Знову вхопився за голову і впав на застелену гілляками долівку. Згорнувся в куточку, нещасний і жалюгідний, стараючись зайняти якнайменше місця. Боявся торкнутися когось із нас, бо ж знав, що ми всі бридимося його — оцього колишнього крикливого «оборонця трудящих» і всевладного начальника ЧеКа, що палив міста й села та сіяв смерть і жах серед тисяч людей...

* * *

Під кінець четвертого дня, коли рахувати від нашої втечі, Петро признався нам, що заблудив. Ми крутилися поміж горами й долинами, продиралися лісами й чагарниками, виходили на власні сліди, але печери, повної всякого добра, про яку нам на самому початку говорив Петро, таки не було.

Розбійник сердився і непокоївся:

— Та що ж це воно таке?! Чи я осліп, чи здурів, а чи хто цю дірку вкрав?! Ми ж уже повинні були там вчора ночувати! Тьху, будь ти неладна!..

Тривожитися було чого, бо в нас уже кінчилися харчі, ми були потомлені, а на додаток до того всього, у природі діялися зміни, які знову заповідали бурю.

— І так нам усе на руку йде, — досадував Петро. — Дивіться, що досі погоні не чути. Тепер би ще тільки барліг знайти. Почнеться пурга, позамітає всі сліди — тоді й сам чорт нас не знайде... І де ж та проклятуща яма поділася?!

Я вже радив лишити всякі розшуки, а натомість узятися зробити якийсь тривкіший курінь, бо день гаснув і зривався вітер.

Але Петро був упертий.

— Навіщо нам курінь? — повторював. — Я вас у краще місце хочу завести. Печера тут десь мусить бути. Не перестану її шукати, поки не знайду!

І ми, ледве живі від утоми, продовжували лазити вгору і вниз, наліво й направо, через ліс і гущавину, щоби врешті знову вийти на власні сліди.

Накінець, коли вже почало темніти, Петро вилаявся ще раз і здався:

—Певно, вчепився мене блуд. А воно, як таке станеться, краще не шукати. Ставаймо тут і робімо яку буду.

Вибране місце було захищене з двох сторін боками сусідніх горбів, що сходилися під кутом, і нам лишалося зробити накриття і ще одну стіну. Нижче на яких 80-100 метрів була ріка, звичайно, замерзла і завіяна снігом, а довкола з усіх сторін насувався ліс.

Поскидавши наплічники, ми вже почали радитися, як і що робити, як несподівано Жорж крикнув:

— Стежка!

Навіть не глянувши на нас, він скочив на лижви, відіпхнувся й подався вперед.

— Де стежка? Яка стежка? — кричали ми. — Та почекай!..

Але Крюк їхав далі, не відповідаючи.

Схвильовані, ми похапали наплічники й пустилися за ним навздогінці. Дружок, який досі ходив біля нас, невдоволений і сумний, тепер підняв хвіст і вуха, виявляючи всі ознаки великої радости. Загавкав весело і подався за Крюком.

Ми з’їхали вниз до ріки й їхали далі вздовж її берега, але ніякої стежки не бачили. Кругом усе було засніжене, завіяне й безлюдне.

— Це йому щось верзеться, — сказав я.

— І я так думаю, — згодився Арпад і крикнув: — Гей, ти, навіжений! Вертайся назад!

— Стежка! — вперто повторив нам через плече Крюк. — Тут є стежка!

— Де ж вона?

— Трохи далі. Я знаю...

Арпад напружився, виїхав наперед і перегородив Жоржеві дорогу.

— Вертайся! — наказав.

— Але ж стежка...

— Добре, добре, стежка, але ти вертайся назад!

Та на наше велике здивовання тепер наперед виїхав Петро і сказав:

— Я вже знаю... Ходім — і рушив.

Нам знову блиснула надія, і ми слухняно подалися за ним. А Крюк, що опинився тепер поруч нас, почав схвильовано пояснювати:

— Он зараз за тим горбком ріка скручує направо, і там вирубана ополонка. А від ополонки — слід на снігу. Від ріки вгору, вгору... Це вже недалеко...

Це нас відразу розчарувало: отже, Крюк справді не бачив нічого і ніякої стежки не було: «Ополонка», «слід на снігу» — маячення!

— Ти вже був колись тут? — спитав Арпад.

— Я? Був, був!.. Себто, не можу сказати напевно... Вірніше, не був. Але я знаю цілком напевно, я все сотні разів бачив оце все... Слід іде по снігу, по сінгу — від ріки вгору до землянки... Гаряча лежанка й пурга...

