Сріблясто-вороної масті кінь Хлодвіґ хропе й киває головою, начебто погоджуючись із хазяїном.

– Що робитимемо? – запитує Андрій, обернувшись до напарника й відчуваючи, як треться об шолом великою мордою його кінь Роман, мухортої масті.

– Що робитимемо... Їдемо далі без грошей. Що робитимемо... – буркоче Вадим, ставлячи ногу в стремено.

– А кошики?

– Нехай собі валяються, не забирати ж. Та і як їх забрати? Отут вантажівка потрібна, до сідла не приторочиш.

Лицарі всідаються у свої сідла. Коні перебирають ногами, начебто їм не терпиться покинути це місце.

Андрій і Вадим похмуро продовжують путь лісовою ґрунтовою дорогою. Андрій із жалем оглядається на купу кошиків, за які вони "заплатили" усі свої дорожні гроші. Кленовий листок, яскраво виділяючись жовто-червоною ляпкою на холодному металі доспіха, до якого прилип, віддаляється від рідного клена...

Лісовим бездоріжжям, виляючи поміж дерев, хоробро пре ватага мотоциклістів. Мотоцикли в них хоч і саморобні, але потужні, міцні; корчі, вибоїни та інші неприємні для транспорту елементи бездоріжжя їм байдуже. З під коліс летять опале листя, гілочки й грудки ґрунту.

Крім отамана цієї мотобанди, Робіна Овочу, усі решта її члени не звичайні люди, а ельфи (щодо цього лицарі не помилилися). Невисокий щупленький Робін Овоч на тлі своїх соратників-ельфів виглядає ледве чи не карликом.

Спритні мотоцикли, один по одному, "видряпуються" (іншого слова я не підберу) на стовбур поваленої довгої стрункої осики і начебто по містку перемахують по дереву над глибоким яром. У цирку такий віртуозний і небезпечний трюк викликав би овації глядачів. Якби цей лісовий колектив переслідували лицарі, то отут би переслідувачі й відстали – на конях по осиці не проїхати. А поки вершники об'їхали б яр, переслідуваних і духу отут не було б.

Коротше кажучи, за якийсь час ця розбійницька шайка на своїх гарчливих механізмах переміщується на стоянку у вигляді розсипу землянок і куренів.

На стоянці господарюють ельфи жіночої статі – не знаю, як правильно їх назвати: ельфуші? ельфійки? ельфині? ельфиці? ельфутки? ельфяйки? ельфеси? Ну, нехай – ельфиці. Більшість цих лісових кремезних великих волохатих бабів зайняті плетивом кошиків. Не дивно, що ельфи чоловічої статі воліють мати сексуальні контакти з русалками й звичайними жінками – ельфиці вельми непривабливі. Втім, судячи з того, що ельфійське плем'я не вимерло, ельфи своїх лісових бабів теж... того.

– Мужички кошики продали, мабуть, – говорить ельфиця Хавронія, витираючи великий, прикрашений бородавкою ніс широкою долонею.

– Цікаво, скільки цього разу заплатили? – цікавиться ельфиця Федоска, почухуючи великі груди.

Хавронія, Федоска й інші ельфиці кидають недоплетені кошики й перевальцем тупотять до своїх мотоциклістів, щоб довідатися новини.

– Бабоньки, велику партію кошиків ми тільки-но продали двом лицарям, – повідомляє гучно отаман Робін Овоч. – Зараз порахую прибуток.

Носатий очкарик-коротун виймає із внутрішньої кишені куртки-шкірянки стос купюр і, послинивши пальці, демонстративно перераховує.

– Тринадцять тисяч сімсот сорок один шурхотик. Тисячу, як завжди, залишаємо на свої потреби – покупку бензину, продуктів і так далі, а інші... Ну, як звичайно.

– Проголодались, мужички? А в мене вже юшка готова, – кричить ельфиця Підорка, помішуючи неструганим дрючком в казані.

Це запрошення адресоване тільки ельфам, тому що сам отаман Робін Овоч, як отут усім відомо, гидує їсти ельфійський корм. Типова юшка ельфів – це вариво із грибів, корінців, жолудів, плодів диких груш та яблунь, ягід, лісових дрібних тварин (жаб, їжаків, личинок комах, змій, ящірок, слимаків, пташенят, хробаків і т.д.), і іншої мало-мальськи їстівної гидоти, яку можна знайти в лісі.

