Поки ми робили приготування, Крюк зайняв конвоїрів якоюсь масною історією, що нагадувала пригоди Мессаліни, тільки в грубішій редакції. Через те, що історія всіх захопила, ніхто не хотів нічого робити, і начальник конвою наказав Петрові, щоб він пильнував печі й одночасно зробив вечерю: спік заячу печеню та наварив юшки з риби, якої ми ще перед пургою наловили в прорубі ріки, начистили і заморозили.

Я мав велику охоту скоротити всю комедію й обійтися без «культурної імпрези», але, на превеликий жаль, зброї, що знаходилася від нас у віддалі кількох кроків, беріг стійковий[50] і вівчур[51]. Все ж таки порядок був.

— Що зробимо з Жоржем? — спитав я крізь зуби в Арпада.

— Зробимо з нього другого арештанта.

— Геніяльно! — зрадів я. — Це мені не прийшло в голову.

І ми продовжували наші приготування, час-до-часу перекидаючись короткими зауваженнями, яких, крім нас трьох, ніхто не слухав, а, як би й почув, то не надав би їм ніякого значення.

Я в думках обраховував сили: проти нас трьох було п'ятнадцять вояків, собака і Жорж, який невідомо куди пристане. З тих п’ятнадцяти вояків, правда, один був настільки хворий, що його не можна було приймати до уваги, і два менше хворих, але вартих напевне не більше одного. Нас було трьох, але Петра самого я рахував за трьох, а мене й Арпада — кожного за двох. Отже, після всіх математичних операцій із додаванням, відніманням і множенням виходило сім проти тринадцяти й одного собаки. Це, зрештою, не так то було й погано, а тому я навіть вдоволено усміхнувся.

Приготування скінчилися. Конвоїри добре повечеряли, випили по півсклянки горілки, а й ми сьорбнули трохи ситої рибної юшки, хоч від хвилювання їда не лізла в горло. По вечері я й Арпад сховалися за параваном[52] з брезенту, щоб надати собі клоунівського вигляду. Позамотували собі голови мішками, замість гриму, обмалювалися зубним порошком, сажею, стрептоцидом і хімічним олівцем, почіпляли хвости, повивертали кишені й, нарешті, стали подібні не до клоунів, навіть не до блазнів, а до дурнуватих, або й зовсім божевільних. Але нашій примітивній публіці маскарада дуже сподобалася й відразу викликала регіт. Особливе ж враження робив Арпад, який самою вже своєю появою міг піднести настрій навіть добірної авдиторії, а не такої убогої, як ця.

І «цирк» почався.

Я працював, треба сказати, по-партацьки[53], бо вже давно вспів утратити набуту свого часу вправу. Мені здавалося, що й сліпому видно, як моя «магічна паличка», яку я ніби запихав у капшук, вилазила через діру капшука й лізла в другу діру — в холошню. А потім знову — коли я, вдаючи, що витягаю її з капшука, насправді витягав другу з рукава ватянки. А з закоркованою пляшкою, в якій я ніби мав зав’язати поміж двома кольоровими хустинками білу, не відтинаючи корка, мало не вийшов конфуз. І лишень кований на всі чотири ноги у сценічних справах Арпад, зауваживши небезпеку, викинув чергового фокуса і на потрібний мені момент відвернув увагу публіки до себе. Я, звичайно, не зівав і підмінив пляшку, за що зискав признання глядачів. Вони були дуже невибагливі та голодні видовищ, і тому мої старі заялозені дотепи, нескладні жонглерські штучки проходили з великим успіхом. Тьмаве світло також сприяло мені й згладжувало мою незграбність.

Але Арпад!.. О, він напевне за ціле своє життя не був на такій висоті майстерности, як цієї ночі. З незрівняною легкістю й подиву гідною зручністю він переходив із жонглерства на акробатичні трюки, з браку устаткування, чіпляючись за стовби і крокви, на яких спиралося накриття землянки. При тому сипав такими дотепами, що не лишень конвоїри та Петро, але й я реготав до болю в боках, забувши навіть про мету всіх цих заходів.

