Важко зідхнув і замовк.

— Але ти гляди, — обернувся раптом до мене з погрозою в голосі. — Писнеш кому слово — шию скручу!

— Ти за мене, Петре, не бійся, — заспокоїв я його. — Мені вже не раз язика обценьками з рота витягали, але язик німим лишався.

— Як звати тебе?

— Таємницю за таємницю, Петре: справжнє моє ім’я Нестор, але в документах я Северином Рибником прописаний.

І знову ж цей необдуманий наперед крок був зроблений щасливо.

— Дай руку! — наказав Пєтька і, потискаючи мою долоню, урочисто заявив: — Знай, кому Пєтька Большой руку подав — друг до смерти. Зрозумів? Ну, а тепер давай спати.

Справді, вже давно була пора, і з усіх в’язнів лишень нас двоє не спало.

Як я скоро переконався, Пєтька Большой був попросту великою дитиною, що виросла без добрих впливів. Належав до тих, яким від народження вкладено в душу багато доброго, але які рівночасно потребують проводаря, поки стануть на власні ноги. Пєтька, видно, такого проводаря не мав, не мав і такого, хто б допоміг йому розв’язати основні релігійні, моральні й чисто практичні життєві проблеми, і він їх розв’язував, як умів, сам. Але розв’язував погано, і це його сердило. Він завжди був не вдоволений собою і світом і підсвідомо чогось шукав. Коли би він був молодшим, або, коли б у мене й моїх товаришів було більше часу, можливо, що ми би помогли йому знайти бажане. Та часу в нас було дуже мало, а Петро був уже надто зрілий, щоби дати себе переіначити кількома запальними словами. І все лишалось, як було.

Та все ж дуже скоро він пристав до нашого гурту, їв разом житні окрайці, які одержував Арпад, а й сам, роздобувши десь щось трохи їстивного, добросовісно ділився з нами. До нестями любив слухати наші розмови, або оповідання, призначені для його нехитрого розуму. З однаковим захопленням він слухав популярні лекції про Китайський мур, Конфуція, Христа, про героїв грецької мітології, Богдана Хмельницького і князя Володимира Великого, чи казки про бабу Ягу й Івасика-Телесика. Вдоволено крутив своєю великою головою, усміхався і надсадно кректав:

— Оце так здорово!..

Цікаво, що він не лаявся нецензурними словами, не курив і не пив. Сумніваюся, щоби це був вплив хлистівських приписів, бо Петро зневажливо ставився до всіх сектантів, хоч і до вірних якоїсь Церкви його також не можна було зарахувати. І тут у нього було найбільше нерозв’язаних питань, які я йому тлумачив, як умів.

— От, як воно просто! — дивувався велетень, із заздрістю дивлячись на мене. — А я думаю, думаю — і нічого в мене не виходить.

Інколи, щоби винагородити нас за наші оповідання, Петро починав оповідати сам. Розказував про свої розбійничі пригоди, і справді були вони цікаві. Зібравши ватагу одчайдухів, Петро яких дванадцять років нападав на різного роду валки, що мандрували по сибірських бездоріжжях. Грабував провіант, зброю, гроші й золото, що його вивозили з копалень до залізничних станцій. З дитячих літ Петро був навчений до мисливства та рибальства в ріках і холодних арктичних морях. Цілий Сибір був для нього своєю хатою, в якій він ходив, куди хотів. І був він чесним хлопцем доти, доки його не покликали до війська. Примус, кари і позбавлення волі зробили з вільного мисливця за звіриною — мисливця за людьми. Петро пірнув у підпільний світ тайги та тундри і став навіки його сином.

Влада довго наморочилася, поки впіймала Петра. Немало людей заплатило головами в цьому полюванні, але й сили Петрової ватаги танули також. А врешті, коли їх лишилося всього п’ятеро, прийшов кінець. Гурток застукали в землянці, коли всі п’ятеро розбійників, вичерпані дводенною безперервною втечею, поснули. Одного тоді вбито на місці, одного смертельно поранено, а решту трьох, в тому числі й Петра, взято в кайдани. Найдивнішим було те, що всіх трьох спочатку засуджено до розстрілу, але пізніше Петра, хоч він був привідцею банди, помилувано, а там тих двох — ні.

