Але доля нам сприяла, і якось воно йшло. Я «воскрес» і почав домагатися реабілітації, Арпад протестував, а врешті Крюк, якому Арпад підказав репліку, звернувся до глядачів з міркуванням, що ми обидва винні і що нас обидвох треба знову зв’язати і посадити «в ізолятор» — за параван.
На цей раз вибралося аж кілька чоловік, щоб нас пов’язати, решта підступила ближче, щоби бачити на власні очі вузли, а ми при тому викрикували щосили всякі дурниці, пручалися і виробляли все можливе, щоб наші глядачі поза нами нічого не чули і не бачили. Само собою зрозуміло, що ми обидва таки вмудрилися знову поперекручувати шнурки «вісімкою», з якої звільнялися руки майже без ніякого зусилля, але яку важко впізнати необізнаному глядачеві, та ще й при таких обставинах. І справді, в землянці стояв такий гармидер, такий чад з махоркового диму й така курява з зубного порошку, що за ними можна було осліпнути й оглухнути. Отже, не дуже й дивно, що конвоїри не зауважили подій, які відбувалися позад них. А тим часом Дружок при допомозі Петра таки досяг свого й опинився замкнений у клітці з лисицею, після чого вже безшелесно зняти стійкового при зброї — для досвідченого розбійника було справжньою дурничкою...
Ми ж, зв’язані, помаршували за параван, залишивши авдиторію в напруженій цікавості: що то з того всього знову буде? А вийшло таке, що перейшло всілякі сподіванки, й ефект був справді потрясаючий, коли ми, з’явившись з-за паравану вдруге, мали в руках не палиці, а справжні автомати, скеровані цівками на глядачів.
Роздерті сміхом пики конвоїрів скам’яніли в божевільних гримасах, і, хоч дим та зубний порошок далі висіли в повітрі, але землянку враз наповнила жаска тиша.
Холодний дотик зброї під долонями діяв на мене дивно-заспокійливо і скоро. Я відчув майже фізично, як з моїх плечей сповзла кудись половина мого справжнього віку, а на її місце прийшла бадьорість гарячої молодости.
— Лягай! — крикнув я й сам здивувався, що голос мій бринить так впевнено й чисто.
У цій миті хтось, отямившись перший, кинувся по зброю, але на половині дороги його переломила серія, що її пустив Петро зі свого автомату, й кинула на підлогу.
— Лягай!..
Ці негідники заслужили на те, щоб їх перестріляти без суду. Але ми не зробили цього. Навіщо? Їх і так чекала смерть, або довічна каторга за те, що сталося. Кара з рук того пана, якому вони служили! І це було ліпше й справедливіше, ніж смерть з наших рук. Ні, ми їх не повбивали! Ми навіть тих двох, що потерпіли випадково від Петрової серії, дбайливо забандажували й поклали на нарах (той, що кинувся по зброю, на жаль, загинув, і Петро виніс його з землянки), а решту понизали кожного зокрема, тоді разом усіх один до одного і зігнали в кут землянки. З ними також і Крюка. Дехто з них був такий безлично-дурний, що просив милосердя, просив нас подумати над тим, які страшні наслідки потягне для них наша витівка. Жалюгідні люди!
Ми покинули землянку, коли вже розвиднілося. Пурга ще не вляглася, але ослабла, неначе втомилася.
А нам це було на руку, бо ж ми самі не могли замітати за собою власних слідів перед погонею.
Варта, що сиділа в другій землянці, не лишень не прийшла довідатися, чому опівночі не було зміни. Навпаки, догадавшись, очевидно, що сталось щось небезпечне, забарикадувалася зсередини. А ми їй ще й допомогли: підперли кілками двері з-зовні. Хай посидять, поки прийде зміна з Кугурчі!
У конвойській землянці ми не залишили нічого зі зброї. Що могли — забрали зі собою, решту понищили, або порозкидали по снігових заметах. Дружка покинули замкненим з лисицею, якій він подарував життя, стративши до неї всю свою попередню зацікавленість. Мабуть зі страху. Мудре створіння зрозуміло, що сталося щось надзвичайне, й злякалося. Дивилося на нас понурими очима й винувато попискувало.
А нас трьох, вдягнених за рахунок сторожі в легкі теплі кожухи, взутих у валянки, в хутряних вушанках, із важкими наплічниками на спинах, ішло назустріч волі, дорога до якої стелилася серед небезпек і терпінь по завіяних дикою пургою, безмежних сибірських просторах.
