— Саме тому, саме тому! — вперто просила Пшеничка. — І Святослав також не хоче, але я хочу, я прошу. Я так мало коли чогось прошу!.. Жалоба може затягнутися й на цілі десятиліття, хтось із нас, або й ми всі можемо загинути. То ж, коли ми зараз усі разом, — звінчайте нас!

По недовгій надумі я приєднався до прохання сестри, і справа була вирішена.

Тихе й сумне було це вінчання. Без дружок, без співів, без музик і танців. Скоріше нагадувало похорон, бо і мами і всі жінки, що прийшли до церкви, плакали навзавод. Лише одна Пшеничка, урочиста, гарна й наче аж прозора у білій сукні під білим серпанком, світила, як звичайно, своєю ласкавого, лагідно-сумною усмішкою.

По вінчанню ми ледве веліли випити меду, який тато тримав ще від першого року по своєму одруженні, й почали прощатися. Нас проводжало ціле село, а Святослав так і сів на коня, не скидаючи своєї воскової бутоньєрки, причепленої до грудей.

Ми недовго були разом. В Єлисаветі Святослава приділено до частини, що пішла на Кременчук, а я зі своєю звернув спочатку на південний схід, а потім повернув на захід. У Балті мене поранено в ногу, а, раненого, вчепився тиф. І похід уже скінчився, а я ще відлежувався в убогій хаті самотнього муляра на ім’я Митрофан. Він не лишень переховав мене, не лишень доглядав мене хворого, але потім розстарався мені довідку на ім’я демобілізованого з армії Котовського червоноармійця Северина Рибника. І це все — безінтересовно, задаром, по заповідям Божим! Радив мені також Митрофан узяти напрям на кордон, або якесь більше місто, де легше окритися й затерти за собою сліди. Та я натомість вирішив добиватися додому і пішов з Балти на північ.

Другого дня під вечір я був у Бершаді. Там жила родина мого товариша по семінарії — Гната Савенка, і я колись там двічі гостював. Це знайомство тепер дуже придалося, тим більше, що Савенки належали до людей, хоч і простих, зате чесних і шляхетних серцем.

Вже смеркло, коли я увійшов у подвір’я, вчинивши великий переполох серед численної собачні. На цей лемент вийшов батько Гната — Григорій Савенко, але мене не впізнав. І навіть по тому, як я назвав себе, ще приглядався з видимим недовір’ям. Упізнавши ж, зрадів дуже.

— Господи, та це ж і справді Нестор! — мовив голосно, міцно стискаючи мою руку. — Хто ж би думав, хто б гадав!.. Але ж ви і потрапили — в самий раз!

— А що? — спитав я.

— А заходьте — побачите...

Зацікавлений, я переступив поріг темних сіней і, тримаючись за рукав господаря, пішов за ним у ліву половину хати — до світлиці. І яке ж було моє здивування, яка радість, коли у світлиці за столом я побачив... Пшеничку й Святослава!

— А це як?! А це що за чудесний збіг обставин?! — вигукнув я.

Вони також ледве мене пізнали, й лишень після мого вигуку кинулися вітатися. Ми обіймалися, сміялися й плакали з радощів, і Савенкові треба було аж кілька разів повторити ті самі слова, поки я зрозумів, що мені належить спочатку помитися і взяти чисту сорочку.

Савенки були собі звичайними селянами, навіть і не дуже багатими. Мали вони просту глиняну хату під соломиною стріхою, щоправда, чисту й простору, але подібну до переважної кількости усіх сільських хат. Родина тепер складалася з чотирьох осіб: батька, матері, та наймолодших двох дітей — шістнадцятирічного Митька та чотирнадцятирічної Гані.

По вечері нас троє вийшли в садок і полягали на розстеленій ряднині. Ганя поставила нам велику миску з кобильохами[27], яким ми віддавали стільки ж уваги, скільки й нескінченій при вечері розмові.

Отже, «чудесний збіг обставин» вияснився досить прозаїчно: батьки Святослава разом зі старшою донькою, зятем та внуками виїхали до Галичини і звідти вмудрилися передати листа, благаючи сина й невістку тікати з небезпечного терену. Вони хотіли забрати зі собою Пшеничку ще при виїзді, але вона лишилася при батьках очікувати Святослава. Коли ж Святослав вернувся, на виїзді почали настоювати мої батьки. Себто, батько їхати нікуди не думав, але настоював на тому, щоб їхали молоді.

— Я — пастир, — казав він. — Я не можу покинути стада, за яке відповідаю перед Богом. З ними мені жити — з ними й умирати. Але вам залишатися тут — це все одно, що самогубство.

