Що робити з більшою частиною, Робін Овоч не знав. Звичайно, гроші – зло, і людей треба від них рятувати. Але як бути з купюрами? Спалювати? Рвати? Але ж купюри, крім іншого, є результатом праці великої кількості роботяг. Одні трудилися над їхнім дизайном; інші трудилися, виготовляючи папір; треті трудилися, створюючи типографські фарби; четверті трудилися, виробляючи типографські кліше; п'яті трудилися, друкуючи зображення цими фарбами на цьому папері; шості трудилися, розрізаючи друковані аркуші на окремі купюри... От просто так узяти й знищити результат чесної роботи такої кількості трудівників Марк Рабінович не міг: він із повагою ставився до чужої праці. Але якщо не знищувати, то відібрані гроші накопичуватимуться в лісі й ліс перетвориться на смітник грошей. А Марк був у душі екологом і супротивником засмічення лісів промисловими виробами. Ні, звалювати гроші в лісі теж не можна. Але якщо не знищувати й не звалювати, то що ж із ними робити? Куди запроторювати?

І отут на думку отамана спала парадоксальна ідея.

Так, без грошей люди стануть краще.

Але чи всі?

Ні, тільки ті, хто не остаточно зіпсований грішми, тобто відносно небагаті. Тільки не дуже багатих можна виправити й урятувати від згубного впливу грошей. А дуже багаті вже остаточно зіпсовані грішми, їх уже не виправиш і не врятуєш.

Коротше кажучи, гроші, відібрані в небагатих, шляхетний розбійник вирішив усукувати багатим: нехай, мовляв, кляті гроші припадають пилом у сейфах багатіїв.

Тобто Робін Овоч ухвалив діяти так само, як і його кумир Робін Гуд, але з точністю до навпаки: той відбирав у багатих і віддавав небагатим, а цей придумав відбирати в небагатих і віддавати дуже багатим.

Але Робін Овоч був знайомий тільки з одним дуже багатим індивідом – своїм рідним по батькові братом Матвієм. Саме йому він і вирішив сплавляти кляті гроші.

Коли Марк Рабінович явився з лантухами грошей до Матвія Рабіновича й довів до його відома своє рішення, той дуже здивувався, але, подумавши, погодився брати оту грошву. Чому Матвій пішов на це, про те буде сказано нижче.

Але навіть після цього Робіна Овочу продовжували гризти сумніви: а чи правильно він чинить. Адже гроші, які він відбирає в людей, є результатами їхньої праці, адже заради цих грошей люди чесно трудилися, виготовляли їжу, товари, ідеї, послуги... І просто відібрати, не давши нічого натомість... Поважаючи чужу працю, Робін відчував, що це не зовсім правильно. Треба не просто відбирати, а обмінювати на що-небудь, вирішив нарешті отаман. Але на що?

Одного разу на базарі в Дримпельзябську Марк побачив бабу, що продавала кошики. Кошики сплетені із прутів, а прутів у лісі сила-силенна...

Марк узяв у тієї баби уроки плетива кошиків, а потім навчив цій справі ельфиць.

Відтепер замість грабежу банда стала займатися "продажем" кошиків. Щоправда обмін кошиків на гроші проводився насильницьким образом, але це вже деталі, головне, що за гроші люди одержували який-ніякий товар.

От у такий спосіб Марк Борисович Рабінович – Робін Овоч – здійснив свою мрію – став вести життя шляхетного лісового розбійника.

Чи довго, чи коротко, як говориться в казках, їдуть крізь Корявий ліс доблесні лицарі Андрій Схожий і Вадим Металорізальний, але, зрештою, виїжджають із цієї, так би мовити, ботанічної колонади в чисте поле.

Ґрунтова дорога, якою вони перетнули цей лісовий масив, далі тягнеться до селища Старого Новохарківська. У цім селищі лицарі мають намір вчинити опитування населення на предмет знаходження драконячого яйця і яєчного шахрая, а потім, якщо нічого не виявиться, продовжити опитування в інших населених пунктах, переміщаючись до півдня свого сектору.

Рудий кленовий листок, що присохнув пташиним послідом до металевого плеча Вадима Металорізального, томно ворушить під подувом вітерцю розчепіреними кінцями як пальчиками.

– Що це за халабуда? – каже Андрій Схожий, зауважуючи спереду біля дороги спорудження, трохи більше нужника.

– Міліцейський пост? Ні, не схоже, – підтакує Вадим Металорізальний. Сріблисто-вороний кінь Хлодвіґ, названий так на честь Хлодвіґа Першого, короля франків, (що правив з 481 по 511 роки) струшує головою, начебто погоджуючись із наїзником, що це не міліцейський пост.

