Пшеничка збігла стежкою, скочила в човен і похилилася над водою.

— У-у! — сказала. — Я чомусь думала, що тут піщане дно, а воно — повно жабуриння. І риба! Дивіться, скільки тут риби!..

Ми посідали на березі й замилувалися Пшеничкою. Була в легенькій сукні бузкового кольору в срібні розводи і з косою, по дівоцькі спущеною на плечі. Скаржилася, що в гаряч не може носити закладеного волосся і тоді, як ми вийшли на безлюддя, попросила в чоловіка:

— Святуню, можна мені косу спустити? Тут ніхто не бачить.

— Та що це ти?! — пожартував Святослав, власноручно витягаючи їй шпильки з волосся. — Де ж видано, жено мужня, по шлюбі з косою ходити?! Горе бідному — оженитися з такою, що звичаїв не шанує!

І тепер Пшеничка сиділа в човні, схилившись над водою, а кінчик її каштанової коси купався в хвилях озера. Загоріла, аж бронзова, зграбна й легенька, нагадувала німфу й викликала собою замилування.

— Ех, ти, татю! — мовив я зі щирою завистю до Святослава. — Забрав у нас те, що найкраще було...

Святослав, не відриваючи очей від Пшенички, сумовито усміхнувся.

— Знаєш, — відповів, — я маю таке враження, що вона й мені повністю не належить. Має свою «Святая Святих», до якої нікому нема доступу...

У ту хвилину я зайвий раз переконався, що Святослав був гідним моєї сестри.

— Отже, і ти помічаєш? — спитав я.

— Звичайно. Чи ти, може, думаєш, що я розумію її менше від тебе?

— Тепер уже не думаю. Але, знаєш причину?

Святослав зідхнув і заперечливо похитав головою.

— Смутить вона мене, — поскаржився. — Не тому, що би я ображався, чи не довіряв — ні. Але бачу, що її щось гнітить, щось переслідує, і мене це мучить стократно більше. Хотів би їй помогти, хотів би взяти той тягар на себе, але вона нічого не каже. Несторе, — прихилився до мого вуха й зашепотів з пристрасною мукою: — Я її так шалено люблю, що сам боюся, бо мені видається це гріхом!..

Пшеничка не могла чути цієї розмови. Але чомусь раптом підвелася, вискочила з човна на берег, підбігла до нас і стала на коліна біля Святослава. Обняла його шпарко й поцілувала в уста міцно й гаряче.

— Коли б я знала сама, я б тобі неодмінно сказала! — запевнила. — Тобі і Несеві. Від вас у мене нема ніяких таємниць...

Ми були страшно здивовані, але не сказали Пшеничці ні слова, вірячи, що вона справді сама не знає причини своєї тривоги.

Від озера ми пішли в поле. Починалися жнива, але була неділя, й поля стояли порожні. На всі лади видзвонювали коники, співаючи хвалу гарячому сонцеві, що топилося в безхмарному небі, й сумовито шелестіло дрібне колосся, скривджене цього літа великими посухами. Теплий вітер, пробігаючи ланами, згортав з них цілі пригоршні запахів дозрілого збіжжя, волошок і білоквітучої берізки, що нагадувала гіркі міґдали. Тепла польова дорога, облямована обабіч сріблисто-сірим від природи і від осілих порохів полином та румянком, вилася серед надзвичайно привітної місцевости. Тут відчувалося вже подихи степу, але горби, балки та старезні дуби, мальовничо розкидані тут і там, робили краєвид веселішим і різноманітнішим.

Пшеничка йшла попереду, не приймаючи участи в розмові, ані, здавалось, не помічаючи краси дня і природи. І я (а напевне й Святослав) відчув ще раз, що вона знову пройнята тією тривогою, якої й сама не могла розгадати.

Ми обидва стежили за нею очима й говорили про щось неважне, як то звичайно буває, коли розмова ведеться для маскування настирливої думки. І саме порівнялися з густим терновиком, що розрісся під захистом величезного дуба, як Пшеничка нараз стала, як укопана. Постояла кілька секунд і, круто обернувшись, зблідла, і з невимовним жахом в очах полетіла нам назустріч. З розгону кинулася Святославові на груди, судорожно вчепилася за його шию і, трясучись, немов у лихоманці, почала тулити голову до його грудей. Шукала захисту і, здавалося, коли б лишень можна було, вдерлась би йому в саме серце і там сховалась би.

— Що з тобою, серденько?! — зляканий ще більше від неї, спитав Святослав. — Що сталося?! Чому ти злякалася?!

