— Друже! — з осторогою підняв угору палець Арпад. — Друже! Впадаєте в протилежну буддизмові скрайність, таку ж небезпечну, як і буддизм.
— Справді?! А я й не знав, що бажати великих речей — небезпечно.
— Я не про ту небезпеку, про яку ви думаєте. Я говорю про небезпеку безсилости. Першою познакою безсилости є мрійництво, чи не так? Досі я і ви, побратиме, вважали, що бажання здійснюються при допомозі зусиль, а не при допомозі магічної палички.
— Бачу, що ми через дрібницю готові посперечатися сьогодні, — відповів я, усміхаючись. — Гаразд! Будемо мріяти про собачку, а великі речі — здійснювати при допомозі зусиль...
— Ну, так! — устряв тепер у розмову Петро. — Арпад, виходить, проти всяких чуд, що, як ото в казці, по щучому велінню діються. Приміром, як хто хоче, щоби йому палац за одну ніч збудовано, чи там царівну з-за тридев’ять земель украдено. А собаку мати — це проста справа.
Звичайно, це була зовсім проста справа. Але речі оцінюються не лишень самі по собі, а й у залежності від обставин, при яких вони являються. І тому, погодьтеся, що поява собаки саме в такий момент примусила нас попросту покам’яніти з дива. Бо, лишень Петро вимовив свої останні слова, як поли намету розхилилися, і в щілину просунулася розумна собача морда. Напис на нашийнику у світлі карбідової лямпи можна було прочитати без ніякого зусилля. Всякий сумнів відпадав — перед нами був Дружок.
Одним духом ми всі позривалися на рівні ноги й ухопилися за зброю, а знадвору почувся крик:
— Не стріляйте!.. Я тут один!.. Не бійтеся!.. Це я, Крюк!..
Нова несподіванка!
— Бодай же тебе нечиста сила побила! — вилаявся Петро. — Та гадина, здається, сама на рожен пре!
Однак, відщіпнув поли намету й наказав:
— Заходь!
І, ледве Крюк проліз усередину, напався на нього:
— Ти чого ж за мною лазиш, Юдо, га?! Чого ти сам лізеш вовкові в пащу?! Я тобі вже раз життя подарував, але вдруге не маю обов’язку. От візьму й відірву твою паршиву голову!..
— Не зробиш того, Пєтька, ні! — просився принижено Крюк, — Ти ж — сибіряк, ти ж знаєш таєжний закон...
Петро сердито сплюнув.
— Справді, маєш щастя, плюскво[54] смердяча... Сідай, грійся... Жерти хочеш?
— Трошки... Якщо у вас є щось... Може сухар, чи рибка...
— Оленина печена є...
— Ні, м’яса ні, спасибі...
— Вегетаріанець, бачу, з тебе... — усміхнувся Арпад. — Але, скажи, як це ти розв’язався? Як вийшов із землянки? Як знайшов нас?
Поки Петро ладив якусь перекуску, Крюк, гикаючись із зворушення, уриваними словами оповідав, як попросив одного раненого себе розв’язати, як потім перевдягнувся, як випустив з клітки Дружка, який по наших слідах привів його до самого намету.
— Ну, то тепер той ранений порозв’язує також інших... — скрипнув зі злости зубами Петро.
— Ні, не порозв’язує! — поспішив запевнити Крюк. — Не порозв’язує, бо потім я його зв’язав. І того другого, і того, що в гарячці без пам’яті лежав — усіх трьох. Ви були необачні, залишивши їх незв’язаними, а я тоді не хотів вам нічого казати. Бо, коли би ви позв’язували всіх, то хто б мене розв’язав?
— Бач, Ірод! — усміхнувся Пєтька, а за ним і ми. — Цей би за пояс усіх різунів заткнув!
— Практика, Пєтєнька, практика... — зідхнув Арпад. — Але що ми з ним справді зробимо? Потрібен він нам, як бородавка на носі.
— Твоя правда, Арпаде, та нічого не зробиш. Закони тайги — святі. І ті закони наказують кожного до вогню і в шатер приймати, хоч би й убивця твоєї матері був. Зустрінеш на вільній дорозі — можеш різати. Біля вогню і під накриттям — не смій. Так то...
Крюк зайнявся їдою, що при його беззубості було нелегкою справою, а Дружок обходив нас усіх по черзі й нюхав кожного. Знайомився. Бідне створіння, наче на глум назване Дружком, насправді не мало серед людей друга-господаря. Навчене було служити кожній шинелі й кидатися на кожного, хто носив на собі арештантські лахи. Тепер воно відчувало, що щось сталося й, очевидно, старалося ці зміни зрозуміти. Найдовше Дружок зупинився чомусь біля Арпада, а той узяв його розумну голову обома руками й притягнув до себе.
