Потім, коли я, перепросивши тітоньку Марусю й гостей, пояснив мотиви свого вчинку, тітонька жахнулася:

— То я більшовика тримала під своїм дахом?! Подумайте лишень! А мені його представлено як студента юридичного факультету й сина лікаря! Кому ж у голову прийде документів питати?!

— Тепер ніякі документи нічого не варті, — сказав я. — Ще до деякої міри можна людину пізнати по тому, чи говорить вона по-українськи. Коли не говорить — гнати в шию!

— І я його вижену, вижену! — завзялася тітка.

Однак, виганяти Крюка не довелося. Він по цьому випадку щез, навіть не забравши своїх речей.

У жовтні ми відсвяткували заручини Пшенички і Святослава. З’їхалася до рідного дому вся сім’я, і цей день у моїй пам’яті залишився останньою світлою віхою молодости. А з листопаду почалося...

Не хочу навіть згадувати подій, якими скінчився 1918-ий і почався 1919-ий рік. Я пережив цей перелом як найгіршу хворобу, покинув столицю ще в грудні й вернувся додому. Було мені тим прикріше, що нас четверо братів поділилося на дві ворожі партії: Антін і Сергій приймали активну участь в протигетьманському повстанні й після перевороту залишилися в Києві; а я й Андрій були в рядах сердюків. Андрій забрав родину і виїхав з гетьманом, я постановив відійти від політичного життя, а Святослав сказав, що ще побуде р Києві «у ролі пасивного обсерватора».

Вернувшись додому, я просив — нічого мене не питати. Замикався у своїй кімнаті й виходив лишень до столу. Мабуть вигляд у мене був дуже понурий, бо при їді рідко хто обзивався словом, і взагалі в хаті запанувала напружена й трагічна тиша. Вона була тим дивнішою, що фортепіян мовчав також.

На початку лютого повернувся Святослав. Наше село лежало на дорозі від станції до його села, і він заїхав до нас. Не скидаючи кожуха, присівся на краєчок стільця і спитав:

— Знаєте останню новину?

Був пожовклий, мав почервонілі очі й усміхався сардонічною усмішкою.

Ми всі стояли довкола й похмуро мовчали.

— Маємо нову федерацію, — не дочекавшись відповіді, повідомив він. — На цей раз — федерація з більшовицькою Росією. Наш «землячок» Раковський проголосив в імені всього українського народу... Га, як вам це подобається?..

І знову, не дочекавшись відповіді, зірвався зі стільця.

— Вибачте, їду додому. Як тут? Дуже неспокійно? Треба людей під зброєю тримати. Будьте, поки що, здорові!..

Поцілував руки в матері й Пшенички, обернувся до мене й клепнув по плечі:

— Носа догори, Несторе! Може після цього наші люди мудріші стануть. В кожному випадку ми маємо роботи вище голови! — і він черкнув пальцем лінію над своєю головою. — Я увечері приїду. Будь здоровий!..

Але ні ввечері, ні другого, ні третього, ні десятого дня я не хотів ані говорити, ані навіть слухати про справи політичні. Святослав сердився й обкладав мене усякими діткливими[25] епітетами, але я не піддавався.

— Ти знаєш добре, що я також уважаю цей переворот злочином, який лягає страшним гріхом на цілий нарід. Але й за гетьманщини не все було ідеально. Одні винні і другі винні, одні мають слушність і другі мають слушність, — це був головний аргумент Святослава.

У відповідь я завжди пригадував дядька з базарного мітингу, який казав: «Говорите ви — ваша правда, говорить хто інший — його правда».

— Бо так і є, Несторе! Проблема настільки важка, а обставини такі заплутані, що тут важко бути абсолютно безпомильним!

— А я тобі, Святославе, скажу те саме, що вже казав сто разів: я не прикладу руки до справи, яку не вважаю за чисту і певну.

— Коли так стануть усі дивитися, то гору візьмуть більшовики.

— Якщо дивитися на речі твоїми очима, чи очима того дядька на базарі, то й більшовики мають слушність. Облишмо це! Берімся ліпше до практичних речей: оборони повіту.