Але Пшеничка не відповідала нічого. Вирвалася від Святослава й кинулася до мене, від мене знову до Святослава і знову до мене. Дрижала, дихала важко і взагалі була близька до зімління.

Перелякані й розгублені, ми старалися видобути від неї якусь відповідь, але марно.

— Біжи, клич когось на поміч! — врешті крикнув Святослав, і цим змусив Пшеничку обізватися.

— Ні! — простогнала вона й підняла руку. — Ні! Не треба!

— То скажи, що з тобою, бо я здурію! — вхопив її на руки Святослав і сів край дороги. — Ти хвора?

— Ні, — покрутила головою Пшеничка, не розплющуючи очей. — Сиди так. Так добре...

На чолі у неї почали виступати краплі поту, але видно було, що напад минає.

Пройшло, може, ще з десять хвилин, і Пшеничка заспокоїлася. Відкрила очі й подивилась на нас, винувато усміхаючись. Та наші пильно-запитливі погляди відразу ж примусили її зніяковіти. Річ ясна, що ми чекали вияснення, хоч з делікатности нічого не питали вголос. І це Пшеничку клопотало. Вона не вміла казати неправди, не вміла кривити душею, не вміла навіть удати, що не зауважує запитань в наших поглядах. І це її дуже бентежило.

— Не дивіться так... — попросила. — Я не скажу...

Мало не заплакала. Відвернулася і знову пішла вперед спішним кроком.

На цей раз Святослав був не лише стурбованим — він був невдоволений і явно ображений. Я його розумів, і мені було прикро за сестру: адже знала, що нас гнітила ця дивна таємниця. Мусіла її зрадити! Не мала права критися!

Ми мовчки рушили за Пшеничкою у напрямі містечка. Йшли й не говорили ні слова. Мовчанка з кожним кроком ставала все важчою, і врешті Пшеничка не витримала. Знову обернулася, прибігла до Святослава і повисла йому на шиї.

— Святику, чому не віриш мені? — спитала крізь сльози. — Чому не подумаєш, що на моєму місці ти також мовчав би? Адже бувають такі дивні випадки у світі, коли людина задля добра найрідніших собі мусить мовчати! Хіба ти ніколи не чув такого?

Та через те, що Святослав не реагував ніяк на її слова, вона звернулася до мене:

— Несю, і ти також не розумієш?..

Я взяв її за руки.

— Припустімо, що я можу це зрозуміти чисто абстрактно, — відповів. — Але тоді й ти повинна зрозуміти, що така таємничість може зроджувати у нас найгірші припущення. У всякому разі, твоє вияснення не заспокоює, а, навпаки, родить ще більшу тривогу.

Вона похилила голівку й безсило спустила руки. Старалася стримати тремтіння уст, але сльози, що виступили з очей, вже блищали на її довгих віях і зраджували жаль.

Святослав не витримав.

— Перестаньте вже, — сказав і пригорнув Пшеничку до себе. — І без того маємо багато причин для плачу...

Пшеничка задрижала і заплакала по-справжньому.

— Цить, серденятко моє, цить! — заспокоював її Святослав. — Забороняю тобі плакати! Моїм супружнім авторитетом забороняю! Строго-настрого!

Зводив усе на жарт і, підвівши її голову, почав витирати очі хустинкою.

— О, Святику, який ти добрий! — зраділа Пшеничка й пригорнулася до нього. — І я тебе так дуже, дуже люблю!..

— Справді?

— Справді, страшно люблю!

Треба було чути й бачити, як вона вміла це сказати! Одним таким запевненням вона, здавалося, могла би всмирити найгіршого ворога і найстрашнішого звіря. Не дивно, отже, що й Святослав зм’як зовсім.

— Коли справді любиш, то все гаразд. А решту скажеш колись, коли підростеш і помудрієш. Добре?

— Я би також хотів якесь гарне слово почути, — озвався я.

— Заздроснику! — вхопила вільною рукою мене за шию Пшеничка і притягнула мою голову до голови Святослава. — Чому не пошукав собі такої, яка б тобі те саме вдень і вночі повторювала? Але не заздри: люблю вас обидвох. Люблю, люблю, люблю!..

— Ой, лукава, вража жінка... — заспівав Святослав і зробив Пшеничці «баран-буц».

Ми всі старалися вдати, що забули недавню сцену, але ні я, ні напевне ніхто з нас, нічого не забув. Таємниця лишилася нерозгаданою.