— Чекай, — перебила мене сестра. — І що з того?

— Що з того? З того висновок: коли такі непересічні мужі й політики, як гетьман Хмельницький, Виговський і Мазепа не могли нічого вдіяти, хоч мали владу й зброю, то ти, моя золота Псенися Псеницка, й поготів нічого не зробиш смутком і сльозами. Залиши ці клопоти іншим.

Сестра довго мовчала, а потім подивилася з лагідним докором в очах на мене.

— Даруй, братику, але в тебе — що не слово — то все гірше. У доброго господаря навіть заіржавілий цвях не змарнується. І я би не хотіла бути нічим іншим — лишень отаким іржавим цвяшком...

Я хотів на це відповісти, що якраз доброго господаря в нас бракує, але не сказав нічого. Це справді було б ще гіршою потіхою, ніж усе попереднє.

Жаль мені було дуже Пшенички. Я знав, що вона зі своєю вразливою вдачею мусить особливо боляче відчувати трагічний біг подій нашої історії. Та був безсилий щось зробити.

— І музику закинула... — змінив я тему розмови.

— Ах, музику!.. — сумно усміхнулася Пшеничка. — Вона перестала мені коритися останнім часом...

Та все ж бували дні, коли Пшеничка грала. Накидалася на інструмент з якоюсь розпукою і видобувала з нього таку силу, що від неї в хаті ставало тісно й душно. Я звичайно ніколи не міг всидіти на місці, коли чув гру сестри. Мене тягнуло кудись на простір: у поле, на ріку, під небо ! У мене зроджувалося бажання зчепитися в безжальній боротьбі з вітром, бурею, блискавкою — зі самою смертю!

Одного разу, — це вже було літом, — коли музика вигнала мене з хати, я довго ходив лугом, збуджений і злий. Довкола було тихо й спокійно, а мені якраз забажалося, щоб не було ні тиші, ні спокою. І, напевне, коли б у цей час наш штаб ударив тривогу, я б дуже зрадів і кинувся б першим у бій з особливою насолодою. Неспокій зріс настільки, що переміг мене, і я вирішив піти осідлати коня і скочити до штабу. Бо, думав собі, ану ж якраз...

Обійшов садибу з тилу і раптом у садку наткнувся на Святослава. Він стояв, спершись на стовбур яблуні, і гриз якесь стебло.

— Ти що робиш? — спитав його. — Чому не йдеш до хати?

— А ти? — спитав він.

— Я ходив на сіно дивитися.

— Не бреши, Несторе! — роздратовано сказав Святослав. —- Тобі зараз так до сіна, як і мені.

— Чому так думаєш?

— Та тому, що я вже давненько тут стою і слідкую за тобою...

— Гаразд, гаразд, — погодився я. — Ходімо до хати, бо ця музика мені зовсім не подобається. Боюся за Пшеничку.

— Вона відчуває те саме, що ти і я, але не може висловити того словами.

— А саме?

— А ти, тобто, не догадуєшся? Коней треба сідлати — от що!

Обмінюючись словами, ми приспішували крок, а потім побігли бігом, перелякані звуками, що вилітали крізь відкриті вікна й двері сальону. Фортепіян ревів і стогнав, наче в нутрі його важко обертався ранений звір, а далі посипалися божевільні какофонічні удари.

Одночасно з нами, лишень через внутрішні двері, до сальону влетіли батьки, покоївка і льокай, а Пшеничка, опанована якоюсь дикою силою, в розпуці била по клявішах кулаками. Коли ж ми, прискочивши до неї, вхопили її за руки, раптом вдарилася об клявіятуру чолом і безсило розридалася.

Ми досить натрудилися, вживаючи всіх домашніх заходів, поки минула істерика. Але й опісля, вже наче спокійна, Пшеничка нервово здригалася і сиділа сумна, зі суворо насупленими бровами.

Ніхто не відважувався її щось питати, але вона заговорила сама:

— Вам не здається, що на право називатися людиною треба би було завести іспити?

— Що ти вигадуєш?! — озвалася мати.

— Ні, матусю, не вигадую. Вірніше, на право називатися «Человіком» із великої літери. Адже знаєте, що «всі люди, але не всі чоловіки»...

— Чим же ми не люди? — далі не годилася мати. — Бога шануємо, ближньому помагаємо, не крадемо, не вбиваємо, сороміцьких речей не чинимо — це ж і є називатися «чоловіком».

— То, матусю, залежить від епохи. В теперішні часи того всього мало.

