (що в тій збірці кілька творів про таких жіночок) і «Вій». Отже, тема українських відьом широко представлена в літературі, особливо українській, російській і польській. І читач може самостійно знайомитися без допомоги Автора Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу з такими книгами. А терентопські феї нічим принципово від українських відьом не відрізняються. Тому Автор не бачить необхідності тут заглиблюватися в цю тему й довго про неї розпатякувати. Зауважить лишень, що ці великі безкрилі жінки, як і крилаті маленькі в казках, теж летючі. Але літають не за допомогою махання крильми, а без усяких крил, верхи на мітлах, ступах, швабрах, щітках, коцюбах або, у найгіршому разі, верхи на чоловіках, за допомогою відповідних заклинань.

Авторові Терентопських хронік, тобто твоєму, безцінний читачу, покірному слузі, щойно спало на думку таке: якщо боги жіночої статі називаються богинями, то, напевно, магів жіночої статі можна називати магинями. Логічно? Отож, фей, відьом, кудесниць доречно величати також і магинями.

☼ ☼ ☼

Отже, повернемося до поромника, що мчиться на свинячій упряжці.

На відміну від лицарів Кузьми й Леоніда Коліно, які їхали складним маршрутом, звертаючи періодично то праворуч, то ліворуч, поромник котив прямо й усього хвилин за п'ятнадцять опинився біля кам'яної будови, недостатньо великої, мабуть, щоб називати її повноцінним замком, але й не настільки маленькою, щоб обізвати просто особнячком. Можна назвати її, наприклад, замкоподібною віллою. Над її черепичним дахом зметнувся шпиль, увінчаний флюгером у вигляді мітли.

Покинувши свій свинячий екіпаж, поромник підійшов до дверей і натиснув кнопку електричного дзвінка.

Незабаром двері відкрила симпатична жінка років тридцяти.

– Добридень, панно феє, – привітався поромник. – Чекайте на нових гостей.

– А, Ігорку, привіт, – відповіла вона. – Хто такі? Скільки їх?

– Двоє. Теж мандруючі лицарі. Вік відповідний. Я їх, як звичайно, послав до вас довгим об'їзним маршрутом, а сам – напрямки, щоби попередити.

– Молодець. Почекай, зараз винесу гроші.

За дві хвилини фея вручила Ігоркові тридцять шурхотиків, які він із великим задоволенням занурив у кишеню сорочки, після чого, попрощавшись, поїхав назад.

Півмісяця тому фея Аня Окнечук запропонувала поромникові Ігорку легке й вигідне діло: направляти до неї мандрівників чоловічої статі, віком від 20 до 60 років. Зобов'язуючись платити йому за кожного такого гостя аж по 15 шурхотиків.

Звичайно, далеко не всі чоловіки, що переправлялися поромом через Борму, відправлялися до феї. Більшість мала інші справи, плани й мети. В основному, до поради поромника прислухалися мандрівні лицарі. Граф Кузьма й герцог Леонід Коліно були десятим і одинадцятим чоловіками, яких Ігорок відправив до Ані Окнечук. Таким чином, за допомогою настільки неважкого «бізнесу» Ігорок уже заробив зайвих 165 шурхотиків.

Навіщо феї мандрівники, Ігорок не запитував. У нього були дві версії щодо цього. Або фея настільки гостинна, що навіть готова платити за доставку гостей. Або фея – ненаситна німфоманка, що бажає мати інтимні контакти з великою кількістю чоловіків.

☼ ☼ ☼

Кузьма й Леонід Коліно, переміщаючись звивистим маршрутом, правильність якого герцог визначав за записом у блокноті (через що не можна сказати, мовляв, лицарі прямували до феї, а треба сказати, що вони до неї зиґзаґували), зрештою, години за дві, теж під'їхали до замкоподібної вілли із флюгером-мітлою на шпилі, але не з того боку, звідки Ігорок, а із протилежного.

Лицарі, привітавшись і відрекомендувавшись, запитали цю карооку брюнетку з родимкою на лівій щоці й маленьким, ледве помітним шрамиком на правій брові, одягнену в салатну футболку і світло-сині джинси, чи не вона фея отака-от, на що вона відповіла:

– Так, це я сама. Дуже рада, що ви, панове лицарі, до мене завітали.

– У нас до вас, пані феє, теє-то як його, є питання... – почав був граф Кузьма, але Аня перебила:

– Питання відкладемо на потім, а спочатку зайдіть до мого будинку і станьте моїми гістьми.

Лицарів не треба було довго просити. Вони зійшли з Рудольфа й Миколи.

– А як же наші коні? – запитав герцог Леонід, коли кудесниця перед ними відкрила двері й пальцями понадила їх усередину.

– Не хвилюйтесь, коні самі підуть туди, де отримають їжу й відпочинок. У мене все під контролем, я ж фея, – відповіла вона й, щось прошептавши, клацнула пальцями, після чого скакуни пішли кудись за віллу.

– Хм, теє-то як його, чари, – покачав головою Кузьма.

– Прошу за мною. – І жінка повела їх коридором, стіни якого були прикрашені декількома великими дзеркалами й декількома мітлами, підвішеними вертикально, пруттям вгору.

Двері за ними захлопнулися самі собою, без пружини або іншого механізму.

Над мітлами на стінах були якісь таблички з датами. Фея пояснила:

– Ці мітли – призи, які я отримала за перемоги в мітлоперегонах.

Проходячи повз одне з чималих люстер, герцог Леонід Коліно кинув оком на своє віддзеркалення, щоб визначити: чи не занадто він забруднився в дорозі. Переконавшись, що виглядає цілком пристойно, герцог раптом зловив себе на думці, що він бачив у тому дзеркалі своє відображення й відображення колеги Кузьми, але не бачив віддзеркалення господарки, хоча повинен був бачити, оскільки вона йшла поруч із ними. «Вона не відбивається в дзеркалі! – подумав він і згадав, що, здається, десь чув або читав, що в дзеркалах не відбиваються тільки примари й упирі. – Невже вона...» Проходячи повз наступне дзеркало, герцог побачив у ньому відображення всіх трьох: себе, Кузьми й господарки. «Тьху, виходить, того разу приверзлося», – вирішив він.