Лицарювання Ми своїх прекрасних дам Не дамо у кривду! Хрусь по мордах ворогам! Розімнем в повидло! Ми драконів не страшімось! Не побиті гадами. «Зуби» є у нас на них, ось, Ті що в піхви вкладені! Ми на лицарськім турнірі Ворушили списами. А вже потім пили, пили, Пили... Згодом пісяли. Любки панцирі розверсті Залатають саме в строк, Накують шкарпеток з жерсті, Був щоб в замку затишок. Політ паровоза (орнітологічний марш) Наш паровоз вперед летить, Мчить, не страшачись злих словес! Гній вабить його кожну мить, В якому він клює овес. Нехай летить пернатий друг, І гній клює, і дзьоба мух. Наш паровоз вперед летить, Ретельно крилами маха. Під ним юрба людей кипить, До його щебету глуха. Нехай летить пернатий друг, І гній клює, і дзьоба мух. Наш паровоз роззявив дзьоб, Неясно цвенькнув в льоті плину, І хвостиком телепнув, щоб Вниз капнуть посліду краплину. Нехай летить пернатий друг, І гній клює, і дзьоба мух. Рояль у кущах (дещо вульгарний романс) Колупаючи нігтем в ніздрі, Ви сказали: «Ах, друже мій, Заспіваймо романс на зорі. Я не дуже-то кваплюсь домів». Я сказав, як сякнув на пісок: «Ах, панянко, який сюрприз! Ніжний милий ваш голосок Є дорожчим мені за приз». Рукавом ви витерли ніс І сказали: «Ах, друже мій, Ах, співаймо про дивний той ліс, Що росте в світі наших мрій». «Я від захвату вже очманів, О панянко, це справді шик! Мальовничо лузга з гарбузів Так присохла до ваших щік!» Пукнув гучно я й плюнув в кущі, Освіжаючи цю пастораль, І по клавішах пальці пустив. Бач, як томно озвався рояль! І колупаючи рискалем між зубів, Романс співали ви, а я шалів! Бадилля та насилля (мрячна пісня заслужених герцогів) Я заслужений герцог смішного союзу, Ти – звичайна графиня трудів, Та коли я вступаю в ряди кукурудзи, Ти врубаєшся також туди. Там, не знаючи сорому, пестимо вату, Ревучи «Інтернахрініал», І куєм кукурудзу, бо ж треба кувати Кукурудзи зелений метал. Потім грузнемо ми у не зіграних спорах, Тих, що краще вже їх і не знать, В результаті чого трахбабахає порох, Й ти шепотиш: «Ліпи його мать!» Я ліплю його мать. От закінчена ліпка, І готова скульптура от: Броньовик, на нім мать, пальці жмакають кепку. Мать на бій спокушає народ! «Буде битва, – говориш ти, – просто у Паску. Будь, заслужений герцог, герой! Ужену тебе в ласку! Озуй себе в каску, Затули амбразуру губой!» Сполохнуть грозові очманілі сюжети – В кукурудзі нестриманий бій... Буде сік ананаса стікати з манжетів... Буде хлюпати борщ в кобурі... Я поправлю неспішно бюстгалстук на шиї І вступлю в рукопашний злий сон... І відступлять мілорди, зашивши траншеї Й еполети зірвавши з кальсон. Буде різко й зухвало хрумтіть кукурудза Під копитом гнідого клопа... І завмру я, заслужений герцог союзу: Під осколок секс-бомби попав. Самозахист без цьомкання (жорстокий романс) Ви йшли вздовж алеї надвечір, І місяць гілля лоскотало, Троянди, ці липня предтечі Пелюстки згорнули в сувій. Казала ти дещо про Ґріґа, Бетховена, Баха, Шопена, Чуттєво стискаючи книги, І пестив його погляд твій... Він бачив твій бархатний локон, Що вився край вушка колечком. Натхнений романтики током, Шепнув він: «Один лише цмок...» Ти враз зашарілась як перець, І крикнула враз: «Гріховодник! Розпусник! Самець! Сластолюбець! Маніяк ти, спокусник жінок!» І гарною ніжною ручкой Так бахнула сильно в щелепу, Що він на шипи та колючки В розарій звалився ничком. Кричала ти: «Аби я знала, Що ти жеребець похітливий...» І лик той ногами топтала, І цілилась в ніс каблучком... Коли в нього пхала булавку, Та книжками била у зуби, Коли ти альтанку і лавку Громила його головой, Він мляво благав, щоб пробачить, Турчав, що «я більше не буду», І клявся, що помилку бачить, Милуючись слізно тобой... Був ранок, ти стишилась тоді. (А може, вже сили не стало?) Ти тихо сказала: «Ну годі, Тебе я прощаю. Забудь». Від в'яза його відв'язала І з рота вже вирвала кляпа, Вже зонтик йому не встромляла Меж ребер в широку ту грудь. Він виплюнув зламані зуби, Поправив обривки одежі, Лизнув посинілії губи І з ніздрів висякував кров. Сконфужено ти посміхнулась, І знизала зимно плечима, До моря нараз відвернулась, Сказавши: «Гуляємо знов»... І бесіда йшла про Ґоґена, Ван Ґоґа, Деґа, Модільяні. І сонце світило скажено. І вранішніх пташок чуть спів... Він бачив твій бархатний локон, Що вився край вушка колечком. Натхнений романтики током, Хотів цілувать... та не смів! |