— Що, собачко, не пізнаєш? — промовив ласкаво, пестячи Дружка. — Ах, ти ж дурнику нещасний! Навіть і твої найшляхетніші властивості використали для своїх чортівських цілей, запрігши тебе до комуністичного воза. А що ж тобі дали за це, га? Мав же ти бодай крихітку приязні й ласки за це? Ти ж потребуєш також цього, правда?
— Навіщо йому цих буржуазних забобонів? — озвався я. — Він до ордену Леніна хоче дослужитися...
— Не ображай собачки! — зовсім поважно запротестував Арпад. — Ось ми йото перевиховаємо і зробимо справжнім другом. Правда, Дружок?
Дружок, що досі слухав дуже уважно Арпада, відповів позитивно на запитання: лизнув Арпада в ніс і ліг поруч, довірливо поклавши голову на коліна господаря.
Петро тим часом пилував Крюка:
— Ти, Юдо, дуже хитрий, коли на таєжний закон покликуєшся, і я справді тебе живим лишу, бо цей закон шаную. Але от ти: ти ж ніякого закону не визнаєш! Найближчого друга можеш зрадити кожної хвилини, найбільшого свого добродія, холоднокровно сонного заріжеш. Ні?
Жорж задрижав і енергійно потряс головою:
— Ні! Більш у своєму житті не заріжу нікого! Не можу більше бачити крови, а кожне м’ясо мені трупом людським заносить, верне мене від нього! Брр!..
Трясся, наче в лихоманці, а його очі, натисненні зсередини жахом, почали більшати й вилазити з орбіт.
— Дивно, — знизив він конфіденціонально голос, — стільки людей убивати — і раптом злякатися. Я, правда, завжди трохи боявся і дрижав, але міг і був певний, що згодом привикну цілком. А вийшло навпаки: убивав, убивав і мучив, аж наступив день — і в мене не стало сили. Себто, я себе ще якийсь час перемагав, але боявся, здається, ще більше, ніж ті, яких я мав у своїх руках. І з кожним днем той страх ріс, а я з кожним днем ставав ще жорстокішим. Чим більше боявся, тим жорстокішим був. я соромився свого страху перед товаришами, крився з ним, і ніхто не знав, що я відчуваю, коли лишаюся на самоті...
— Ви знаєте, — нараз перебив самого себе і подивився на нас, — ви знаєте, чому НКВД працює вночі? Бо ніхто з них і так вночі спати не може. Кожен із них умирає від страху, коли стає темніти. Тому енкаведисти, як і чекісти, вибрали для праці ніч. І до часу це помагає. Але потім пролита кров починає переслідувати і вдень. Тебе ще не переслідує? — звернувся до Петра.
Через те, що запитаний, видимо зніяковівши, мовчав, Крюк відповів за нього сам:
— Напевне переслідує! Усіх переслідує. Коли не зразу, то потім. Врешті приходить такий час, коли страх бере верх навіть над найтвердішою людиною, і тоді — кінець! Нема для неї спокою, нема сховку, нема забуття, нема щастя, родини, любови — нема нічого!
— Перестань ти! — рикнув раптом Петро, зриваючись на ноги. — Замкни хавку, бо я тобі... Я й про таєжний закон готов забути!..
Крюк підібгав ноги і втягнув голову в плечі, а сам дивився на Петра, жалісно й перелякано усміхаючись.
— Бачиш, от і правда... — сказав тихо.
— Перестань!
— Я мовчу, мовчу... Я лишень... Ти казав, що я можу вас сонних повбивати, то я тому й почав... А я вже нікого не вб’ю, не можу вбити, хіба самого себе. Боюся крови, ненавиджу її, тікаю від неї, тікаю і не можу втекти... Ах!..
Ухопився обома руками за голову, впав на соснову постіль і заскиглив, здригаючись конвульсійно, немов при епілептичному нападі.
Ми всі були схвильовані, особливо ж Петро. Він поліз до наплічника, витягнув пляшку і налив із неї в кухоль.
— Стерво! — промовив крізь зуби і штовхнув Крюка під бік ногою. —На, випий, ось, то, може, перестане тобою кидати...
Крюк підняв голову, взяв кухоль тремтячими руками і сьорбнув.
— Ні! — здригнувся й віддав кухля Петрові. — Від того ще гірше. Я вже пробував себе спиртом глушити, і з того нічого не виходило. Як уп’юся, стаю таким видющим, немов би через мікроскоп дивлюся. Не п’янію, тільки бачу все побільшене. Не можу! І нема мені рятунку, нема!..