Мухортий (тобто гнідий з жовтуватими підпалинами) Роман (названий так на честь Романа Святославича, князя Тьмутороканського, що 1079-го року поліг в бою з половцями), обганяє Хлодвіґа, начебто бажаючи швидше з'ясувати призначення спорудження...

Це щось на зразок міліцейської будки, переробленої з торговельного кіоску. На лаві, опершись спиною на стінку, сидить чоловік. Побачивши лицарів, що під'їжджають, він встає.

Коли Андрій Схожий і Вадим Металорізальний опиняються поруч із цією людиною – атлетичної статури з голеним черепом здорованем, – останній вітає лицарів і запитує, чи благополучно вони проїхали Корявий ліс.

– Ні хріна не благополучно, – відповідає Вадим. – Хрінові розбійники забрали всі наші гроші, хрін їм у ніздрі!

– А яку конкретно суму? – запитує людина при будці.

– Ну, приблизно... – починає Андрій, але людина перебиває:

– Ні, назвіть точну суму, а не приблизно.

– У мене було точно шість тисяч п'ятсот двадцять чотири шурхотики, – згадує Андрій.

– А в мене – точно сім тисяч двісті сімнадцять, – повідомляє Вадим.

– Отже, усього виходить... – голений бере з кишені своєї куртки калькулятор і підраховує: – Шість тисяч п'ятсот двадцять чотири... правильно?.. плюс сім тисяч двісті сімнадцять... так?.. Разом, у сумі... тринадцять тисяч сімсот сорок один шурхотик. Почекайте.

Атлет входить у свою будку й за пару хвилин виходить, простягаючи лицарям стос грошових купюр:

– Отут рівно тринадцять тисяч сімсот сорок один шурхотик, а ви вже самі поділите їх між собою, добродії лицарі.

– Я не второпав: а якого хріну ви-от нам даєте гроші? – дивується Вадим Металорізальний.

– Робота в мене така, мені за це зарплату платять, – відповідає будочник.

– Знов-таки не зрозумів, – говорить Вадим, не беручи простягнених грошей. – Хто вам платить? Що це за гроші? Чому ви їх нам даєте?

– Я тут за дорученням Матвія Борисовича Рабіновича. Моє завдання – повертати гроші людям, пограбованим бандою Робіна Овочу. Робін Овоч віддає награбовані гроші Матвію Борисовичу, а я й мої колеги за дорученням Матвія Борисовича гроші пограбованим повертаємо.

– Так навіщо тоді грабувати, якщо повертати? Щось я не збагну цієї комбінації, – виголошує Андрій Схожий, переглянувшись із напарником.

– Ні, Робін Овоч не знає, що Матвій Борисович повертає гроші жертвам пограбувань! І вас прошу, добродії лицарі: якщо знову зустрінете отамана шайки, не видавайте йому цієї таємниці.

– Клянемося, – обіцяє Вадим Металорізальний.

– Чесне лицарське, – підтакує Андрій Схожий. – Продовжуйте.

– Робін Овоч віддає гроші Матвію Борисовичу, будучи певен, що Матвій Борисович ховає ці гроші у свої сейфи, а Матвій Борисович, потай від Робіна Овочу, гроші повертає. Для цього на всіх виїздах з Корявого лісу встановлені от такі пости, де чергуємо ми, повертальці, так би мовити.

– Так, коли ми в'їжджали в ліс із протилежної сторони, там теж стояла якась будка – пам'ятаєш, Андрію? – але будочник нас проігнорував, – пригадує Вадим.

– Ну так, ті, що в'їжджають, нас не цікавлять, пограбованими бувають ті, що виїжджають, – киває "поверталець". – Коли Робін Овоч запропонував Матвію Борисовичу забирати вилучені в подорожан гроші, Матвій Борисович погодився тільки для того, щоб гроші повертати. Адже відмовся Матвій Борисович, і Робін Овоч запропонував би гроші менш чесному багатієві, або взагалі став би гроші знищувати, тому що Робін Овоч уважає, що гроші псують людей, а без грошей люди стануть краще. Але тоді б пограбовані свої гроші втратили назавжди. А оскільки деяку частину вилучених у подорожан грошей розбійники залишають собі, то Матвію Борисовичу доводиться покривати недостачу із власної кишені, так би мовити, щоб повертати в повному обсязі. Крім того, він нам, повертальцям, платить за це зарплату. Так що, як бачите, він навіть несе на цьому деякі збитки.