— Яку нісенітницю? — поцікавився я.

Святослав спочатку не хотів признаватися.

— Та навіщо тобі? — питав кисло.

— Ну, принаймні, щоби знати, з ким говорю, — спробував я пожартувати.

Він раптом повеселів і глянув на мене багатозначно.

— А, як думаєш, з ким? — спитав.

— З Рабіндранатом Таґоре[7]?..

— Бери, брате, вище: з Іваном Зозуленком, який мав Персам Астрахань продати. І лишень славне НКВД врятувало місто від загибелі...

— Здорово! — похвалив я. — Але і я не будь-яка пташка. Ану, вгадай, як мене звуть?

— Чемберлен? Юлій Цезар? Людовик П’ятнадцятий? Кощей Безсмертний? Гамлет?

Я заперечливо крутив головою і врешті сказав:

— Северин Михайлович Рибник!

— Е-е, братіку, то я тебе знаю: ти — герой армії Котовського[8]?

Я пригадав собі, що Святослав справді знав про цю довідку, і продовжував жартувати:

— Добре, що хоч свідка маю, який може потвердити, хто я є. Бо я вже і сам не знаю...

І почав оповідати Святославові свої життєві перипетії: про трагедію села, про партизанку, про невдачу з Басарабською Групою Другого Зимового Походу і нарешті про скитання в фальшивими документами і про фахи, які доводилося відповідно до всяких довідок міняти.

— Уяви собі, брате, — дійшов я до найтерпкішого, — що я і в цирку працював. Шість років — як один день! Головно займався акробатикою і навчився багато штучок. Але при тому, що вмію по линві з парасолькою ходити, стрибати й наслідувати малп на трапеції, знаю секрети — витягати по два тузини[9] хусток з кожної ніздрі, пересилювати шнурки з одного вуха в друге, яєшню смажити в капелюсі на свічці...

— Кидай колоду!!! — нагло[10] крикнув Святослав, і я, злякавшись, мало не впустив деревини собі на ноги.

А Святослав упав на колоду і зайшовся від реготу:

— Уявляю собі, уявляю!.. «Без пяти хвилин» священик, отець Нестор — і раптом... на линві з парасолькою... яєшню в капелюсі... Ох-ха-ха!..

Він реготався так щиро, що, здавалося, аж тайга тряслася, і, зовсім природно, що його почули.

— Замовчи! —- штовхнув я його. — Конвой!

Справді, до нас бігло аж два конвоїри з грізними пиками і з такими дурними побажаннями на нашу адресу, які навіть при найбільшому розвиткові науки й техніки не залишаться нічим іншим, лишень божевільним витвором московського «генія».

Я не чекав, поки конвоїри підбіжать близько, а закричав до них, махаючи руками:

— Сюди, сюди, скоріше!.. В нього напад астми і сухіт[11]! Поможіть!..

Святослав мене зрозумів і відразу зайшовся удаваним кашлем, почувши який, конвоїри завернули і, піславши мене до їхньої мами, пішли кожен своєю дорогою.

— Я думав, що він регоче! — обурено сказав один.

— Тут не зарегоче...— відповів інший, звичайно, замість частки «не», вживши більш образного слова.

Але ми таки реготали насправді. Святослав порскав, кахикав, стогнав і витирав сльози.

— Ну, голубе, ти на арештанта вродився, — прийшов до висновку він. — Перший день у таборі, а поводишся, мов каторжний ветеран! Не знаю, який з тебе був блазень у цирку, але що ти вмієш з інших блазнів робити, — в це вірю!

Я належу до таких, яким важко втратити бадьорість духа, і Святослав, що вмів сміятися серед таких сумних обставин, був для мене найкращою парою. І нам було весело вдвох. Впливало добре на наш настрій також і те, що ми обидва на власному досвіді переконалися, яке дурне і сліпе було вславлене НКВД. Ви ж таки подумайте: маючи в руках таких, як-не-як, непересічних ворогів режиму, якими ми були, засудили нас за те, чого ми не робили, і повірило в наші фальшиві документи, в яких не було ані слова правди!

Я з гадав про Крюка.

— Знаю, — відповів Святослав, одразу спохмурнівши. — Мабуть дивуєшся, що ми разом, а він ще живий ходить...

— Власне, що не дивуюся. Справедливість його побила гірше, ніж би це ми могли зробити.

— І я про це саме подумав, коли побачив його. Зрештою, він же й не відповідальний за свої колишні вчинки, бо збожеволів. Рідко коли яка ніч минає, щоб на нього не находило. Інколи й серед дня. Щось йому ввижається, хтось його переслідує, і він тоді скавулить звіриною, ховається, або тікає. Що з такого питати!..

— Він мене пізнав.