Це була справді важка дорога, але ми не мали інакшої, зрештою, знали, що з неволі на волю нема легких доріг. І ми йшли. Властиво, сказати, що «ми йшли» — все одно, що не сказати нічого. Ні, ми не йшли, ми боролись за кожен кілометр, інколи — за кожен метр, навіть за кожен крок відстані. Коли вітер ущухав, а ми опинялися на відкритих горбах, чи долинах, тоді подорож перетворювалася в головокружний лет навзаводи з вітрами. Але справа зовсім мінялася, коли доводилося спинатися на круті схили, або продиратися лісною гущавиною. Інколи ж, на горбах, або у вузьких проваллях, ми потрапляли у несподівані засідки обірваних та погублених клаптів пурги, що злісно наскакували на нас, сліпили колючим снігом й обпікали наші обличчя та легені.
Петро вибрав напрям — просто на північ, а ми не дискутували над його планами. Бо й Арпад, що так хвалився знанням Сибіру, і я, що такими знаннями похвалитися не міг, — ми обидва на практиці мало різнилися між собою. І напевне наша дорога була б дуже коротенькою, коли би з нами не було такого досвідченого провідника. А Петро, крім досвіду, керувався ще й подиву гідним інстинктом, який, здається, рідко коли його зраджував.
Першу ніч ми ще не боялися погоні через те, що при найкращих обставинах у Кугурчі могли довідатися про нашу втечу щойно через два дні: день треба було йти з Кугурчі до нового табору, день — назад. Кугурча вже мала телефонічний зв’язок з Якутськом і радіонадавчу станцію, тому могла негайно повідомити про подію і просити допомоги для розшуків. Оскільки подія виходила поза межі звичайної втечі, слід було сподіватися розшуків з повітря — літаками. Але, повторюю, де могло статися при найліпших обставинах лишень через два дні. Тому в першу ніч ми не боялися розкласти на розчищеній від снігу галявині величезне багаття, і тоді, коли під ним розігрілася земля, Петро наказав відсунути вогонь набік, а на гаряче місце настелити соснових гілляк, що мали служити нам за постелю. Поверх цих гілляк ми розіпнули шатро й сіли вечеряти, певні, що кожухи й спальні мішки при всіх попередніх заходах допоможуть нам перетерпіти і найгірший мороз.
Смачно попоївши, ми взялися до чаю, і тоді Петро вперше зважився заговорити про речі, про які можна було й не говорити.
— Собаки нам треба було б, — озвався діловито. — Коли б мали собаку, заснули б оце спокійно і відпочили б по безсонній ночі та важкому дневі...
— Е-е, Пєтєнька, — добродушно всміхнувся Арпад, — ти хотів би відразу всі вигоди!..
— Собака — це ще не всі вигоди, — резонно зауважив Петро. — Я великого ніколи не бажаю.
— Найсумнішою у світі річчю є факт, що молоді й здорові люди вміють вдоволитися дрібними речами: собачкою, горілкою, копійкою, веселою пісенькою і кругленькою молодичкою під боком... — не витерпівши, вмішався в розмову і я.
Сказав річ мало приємну, але Петро дуже зрадів, що я врешті обізвався, коли й не до нього безпосередньо, то принаймні на його адресу.
— Чого ж... — сказав, несміливо повернувшись у мій бік. — Он ти сам оповідав про буддистів, а вони живуть так, щоб не хотіти нічого.
— Вміти не хотіти нічого — далеко важче, ніж хотіти малих речей, Петре. Та ти цього не зрозумієш. Зрештою, я, слава нашому християнському Богові, не належу до поклонників Будди...
Ми були страшенно потомлені, а тепла земля під гілляками та приємно наповнені шлунки давали себе відчути й діяли, мов наркотик.
— Засадничо, звичайно, правда по твоєму боці, мій друже, — мовив Арпад, відставляючи набік порожній кухоль від чаю. — Але, по щирости, в конкретних обставинах було би непогано, коли б так здійснилося скромне Петрове бажання щодо собачки. Я втомлений і не маю найменшої охоти тримати варту...
— Я також. Сумно мені, однак, що й непересічного морального мірила люди також починають схилятися в бік дрібних бажань. Я би, наприклад, коли б уже в цю хвилину було суджено збутися якомусь моєму бажанню, побажав би чогось більшого від собачки...