Молоді спочатку впиралися, але після того, як на село наїхав загін ЧеКа, що його з великим трудом відбили оборонні сили повіту, побачили весь розмір небезпеки і скорилися батьковому наказові. Властиво, Святослав не був з тих, які перед небезпекою тікають, але тепер мав на відповідальності молоду дружину й мусів про неї подбати. Мама, звичайно, залишилася з батьком.

— Ах! — пригадав мій шуряк. — Ти знаєш, хто тепер начальником повітового ЧеКа? Жорж Крюк!

— Так, — підхопила Пшеничка, — і це він пообіцяв, що «скрутить голову контрреволюційній гідрі», а ми злякалися і почали тікати...

— Пшеничко, — сказав Святослав, — я не злякався, але загрози не можна легковажити.

— Ах, подумаєш! — сердилася сестра. — Ти не злякався, а я ще менше — і все ж тікаємо...

— Він погрожував, що помститься на ній... — наче по допомогу, звернувся до мене Святослав, показуючи на Пшеничку.

Я підскочив.

— Нема над чим сперечатися! — увірвав розмову, пригадуючи собі братів і тітоньку Марусю. — Дуже добре зробили, що виїхали. Особливо добре для тебе, сестричко... Але чому ви взяли напрям на Бершадь?

— Ми не вибирали напряму, а вибирали стежки, якими ще ходить безвладдя, — пояснив Святослав. — Твій батько пригадав про Савенків і порадив нам іти на Бершадь, а з Бершаді — на Вапнярку і на Ямпіль.

Ми тихенько гуторили і слухали жаб, що перегукувалися у ставку.

— Микитишина верша, Микитишина верша, Микитишина верша!.. — верещала одна.

— Пов-на ра-ків, пов-на ра-ків... — глибоко горляним голосом спроквола відповідала друга.

— Купи мені черевики-ки-ки-ки, купи мені чере-вики-ки-ки-ки, купи мені черевики-ки-ки-ки... — гостро наказувала чоловікові, що йшов на ярмарок, третя.

— На корках, на корках!... — сонно підказувала сусідка.

Пшеничка тулилася до Святослава, і її темна сукня зливалася з темінню саду. Я бачив невиразно зариси її ніжного личка поруч ясноволосої голови Святослава і намагався розпалити в собі радість за них обидвох: адже неласкава доля змилосердилася бодай над ними, звівши знову докупи вірні кохаючі серця.

— Так, так, — відповів я вголос на свої власні думки, — тікайте й рятуйтеся бодай ви обидвоє, бо по всьому видно, що година волі нам ще не так скоро виб’є...

— А ти? — спитала Пшеничка.

— Я також піду вашими слідами, якщо не буде іншого виходу. Попробую також і батьків переконати.

Пшеничка зідхнула. Не сказала навіть, що мій намір є добрий. Так неначе не була вдоволена.

На другий день Савенко вислав Митька на розвідки до Вапнярки, а ми, чекаючи вислідів, перебули цілий день разом. І при соняшному світлі я зауважив на обличчі Пшенички вираз, якого не помітив при слабенькій лямпі й сутінках попереднього вечора. Стороння людина напевне нічого б не догадалася, але я занадто добре знав сестру і занадто любив її, щоб не пізнати в самій глибині її щирих синіх очей того самого виразу, який вона звичайно приносила з церкви у Страсні Четверги. Пшеничка кудись дивилася, щось бачила і чимсь тривожилася — але що це було — я не знав.

Після обіду ми вийшли походити поза містечком. Властиво, поза селом, що обіймало містечко з кількох сторін. І можна ж отак споганити твір Господень, як споганювало це містечко! Така мальовнича місцевість довкола,, так добре достосоване до неї село — з широкими вулицями, з просторими дворами й рясними садками, тихе, спокійне, замріяне... Але містечко... Наче струп на здоровому тілі — брудне, смердяче, з кривими, горбатими запічками замість вулиць, з поверховими хатами, наліпленими одна на другу, з численними смітниками, на яких блукаються кози й собаки, — одним словом, — погань!

Ми пішли, пішли білими сухими пісками, вийшли за село, а потім вилізли на горб і вже з нього побачили плесо широкого озера, окритого за стіною густих очеретів. Втоптана стежка вказала нам вхід до сухого беріжка, що урвисто скакав у глибоку воду. Очерети в тому місці розступилися, до берега припирала широка кладка, на якій пралося білизну, а поруч до вбитого кілка був прив’язаний човен.