— Мене — ні. Але це однаково. Крюк тепер нешкідливий цілком.

По дорозі до ріки й назад ми кілька разів зустрічалися з Арпадом, але вдали незнайомих. Його рухлива фізіономія була дуже посоловіла, але я добре знав Арпада, щоби вірити щирості цієї машкари.

Сталося, що, скидаючи колоди, ми ненароком штовхнулися. Себто, воно так вийшло, та я не мав найменшого сумніву, що Арпад зробив це навмисне. Коли я обернувся, щоби побачити винуватця цієї малої «катастрофи», зустрівся з пронизливо-гострими очима клоуна. Він здер з голови облізлу вушанку, почав тулити її до серця і, ніби перепрошуючи мене, присідав та робив граціозні кніксени.

— Ти... што?! — визвірився на нього конвоїр, додавши при тому, як звичайно, найгіршу лайку. — Театр тут робиш?!

У відповідь Арпад, неначе смертельно переляканий, підскочив на півтора метра вгору, крутнувся й бігом побіг назад. На його спині було два шнурки, що починалися зав’язані внизу біля холошень й кінчалися десь у руках. Арпад біг і смикав за шнурки, витворюючи таке враження, що. йото стопи вилітають аж на плечі. В’язні й навіть конвоїри почали при тому реготати. Для мене ж, що розумівся трохи на акробатиці, ця штука виглядала зовсім не смішною. Щоб її втяти, треба було мати величезний сприт і ще більшу вправу. Крім того, я зрозумів, що така поважна людина, якою був Арпад (кажуть, що на загал всі блазні й коміки в житті приватному поважні й навіть прикрі), не стане на потіху юрбі виробляти жарти.

— Він божевільний? — спитав мене Святослав.

— Божевільний? — перепитав я. — Його розуму на трьох пересічних вистачить.

—Ти його знаєш?

— Ні.

Святослав готовий уже був образитися, але я заговорив:

— Чудний ти, братику: «Знаєш?» Мене слідчий три місяці випитував, чи я знаю цього чоловіка, чотири рази так пильно випитував, що мене холодною водою до пам’яті приводили... Одним словом, багато «давав», щоб я признався — і то я не признавався. А ти хочеш отак задаром? Аякже!

— Підозріваю, що якісь дуже поважні причини стримують тебе від знайомства з цією людиною...

— Уяви собі! Але якраз не вони стримували мене від признання перед слідчим.

— А що ?

— Звичайна впертість. Скільки разів люди признавалися до того, чого не було, то чому б я мав признатися до того, що було?

— Гм, — муркнув Святослав, — це не позбавлене логіки...

А з Арпадом у мене справді вийшла цікава історія. Свого часу ми з ним зустрілися в цирку, два роки ділили долю і навіть заприязнилися, хоч і не настільки, щоб сповідатися з минулого. Потім, коли столичний московський цирк збирав по цілому СССР найкращі сили для себе, забрали й Арпада — прекрасного клоуна, жонглера й акробата в одній особі. Так ми розійшлися, і я скоро забув навіть думати про нього. Знудившись цирком, я пішов шукати іншого зайняття і по кількох спробах осівся врешті секретарем сільськогосподарського відділу в одному з районів Середньої Азії. І сталося, що рятуючи життя такому самому сараці[12], як я, я видав довідку, яка стверджувала штампом, підписом і печаткою якраз те, чого ніколи насправді не було. Чоловічина, взявши папірець, виїхав, але незабаром дав про себе почути досить неприємним способом. Бо його впіймали з фальшивими документами, а через нього добралися й до мене. Мій ревний слідчий не вдоволився самою фальшивою довідкою, а забажав надати справі поважнішого характеру: до довідки причепив шпигунство та саботаж, власника фальшивої довідки зробив закордонним агентом, а яких 50 грамів формаліни, якої я додавав до води, миючи ноги, перетворив в отруту, призначену для знищення представників партії й уряду, саме тоді очікуваних в Алма-Ата у зв’язку з провалом чергового тваринницького плану. Мене примушено написати докладний життєпис, із якого слідчий потім добирав особи й факти, потрібні йому для створення цілої комедії «процесу». Так добрався він до Арпада. Я, щоправда, клоуна не назвав у своєму життєписі, але його знайшов сам слідчий, зажадавши від згаданого цирку імен усіх артистів та адміністраційного персоналу з того періоду, коли я там працював. Напевне був страшенно втішений, коли довідався, що один з клоунів на ім’я Арпад також заарештований і що в нього знайшли також пляшку з формаліною. Останній факт не був зовсім припадком, бо саме я порадив Арпадові, ноги якого мене часто дратували, цей простий спосіб гігієни. Уявіть собі, який радий був мій слідчий!