Раптом він зауважив мене (віконце було досить велике), й обличчя його перекривилося Гримасою тваринного жаху. Воно було таке страшне у своїм переляці, що й мені від нього пішов поза шкурою мороз. Той беззубий рот, чорний заріст довкола й вибалушені очі, що їх страх витискав з орбіт, — це було моторошне! Щастя, що недовго — якусь мить, — і Крюк, наче якась людоподібна тварина, чкурнув на чотирьох просто через тіла хворих у самий кут, де його закрив горішній поверх нар.

* * *

А в таборі тим часом тут і там ішли безупинні розмови про Пєтьку Большого, якого сподівалися з хвилини на хвилину. Оповідали про нього всякі не чувані речі: що це — великан у сажень росту, що він на ведмедя голіруч ходить, що він знає чари і сидить у таборі, бо того сам хоче. Розказували також про його надзвичайні розбійничі подвиги і про те, що в нього по цілому Сибірі порозкидані криївки, повні золота та інших скарбів.

Я спитався у Святослава, скільки може бути в тому правди, але Святослав багато не знав:

— Я його бачив усього пару разів, і то здалека. Не знаю лишень, чому Рябухін думає, що може нам дозолити[37] Пєтькою, поставивши його на чолі босячні. Пєтька — король розбійників і блатними гидує. Він — не лишень людина фізичної сили, а й певних засад, яких тримається твердо.

З того всього я прийшов до висновку, що Пєтька небуденна постать, і навіть зацікавився ним.

І от він з’явився, та ще й одержав призначення — просто до нашого бараку, чим наробив чимало переполоху. Стопкін йому дорогу робив, наче справжньому королеві, Жучок, який тимчасово був вибраний старостою, відразу ж запропонував своє місце, а решта в’язнів проявила безпардонну цікавість, у великій мірі сполучену з запобіганням ласки.

Та Пєтька з байдужністю людини, звиклої до поклоніння перед собою, здавалося, не бачив нічого того. Не дивлячись, кинув свою торбу як попало на нари, а сам з утомою орача, що цілий день ходив за плугом, важко сів біля нашого грубо склепаного арештантського стола.

Був це чолов’яга у віці половини четвертого десятка, справжній велетень і рідкісної краси: рум’яний, білозубий і синьоокий. Темні брови й довгі вії зраджували, що й чуприна його мала б бути густа та хвиляста, а тому аж досада брала, що зняли її «під кульку», опоганивши цей видатний твір Божий. І нічого розбійницького, нічого хижого в тому Большому не було, навпаки, кидалася в очі не то велика втома, не то туга, не то пригнічення. А на загал він був би вимріяним типом для іконописців школи Мікель Анджельо, і зневажливо-ласкаве ім’я «Пєтька» йому не підходило ніяк.

Він сів і мовчав. Не дивився ні на кого, нічого не питав, але в’язні один по-одному почали всі самі сходитися до нього й зачіпати розмовами. Скоро слово забрав Жучок і став оповідати, як, очевидно, про найбільш цікаву подію, останню бійку в бараці, і при тому жестикулював енергійно та показував у наш бік.

А ми, раді, що опинилися поза увагою співмешканців, посідали собі окремо і взялися міркувати над нашим задумом. Він був саме лишень задумом, навіть не пляном, бо й засадничих його кроків ще не вирішено. Насамперед, питання — куди тікати: на південь, північ, чи схід? Всі три напрямки мали безліч від'ємних рис і ніяких додатних. Доводилося, отже, вибирати такий, який був найменше поганий. Але який? Найближче було до Охотського Моря, приблизно 500 км. по прямій лінії, та на дорозі до нього лежали Алданські Гори й високий Джуґджурський Кряж. Крім того, саме Охотське море, навіть коли б ми і дібралися до нього щасливо, крило в собі багато небезпек. Друга дорога йшла до китайського кордону і була довшою ще на яких 250-300 км. Під оглядом кліматичним ця дорога була найкращою, але з огляду на стежі й контролі ще небезпечніша, ніж перша. І, врешті, третя дорога — на північ — нараховувала понад півтори тисячі кілометрів через тундру і полярне коло. Арпад запевняв нас, одначе, що, маючи зброю, він би без надуми вибрав цей третій шлях, як найменше бережений, і за півтора-два роки дібрався би до Аляски.

Ха, «маючи зброю»!..

Коли ми так потиху нараджувалися, до нас несподівано. підійшов Пєтька й безапеляційно сказав, показуючи на нари:

— Тут біля вас спатиму. Ану, котрий, подай мою «скриню»!..