Мені по спині пробігли мурашки, але я вже не сказав нічого. Що ж тут говорити? Божевільний — та й вже!

Та хвилиною пізніше я вже не знав, чи справді божевільним був Крюк, а чи починаю божеволіти я? Бо, як лишень ми обминули високий берег, що втискався в ріку, побачили дійсно на заметеній ріці чорну пляму ополонки й блакитну смужку слідів од неї, що пнулися на другий горб і губилися в лісі.

— О, бачите? — зрадів Жорж. — Я ж казав!

Поки ми отряслися від приголомшливого здивовання, Петро схилився й уважно приглянувся до слідів.

— Якут, — ствердив, обертаючись до нас. — По взутті видно. Й один лише. Нема чого боятися. Ходім! Але зброю напоготові тримайте.

Все ще здивовані й спантеличені, ми поспішно почали лізти вгору, захищаючи обличчя перед вітром, що був прелюдією до нової пурги. В повітрі сильно пахло димом, що вказувало на близькість житла, й Дружок високими підскоками давав знати про свою велику радість.

А слід обігнув горб і вліз у величезну купу, зложену з кількох брил каміння і притрушену снігом.

— Ось він, мій барліг! — радісно вигукнув Петро. — Цікаво лише, хто в ньому господарить?..

Він схилився й поповз на животі, давши нам знак іти за його прикладом, що ми й зробили. Хоча, признаюся, що я при тому не був вільний від страху і мав таке почуття, наче лізу, як преподобний Йов, у черево кита. Темнота, сморід і тепло-вогкий струмінь повітря, що йшли зсередини, посилювали враження.

Врешті низький вхід скінчився, ми могли стати на ноги і розглянути «барліг». Він був чимсь посереднім між печерою і землянкою, а водночас ні одним, ні другим. Найвірніше було б сказати, що це була землянка, зроблена в печері. Мала майже круглу форму, вирівняну долівку й лежанку, що йшла підковою попід стінами й зачиналася з правого боку від входу, а кінчалася з лівого. З правого боку накладався вогонь, і дим ішов довкола та. виходив у діру аж на другому кінці. Зліплена з глини й камінців, лежанка мала в багатьох місцях тріщини й диміла. Великий саморобний лоєвий каганець[55] п’яно хитав задертим угору чорним вусом і чадив немилосердно. Стіни й стелю, що представляли собою суміш каміння, коріння дерев і облуплених з кори стовбурів, хтось пробував вигладити глиною й навіть побілити. Але, чи то з браку вміння, чи з браку охоти, не довів роботи й до половини, лишень там і сям затинькувавши більші діри та повозивши трохи вмоченим у білу глину віхтем. У природних і штучних нішах виднілися купи одежі, зброя, музичні інструменти, куховарське начиння і всякі такі інші речі, яких відразу не можна було розгледіти. На долівці у безладі лежали купи найрізноманітніших шкур, які, видно, правили за постіль й які, ніде правди діти, смерділи нестерпно. Перед вогнем сиділа одягнена також у шкури постать, по обличчі якої важко було пізнати, чи це чоловік, чи жінка, і якого віку.

При нашій появі постать підвелася, не виявивши при тому ані найменшого здивування, і щось сказала до Петра.

— Е-е, Сагин! — вигукнув приязно розбійник і на привітання притулився носом до носа постаті. — Це — дід мого... — хотів представити нам чоловіка, але подивився на Крюка й не скінчив. — Ну гаразд, ви робіть вечерю, а я, ось, поговорю з дідом. Беріть усе, що, знайдете, — все ваше. Ми вдома, братва, вдома! Ех!..

Таким щасливим і радісним я не бачив Петра ніколи. Зате Сагин видавався самим втіленням спокою й байдужости. Привітавшися з Петром, він знову сів на своє попереднє місце, підкинув дров до вогню і почав щось мугикати, не звертаючи більше на нас ніякої уваги. Петро ж по-господарськи обходив землянку й показував нам свої запаси:

— Отут, братці, випивка: горілка є, вино й наливки. Отут сухарі в бочці. Перегляньте, чи їх яка нечисть не сточила, чи не заплісніли? Вони з того хліба, який... — знову подивився на Крюка й не докінчив. — Отут мусить бути цукор, отут сіль. А м’яса й риби напевне старий пристарав. Правда ж, Сагине?