— Ба ні, дитинко, — вмішався в розмову батько. — Того завжди вистачає. Тільки лихо походить від того, що людям і цього видається забагато. Які прості й легкі заповіді Божі, але звірям у подобі людській важко їх дотримати...

Пшеничка зідхнула. Видно, слова батька її не переконали.

Пізніше ми втрьох, — Пшеничка, Святослав і я, — пішли трохи походити. І Пшеничка, що далі була задумана, сказала:

— Життя людини може бути дрібне й нецікаве, але, коли воно скінчиться сильним, повнозвучним акордом, — знайде повне оправдання...

— Знаєш, Пшеничко, ти таких речей у присутності нареченого не говори, — почав я жартом. — Де ж це чувано — перед вінцем про смерть думати?!

Сестра невдоволено й ображено скривилася:

— Чи тобі, Несю, так справді весело, що ти на жарти пориваєшся?

— Вибач, сестричко, але такої філософії поважно приймати не можна, — відповів я, вже трохи подратований. — Що ти розумієш під тим «акордом»: самогубство, чи якусь особливу геройську смерть? Нісенітниця!

— Ах, Боже! — зойкнула Пшеничка, притиснувши долоні до обличчя. — Навіть ви — обидва мені найближчі — не розумієте мене...

Та ми зрозуміли її бодай настільки, що нам стало соромно за себе. Й у висліді — через два дні, ми, фігурально висловлюючись «осідлали коней», себто, неголені й перебрані в селянську одежу, махали шукати чогось такого, що заспокоїло би докори совісти. Пшеничка, виряджаючи нас у дорогу, виглядала, наче осіннє сонечко: була лагідно-тепла й сумна водночас.

Після того не минуло місяця, а ми вже в рядах Української Галицької Армії здобували Київ від більшовиків та чубилися з денікінцями за право на нашу столицю. Не було часу копирсатися в сумнівах і недавніх розчаруваннях. Життя знову набрало змісту і смаку. Але це не тривало довго.

В Києві мене чекала страшна вістка: мою тітку й обидвох братів зараз таки по приході більшовиків арештувало ЧеКа, і по них пропав слід. Сусіди мені повіли, що тітку особисто заарештував Крюк і потім зайняв її хату. Хвалився сусідам, що «пустив кров» моїм обидвом братам, а тітку власноручно «шльопнув». Що ж до мене, то присягався вимотати мені кишки живцем, а з черепа зробити сплювачку.

Я був приголомшений і зламаний. Мене по п’ятах переслідувала тітчина тінь і заїдала думка, що це я накликав смерть на голову ні в чому неповинної жінки. І чомусь особливо трагічною видавалася смерть братів, які, хтозна, чи своєю участю в протигетьманському перевороті не підписали самі собі смертного вироку.

Страшного вироку — у підвалах «черезвичайки»! Часописи з невблаганною точністю подавали всі жахи, викриті в приміщеннях ЧеКа на Липках, а люди, що ходили дивитися, оповідали несамовиті речі. Коли ж на додаток до того всього наша команда підписала ганебну угоду з Денікіном, київське повітря стало для мене нестерпним.

— Чи ти й тепер уважаєш, що безпомильним важко бути, і викуєш у всьому важкі обставини? — ущипливо спитав я Святослава.

— Більше, ніж коли, Несторе!

— В такому випадку, бажаю тобі щастя з новими союзниками, бо я їду додому.

— І я також їду. Але не тому, що тікаю з поля бою, а тому, що хочу свої сили приложити в кращому місці.

І правда, що ми не засиділися довго вдома, чекаючи на нагоду. Прибули додому в листопаді, а вже в січні нас підхопила за собою течія Першого Зимового походу.

На проводи приїхали Чепи-Ходоровські всі разом. Пам’ятаю добре цей соняшний зимовий день. Ми всі сиділи у вітальні, поділившись на гуртки: мама й Ірина Модестівна поплакували, я й тато слухали оповідань Миколи Павловича, який був учасником російсько-японської війни, а Пшеничка зі Святославом, сховані за великим фікусом, про щось ізтиха сперечалися.

І раптом Пшеничка, тягнучи майже силоміць за руку Святослава, підійшла до тата і стала на коліна. За нею з видимим ваганням став і Святослв.

— Тату, — попросив, — звінчайте нас зараз.

Всі страшенно здивувалися: Як?! Вінчатися в час жалоби?! В день походу, не знаючи, чи після вінчання доведеться зустрінутися?!