З тих пір як Робін Овоч спокусив їх на відбирання грошей у проїжджих, у меню ельфів з'явилися й покупні ласощі, які сам же Робін і здобував для них у населених пунктах, у тому числі навіть і банани, але в основному лісові соратники отамана Овочу харчувались по-старинці лісовими знахідками. Отаман же столувався окремо від своєї банди нормальною людською їжею, бо від ельфійського варива його нудило.

Ельфи юрбляться навколо чавунного казана (котрий ще на початку дев'ятнадцятого сторіччя був поцуплений у людському селищі) й жадібно пожирають гарячу бурду, черпаючи корявими, абияк зрубаними дерев'яними ложками, голосно чавкаючи, сопучи, ригаючи та пукаючи.

Це неапетитне видовище, як звичайно, жолобить отамана Робіна, і він, аби не бачити й не чути цього пожирання, займається осторонь ремонтом одного з мотоциклів, у якому, на його думку, щось підозріло постукувало під час останньої поїздки.

У той час, як він розчленовує за допомогою інструментів мотор транспортного засобу, навколо збирається юрба ельфенят – наймолодших представників цього лісового племені – замурзаних, шмаркатих. Вони спостерігають за маніпуляціями отамана, роззявивши роти й колупаючи пальцями в носах.

Усі мотоцикли, які експлуатує ця лісова банда, зібрані пальцями Робіна Овочу; він кожний з них може розібрати й зібрати із заплющеними очима.

У той час як руки майстра виконують звичну роботу, його голова лине в спогади, перегортає, так би мовити, сторінки його біографії...

Робін Овоч, справжнє ім'я якого Марк Борисович Рабінович, народився в місті Дримпельзябську, 1969-го року. Його тато, Борис Веніамінович Рабінович, був хазяїном відомого готелю "Перо Грифона", а мама, Суліко Шотовна Вахтангідзе-Рабінович, – адміністратором цього ж готелю. Якщо в мами Марк був єдиним сином, то в батька він був другою, молодшою дитиною, бо раніше Борис Рабінович був одружений з іншою жінкою, від якої теж мав сина, на ім'я Матвій.

Батько намагався з дитинства прилучити Марка до сімейного готельного бізнесу, але в того були зовсім інші інтереси. У шкільні роки Марк захопився мотоциклами, збирав їх власними руками з деталей, частково знайдених у Великому Світі, частково виготовлених ним же самим; спочатку під керівництвом досвідчених старших товаришів, потім самостійно. У вільний від навчання в школі час він або майстрував мототехніку в сарайчику, або ганяв на ній вулицями з ватагою таких же мотоаматорів, ігноруючи заклики батька виявити цікавість до сімейної справи. "Непутящий", – зітхав Борис Веніамінович.

Крім того, Марк Рабінович любив читати. Улюбленими книгами його були англійські народні балади про шляхетного англійського розбійника Робін Гуда, а також романи різних авторів на цю тему. Робін Гуд був, так би мовити, кумиром Марка Рабіновича. Від читання таких книг запоєм при недостатньому освітленні в нього зіпсувався зір, і він змушений був носити окуляри.

Звернувши увагу, що ім'я його улюбленого героя – Робін – схоже на першу половину його власного прізвища – Рабінович, – Марк, розбивши фамілію на дві частини й змінивши деякі букви, зробив із неї свою "тусовочну кликуху": Робін Овоч. Під цією кликухою він і був відомий у молодіжних тусовках Дримпельзябська.

Після закінчення ним середньої школи, тато Борис "упхнув" таки Марка у Великодрібкинський інститут побутового обслуговування, який сам колись закінчив і в якому в нього були друзі серед викладачів.

Вступні іспити Марк принаймні здав, але до навчання не проявляв інтересу, і зрештою, незважаючи на батьківські зв'язки, був відрахований за неуспішність. "Ну непутящий же, непутящий!!!" – тільки й викликнув Борис Рабінович.