Та охотніше, ніж розповідати про свої пригоди, Петро вчив нас розбійничих пісень. То були грубо-наївні, примітивні пісні з дуже обмеженою тематикою й одноманітними мелодіями. Співалося в них про зрадливих любок, про смерть розбійника від рани, або про втечу того ж розбійника з в’язниці. А найулюбленішою піснею Петра була пісня про дівчину, якій циганка виворожила смерть у хвилях ріки саме в день весілля. Дівчина журиться й плаче, але ось з’являється «уралець — добрий молодець» на баскому коні й починає дівчину переконувати, що все буде гаразд. Він має по цілому Сибіру печери повні срібла-золота (напевно Петра ототожнювали з героєм цієї пісні) і накаже викувати з нього міст через ріку («шіро-о-окай, прєдлі-і-іннай на тисячу вьорст»). Та долі й на коні не обминеш, і дівчина таки втопилася в день шлюбу, бо, коли вона їхала в золотій кареті до церкви, міст під нею заломився, і карета впала в воду.

Ми з чемности хвалили Петрові пісні, але радше вчили співати його наших. А що голоси в нас були непогані й до нас прилучалися інші, то виходили навіть цілі концерти.

Спочатку, як лишень починалися співи, коридорні бігали, мов попарені, кричали, погрожували, а врешті кликали на поміч адміністрацію. Але Пєтька гнав їх геть, обкладаючи образливими епітетами, і починав горлати на цілі груди. Скінчилося тим, що на нас махнули рукою, тільки наказали співати потиху, щоби не давати прикладу іншим баракам. «Наказали». Пхі!..

Справжня місія Петра скоро вияснилася: його привезли до Кугурчі, щоби він очолив розвідну групу на розшуки золота. Тероризування політичних в’язнів при тому розумілося само собою, але було побічною справою. Бо ж ясно, що кожен криміналіст є ворогом політичних, і його до цього не треба навіть намовляти.

Одного вечора Пєтьку покликали до канцелярії, звідки він повернувся дуже неспокійний. Хтось йому своєчасно не відступився з дороги — і за це дістав тяжкого стусана, хтось не відсунув знятих чобіт — і чоботи полетіли геть у кут під нари. А сам Пєтька впав горілиць на своє місце і, підклавши руку під голову, задивився суворо в дошки горішніх нар. Нам, звичайно, цікаво було знати, що його так схвилювало, але й не дивувало, що він не починає розмови. Чекав, аж поки всі полягають.

І справді, коли всі поснули, Петро обернувся до мене і зашепотів:

— Кликали оце мене, щоби я їм золото шукав. Обіцяють, що з двадцяти п’яти років можуть і до десяти спустити, коли добре справлюся. Та я плювати хотів на таку ласку! Для мене й десять років — усе одно, що смерть. Тут не то року — кожної днини шкода...

Я мовчав.

— Ти спиш? — спитав Петро.

— Ні.

— А чому ж нічого не відповідаєш?

— Що ж маю відповідати? Твоя правда: кожної днини шкода...

Він подумав трохи і спитав:

— Чи ти справді таку силу маєш і битися так умієш, як оце про тебе оповідають?

— Битися я нескорий, але не люблю, коли мені на нагнітки[41] наступають... — відповів я й відчув, що співрозмовник моєю відповіддю невдоволений.

— Ех, ти! — помовчавши, зідхнув він. — Вчений, а не знаєш, що життя таке: як не ти інших по зубах, то вони — тебе...

— Не завжди...

— Певно, що не завжди, тільки ж і чекати, чи дадуть тобі по зубах, чи ні — дурна річ. Перший бий — от і все!

— Гаразд: наставляй зуби! — пожартував я.

— От, смішки тобі!.. А мені... Ех!..

— Що — тобі?

— Мені треба якраз таких, щоби скорі до бійки були й били перші!

— І що би тоді було?

— Що було би?.. Було би... Ех, та що тобі казати! Ти ж з тих — з чесних...

Я вже знав, до чого йде, але не зраджувався. А Пєтька мучився, обертався з боку на бік, топів, зідхав і врешті таки не витримав.

— Слухай, Не’... — зашепотів. — Коли б я хоч із півтузина[42] людей певних мав, чи тут, чи на волі... я би дав драла звідси. Зрозумів? Вийти для мене — пльове діло: раз — і ваших нема! Тільки ж мені молодуху з пискушками також забрати треба, треба десь пристроїти їх у захисному кутику і прогодувати. Сам того не зможу зробити, бо ж у мене лишень дві руки. Але разом... разом...