З духовости старшого покоління не викорінити моторошних переживань останніх десятиріч. У кожній ділянці, а найвиразніше в красному письменстві, діють гіпнотичні навороти до подій, що їх не забути.

Літератури націй, які по війні повернулись до нормального життя, до недавніх подій ставляться інакше і страхіття минулого використовують як тло, на якому догідніше вималювати бажані авторові картини.

Наших письменників щось інше змушує говорити про минуле. Для них колишні події це не тло, а середовище, саме життя, втілення ідей і почувань. Те, що діялось, було для них розкриттям найістотніших питань буття і не писати про це найважливіше, для них майже неможливо.

Про трагічні дні минулого й книжка Ольги Мак. Вона також віддала данину понурости нашої бувальщини. Але, відрізнено від багатьох, вона спромоглася на творче зусилля, опанувала матеріял і використала його також як і тло, на якому чіткіше розгорнути долі людей та ідей.

Це оповідання, — як скромно назвала Авторка свій твір, — про жертвенність борців за свободу, про вічнотривалу дружбу, про безодні підступу, брехні й жорстокости. Себто про справи вічні, про неперехідні, що їх Ольга Мак виявила в особливих обставинах особливої доби. Доба була така фантастична, що зайва видається участь уяви, й події свого твору Авторка, можливо, зачерпнула з найправдивішої дійсности, з таких неймовірних становищ, де виразніші стають прикмети людини поставленої перед найгострішим іспитом, на якому належить промовити вчинками.

Авторка виявила своїх героїв у боротьбі за державність та в звіриних обставинах совєтських підбігунових[1]концентраційних таборів. Це вимагало особливої уважливости, правдомовности та відчування міри. Без цього Авторка могла б поділити творчий неуспіх багатьох письменників, що намагаються зворушити читача самим накопиченням страхітливого матеріялу.

Що Авторка не пішла втертим шляхом, свідчать хоч би перші рядки її твору, де вона розповідає про нелюдські речі найпростішою мовою. Ефект неспівмірности понурости описуваного зі спокоєм описування виразно наявний у цілому творі і переданий психологічно вірно.

Прикметне Авторці панування над доволі складним плетивом дії. У концентраційному таборі, ніби примхою долі, а в дійсності невідклично, зустрічаються особи досмертно пов’язані відношенням до тієї самої жінки й однаково підлеглі містичним силам, що накреслюють кожному його життєву стежку, даючи наснагу одним і ламаючи інших.

Відчутне приречення з перших рядків зависло над твором, що його настрій був би Читачеві затяжкий, якщо б Авторка не відпружувала цю згущеність численними відхиленнями від головної теми. Відхилення ці виявляються у впровадженні друго- і третьорядних постатей та подій, а оповідання різноманітниться численними нападами, бійками і втечами.

Це наближує оповідання Ольги Мак до жанру пригодницько-кримінального твору. Це є теж однією з його прикмет, що дозволяє Читачеві легше сприймати понуру дійсність та приреченість дієвих осіб.

У творі порозкидувані мистецькі спостереження, — хоч би протилежности краси незайманого снігу з брудом таборової людини: «і я боязко оглядався назад, дивуючись, що наші сліди були блакитнувато-білі, а не чорні й брудні, як постаті». Багато свіжих порівнянь, жива мова персонажів, сміло підібрана як до ментальности персонажів, так і до настроїв ситуацій, збагачує стилево оповідання, в якому Авторка промовисто передає настрої. Все це рамки, що ними Авторка збагачує свій твір.

Твір „Куди веде стежка" пройнятий повним зрозумінням людей, визнаванням вищих ціннощів і вірою у вищу справедливість. Виявлення, що кінцева перемога за тими, хто служить величному й має для цього служіння достатньо сили, зручности й відваги.

І дивне відчуття історії, що його майже не стрічаємо в сучасній нашій літературі, а яке вказує на глибший вгляд Авторки в пройдене нацією, що виявилось у майже автопсійному відтворенні сцен і настроїв із часів боротьби за волю, зокрема в оцінці знищення власними українськими руками гетьманської Української Держави.

Іван К-ий

Щоби дістатися з останньої залізничної станції до табору, наш етап мусів іти місяць пішки, бо ніякого іншого роду сполучення не було. А через те, що стояв уже початок жовтня, то останні два тижні ми пробивалися по пояс у снігу і проводили ночі здебільше під відкритим небом, рятуючись від суворих сибірських морозів багаттями, розкладеними на розчищеній землі.

Та при цих кволих заходах все ж багато наших товаришів по нещастю залишилося заков’язлими[3] на місцях постою, а в цілому етапі рідко хто не мав обморожених облич, рук, ніг, спалених морозами легенів, або інших найгрізніших видів найважчої простуди, а всі без вийнятку просто падали з ніг від утоми й голоду. І тому (о, іроніє!) ми рвалися думками до місця нашого майбутнього довголітнього ув’язнення, з якого рідко кому судилося вийти живим, — до захисту, де не треба було йти й де можна було зігрітися. Тим захистом мав бути концентраційний табір «Кугурча», положений над рікою Алдан.

Але, прийшовши на місце, ми мусіли ще шість годин терпіти у дворі табору, поки адміністрація полагоджувала всякі формальності, потрібні хіба лишень на те, щоби ще більше з нас познущатися. І лишень, холи згас короткий зимовий день, а на чорне небо виступили великі яскраві зорі, нам наказано розійтися по бараках.