Практично беручи, хоч ми розходилися зі Святославом у поглядах, але від того нічого не мінялося: ні я, ні він не могли взятися до чогось більшого. Більшовики зайняли Київ і сунулися вздовж залізниці на захід. У нас, в запіллі, було безвладдя. Деякі села падали здобиччю грабунку й бандитизму, деякі самі перетворювалися в осідки горлорізів, деякі, навпаки, вміли боронитися й забезпечити лад і порядок внутрі. Наше село належало до тих останніх і вже нераз успішно ставило чоло всякого роду напасникам. Але, звичайно, само не встояло б проти великого відділу війська. Ані наше, ані якесь інше. Отже, треба було подумати про оборону, що діяла б в інтересах цілого повіту. Бо щораз то ставало небезпечніше, і Вільне Козацтво, роззброєне за гетьманщини, тепер було потрібне більше, ніж коли. Та, на щастя, сили були, зброя була в кожній хаті, зацікавлення також було — лишалося тільки все це використати. Знайшлися також люди, тямущі у військових справах, «і ми незабаром перетворили майже цілий повіт у редуту, на якій розбивали носи денікінці, більшовики, анархісти і звичайні грабіжники. Постійні стежи й телефонічні зв’язки своєчасно давали знати про небезпеку, а штаб, розташований у найдо гіднішому місці, відразу давав накази й керував операцією.

Отже, ми жили окремою республікою, і на нас завзялася більшовицька влада. Інколи нам потрапляла до рук якась проклямація, або часопис, в яких рідко коли бракувало згадки і погроз у наш бік. І не можна сказати, щоб ми не розуміли всієї небезпеки свого становища. Надія могла бути лишень на перемогу національних сил. Але надія марніла. Ми знали, що більшовики вже посунулися аж до Проскурова, що Григоріїв[26] зрадив не лишень Гетьмана, але й Директорію, перекинувшись на бік червоних. Знали, що Директорія намарно шукала підтримки в Антанти, що війська Антанти врешті покинули Одесу, виперті червоними, і що в Києві шаліє терор «черезвичайки».

Мати потиху плакала, молилася ночами і все поглядала на дорогу, що йшла від станції. Батько раптом постарівся, згорбився і свою журбу топив у подвійній господарській ревності. А Пшеничка стала зовсім непомітною. Шукала самотности і, забившись у якийсь укритий кутик, могла сидіти годинами, глибоко задумана й сумна. Кілька разів я знаходив її і питався, про що вона думає? І тоді вона дивилася на мене, жалібно й винувато всміхаючись.

— Ах, Несю, — казала, намагаючись стримати сльози, — я така тупоумна, що нічого-нічогісенько не розумію!..

Викликала жаль і співчуття. Я цілував її ніжне чоло і заспокоював:

— Не журися, моя золота Псенися Псеницка, і не бери на себе несправедливого обвинувачення. Тепер справді лишень дурень може сказати, що він багато розуміє, але з розумних людей ніхто не відважиться такого сказати.

Сестра хитала гладенько зачесаною голівкою:

— Не потішив ти мене цим, Несю, ані трохи. Бо, коли б лишень дурні не розуміли, не було б лиха. Але коли наче й розумні й відповідальні люди починають робити щось таке недоладне, незрозуміле, а навіть попросту злочинне, то стає страшно.

— Справді. І це вже таке прокляття, яке не вперше повторюється в історії. Та твоя журба безсила щось змінити, чи примусити когось помудріти.

— Ти якось так дивно потішаєш, Несю, що мені ще сумніше стає.

— Бо ти надармо собі голову клопочеш, сестричко. Твоїм призначенням є якраз вносити радість і розганяти хмари, а не посилювати смуток в родині. Залиши державні справи політикам.

Пшеничка враз почервоніла і прикусила губку.

— Дякую... — сказала ображено.

Мені стало соромно, і я поспішив оправдатися:

— Вибач, моя золота Псенися Псеницка, я не хотів тебе образити, а ти мене не вповні зрозуміла. Пригадай собі, що й найбільшим нашим керманичам держави не вдавалося виграти війни з черню, яка у вирішальні моменти все спихала долю країни на бездоріжжя. Богдан Хмельницький міг з допомогою черні перемогти таку потугу, як Польща, але проти черні йому б і Польща не помогла. Мав покійний щастя, що скоро помер. Хто його до Переяслава довів, як не чернь? Хто пляни гетьмана Виговського нанівець звів? Хто проти гетьмана Мазепи рив? На кого Москва вже майже два століття спирається у своєму пануванні на наших землях?