Стояків кинувся перший виконувати наказ і шанобливо подав Большому його велику, заяложену, майже порожню торбу, яку господар іронічно назвав скринею. Пєтька кинув її на нари й озвався ліниво:

— Розсунься, дрібното, мені місця треба...

Вклинився в нашу трійку помежи мною й Арпадом, але не удостоїв нас ані словом.

Ми не змовлялися щодо нього, та тоді, коли по вечірній перевірці всі полягали, мені шибнула в голову несподівана думка, і я без ніяких попереджень почав:

— І честигідний Саріпутта[38] так промовив: «Так, браття, як в сліді слона знайдеться місце для слідів усіх живих істот, так, о, браття, всі спасенні науки вміщаються в чотирьох достойних правдах»...

Продекламувавши це, я замовк. Святослав ущипнув мене за руку, а Арпад, хоч і не виявив нічим свого вдоволення, та я був певен, що він мене зрозумів. Минула хвилина і друга мовчанки. Пєтька зідхнув. Потім повернувся до мене і нетерпеливо сказав:

— Ну?!

— Що «ну», — спитав я з найневиннішим виглядом.

— Та те, що ти казав. Що то за Євангелія?

Жадоба — почути щось нового була свого роду хронічною хворобою серед усіх в’язнів, а особливо яскраво виступала вона серед блатних і криміналістів. Вони дуже високо цінили людей, які вміли цікаво оповідати, опікувалися ними і брали під свій протекторат. Такий оповідач діставав почесне звання «баланди ста» і переходив з табору до табору не інакше, як з певним знаком — свого роду документом — і знову розважав в’язнів оповіданнями.

Отже, мій необдуманий крок виявився дуже вдалим, і Пєтька відразу упіймався на гачок.

Я до півночі був змушений викладати розбійникові основи буддизму, і бідний Пєтька просто слупів[39] і захлинався подивом, коли я вимовляв такі таємничі, довжелезні слова, як «Магапарініббанасутта», «Капілаватгу», або «Бодгісатва»[40]. Він випитував і перепитував, а врешті втомився більше слуханням, ніж я оповіданням, і спитав:

— То ти — з цієї віри?

— Я?! Та що ти, Петре! Я — християнин.

— Вірно! — зрадів чомусь Пєтька. — Це, що ти казав, добре для святих, або для таких, що їм життя обридло. А от я хочу жити, зрозумів? Люблю пісні, музику, гарну одежу і молодих жінок. Як мені це все обридне, то хіба тоді піду до тих... як їх... буддистів. Це ж можна і за тисячу літ зробити, правда? А людині, коли вона проживе зі сто разів від молодости до старости, напевне таки обридне все те саме.

Замовк, полежав хвилинку і зашепотів знову, на цей раз цілком конфіденціонально:

— Тільки, знаєш, я би з мисочкою по милостиню все одно не ходив. От, піти в ліс і зажити самотньо — це інше діло. Ти жив коли в лісі, в печері, чи в землянці?

— Ні, — збрехав я.

— Е, то ти не знаєш справжнього життя! Це брате, — воля! І нікого тоді не потрібно — сам собі і пан і слуга. Так довго, поки чоловік сам собі хвоста не прищепить. Ех, дурень з мене, дурень!..

Зідхнув і знову замовк. Вагався. Але врешті рішився, присунувся зовсім близько і зашепотів гарячково:

— Сім’я у мене є — от біда! Старший син, уже парубок, — від Якутки. Увесь до мене подібний, тільки ростом менший і очі вузькі має. А силач. Мати його вже давно заміж вийшла — не цікава вона мені, бо я її ніколи й не любив. А син — то половина мого серця. Зеїн називається. Тепер же знову маю інших двоє дітей від моєї молодухи. Цю люблю всією душею. Не вінчані ми і не записані, — бо як же його овечку до дикого коня чіпляти? — та вона мені вірність присягла до смерти. Красуня вона в мене, наче ялина в снігу, як на неї проміння сонця впаде. І дівчаток двоє. Я ніколи не думав, що доньку можна любити. Інша річ — син. Сина так. Але, ось же піди, дивина яка: люблю тих пискух більше, як сина!.. І через те караюся. Коли б не вони — давно б і духу мого тут не було. А так — мушу сидіти. Бо, хоч ніхто не знає, що вони — моя сім’я, та, може, й знає. Я втечу, а на них помстяться.