Життя в землянці стало попросту нестерпне, і ми з нетерплячкою чекали Зеїна. Та він не приходив, а тут одного дня знову знялася пурга. Через неї ми не могли навіть вийти з нашої діри й мусіли круглу добу ділити товариство божевільного Жоржа. Здається, що виття вітру видавалося йому чимсь іншим, бо навіть і зв’язаний та зі затканим ротом, він зумів проявити всі ознаки тваринного жаху, звиваючись у судорогах по підлозі й вирячуючи свої пукаті семітські очі.

За півтори доби пурга вщухла, і Жорж також заспокоївся. Морганням і стогнанням привернув до себе нашу увагу, а, коли ми його розв’язали, сказав зовсім притомно:

— Не зв’язуйте мене більше.

— А будеш поводитися смирно?

— Буду, я тепер уже знаю.

— Що знаєш?

— Як тікати.

— Від чого тікати?

— Від неї. Вона казала, що я не втечу. Але помилилася. Я втечу. Я знаю таку стежку, що нею можна втекти...

Ми лишень переглянулися з Арпадом, але вирішили Крюка не в’язати, бо ж він, хоч і плів дурниці, але поводився зовсім спокійно.

Це було пізно ввечері. А ранком я прокинувся перший і побачив, що Крюк щез. Арпад, який мав надзвичайно чуйний сон, того разу спав, як забитий, а Дружок напевне щось бачив, але пояснити не міг.

Я збудив Арпада.

— Втік?! — схопився він. — Ну, й добре, що втік. Менше клопоту.

Я був тієї самої думки, однак це нас не позбавляло неписаного обов’язку. Ми скоро зібралися, взяли Дружка і вилізли з печери. Синє небо було чисте й лагідне, а ранішнє сонце золотило сніг і кришилося в кришталях інею. На вирівняній пургою білій пелені виднівся нерівний слід, що біг униз через ріку і далі на протилежний бік — у ліс, що вкривав високий берег.

— Пішов пішки, — зауважив я. — Коли візьмемо лижви, доженемо його скоро.

— Якщо він ще живий, звичайно... — скептично сказав Арпад.

Ми рушили слідом і за яких чверть години опинилися на краю урвистого берега, що спадав у широкий яр. Ставши на краєчку, ми побачили огидний і моторошний образ: нижче наших стіп на яких десяток метрів зяяла брудно-червона пляма, довкола якої гризлася вовча зграя. Окремо лежали один чобіт, шапка та ще валялися клапті одежі. Це було все, що залишилося від Крюка.

— Он куди йшла його стежка! — зідхнув Арпад, зрештою, без помітнішого жалю.

Я з обридженням відвернувся, а Дружок протяжно завив.

— Реквієм! — ще раз зідхнув Арпад і повернув за мною.

* * *

Зеїна ми чекали більше місяця, а він, виявляється, їздив доганяти батька. Спочатку в Якутськ, а потім в Алдан.

— Вбито його, — сказав понуро, витираючи зі скісних очей непрохані сльози. — Мачуха жива, полюбовник живий, а його вбили. Впізнали і тропили[59], поки не застрелили...

Був це невисокий, але кремезний, парубок, Якут з обличчя, дивне при тому подібний до Петра. Говорив досить добре по-російськи і був грамотним. До пам’яті батька ставився з побожною пошаною і на його наказ міг би без надуми кинутися в огонь і воду. До того ж вдачі був одчайдушної, а спритом і хитрістю нераз нас попросту лякав. Отож не дивно, що при його та золотого мішечка допомозі ми за два місяці мали «найправдивіші» документи, з якими пустилися в дальші мандри на схід.

Переваливши в червні через Джуґджурський Кряж, ми дісталися до Охотська і там отаборилися аж до наступної весни. Зеїн вернувся додому. На прощання ми похвалили покійного Петра за силу, ріст і відвагу та віддали юнакові Дружка. Шкода нам було собаки, але що ми могли з ним зробити? Зеїн був дуже вдоволений і вважав, що одержав достатню винагороду.

З Охотська ми добилися до Петропавловська на Камчатці й там стали до роботи на китоловне судно, яке випливало в море Берінґа. Коли судно було вже близько Алеутських островів, ми однієї ночі спустили шлюпку і ще раз заграли життям, на цей раз кинувши його на волю морських хвиль. Це була дуже ризикована гра, і в порівнянні до неї втеча з табору була дитячою забавою. Але про неї треба би було писати окрему історію.

Доля любить відважних, і на цей раз нам також пощастило: ми у вільному світі!

Арпада, себто Артема Падалицю, ви, звичайно, знаєте. Він має славу найкращого вчителя гімнастики й акробатики, як теж милої товариської людини. Але про подробиці цієї історії ви не пробуйте його питати, бо він усміхнеться і скаже вам, що отець Нестор Пашницький любить інколи фантазувати...

Бразилія, 1959-61 р.