Програма доходила до вирішального моменту. Арпад узяв у руки кілька кольорових марлевих хустинок обніс їх перед глядачами, показав усім і, вернувшись на своє місце, почав жмакати в руках. З марлі раптом вийшла свічка, яку Арпад підпалив сірником і ковтнув запалену. Після того він упав на землю і почав криком кликати пожежну сторожу, щоби «погасила йому в шлунку пожежу». Я притьмом подав йому держак від лопати, він його вхопив, запхав у рот, поштуркав енергійно і, зірвавшись на ноги, витягнув запалену свічку вдолині з холошні штанів. Свічку розломив і з неї посипалися кольорові хустинки.

Конвоїри вже були в наших руках. Вони забули про все і з висолопленими аж на бороди язиками рячилися на артиста і, замість оплесків, винагороджували Арпада такими соковитими й мистецькими виразами, у порівнянні до яких і найбільші компліменти могли хіба мізерно збліднути. Одним словом, культурна розвага викликала дуже живу реакцію.

Врешті прийшла черга на рішальний номер. Це був скетч зі злободенною тематикою, зредагований в останню хвилину з огляду на Крюка.

Озброївшись палицею на шнурку, я перетворився в конвоїра, який мав відпровадити «в табір над рікою Алдан» двох «ворогів народу», якими були Крюк та Арпад. Але через те, що в’язнів було двоє, а я один, то їх треба було зв’язати. Отже я попросив начальника конвою, щоби власноручно це зробив і зняв з мене відповідальність за недбале виконання обов’язку. При тому мене раптом перелякало припущення, що хтось із присутніх може також знати секрет штуки «вісімки», і я зі завмерлим серцем дивився на роботу начальника.

Але. ні, він не знав нічого й не зауважив спритного Арпадового руху, яким перекручено мотузку. Що ж до Крюка, то він, звичайно, був зв’язаний по-справжньому.

Начальник ще раз перевірив надійність вузлів, після чого сів на своє місце, а я «погнав в’язнів до табору», себто, обвів їх з різними промовляннями довкола місця, що було нашою ареною. При тому в досить блідих та недотепних жартах вихвалявся, який то з мене пильний і строгий конвоїр, та ніби мріяв, яку я одержу нагороду за свою пильну службу. Так, міркуючи вголос, я завів своїх в’язнів за параван, що стояв по тому самому боці, що й стояк зі зброєю, а, коли ми звідти вийшли, то палиця на шнурку вже висіла в Арпада на плечі, а руки були зв’язані в мене і в Крюка. Наслідуючи мій голос, Арпад тими самими словами, що й я, вихвалявся своєю пильністю та міркував над недалекою нагородою.

Конвоїри позривалися з місць, щоби зблизька перевірити, чи й справді їх не зраджують очі, а я в ту хвилину побачив, що Дружок, ігноруючи цілковито нашу імпрезу, енергійно добувається до клітки з лисицею, і його запал набагато перевищує запал наших глядачів. Що ж до стійкового, то він, правда, з місця не відходив, але по його пиці було видно, що в цю хвилину для нього нема ні служби, ні зброї, ні небезпеки — нічого, крім незрозумілих див наших фокусів.

Занотувавши це все мимохіть, я продовжував гру і скаржився глядачам, що мене заарештований чародій чаклунством зв’язав, а сам розв’язався. Арпад протестував, кажучи, що радянська влада давно осудила всякі забобони і що я, як розсадник темряви та пересудів, заслуговую на кару смерти. З тими словами повів мене під протилежну від паравану стіну, скомандував «струнко!» і націлився з палиці. Палиця, на велике зчудування глядачів оглушливо бабахнула, обсипаючи мене хмарою зубного порошку. Але я не падав.

— Я тебе вже забив! — закричав Арпад. — Падай!

— Нема дурних! — відповів я. — Спочатку підстели мені, бо ще заб’юся.

— Ворогам народу такі розкоші не належаться!

— То я стоятиму далі!

Після довгих торгів Арпад урешті постелив мені мішок, і я, розглянувшись уважно, почав лягати.

— Дивіться, яка та контрреволюційна бестія живуча! — дивувався Арпад.

Глядачі заходилися від реготу, але нам, спричинникам цієї бурі веселости, далеко було до сміху. Ми саме зближалися до порогу, від якого вже не було вороття. Найменший недогляд, найменша помилка в розрахунках, або звичайний дурний випадок — все могло бути згубним.