— Як то неправда?! Чи ти не казав мені, що тікати звідси — річ безнадійна?

Святослав пожував устами і зробив мені знак пальцем, щоб я присунувся ближче до нього. І, коли я наставив вухо, почав мені тихо пояснювати:

— Пригадаймо трохи граматики, Несю: про доконану й недоконану форму дієслів. Є певна різниця між «тікати» і «втекти», а в конкретних обставинах ця різниця особливо очевидна. ТІКАТИ можна завжди, навіть зараз. І це зовсім нетрудно. Важче ВТЕКТИ. А вже майже безнадійне — втекти так, щоб врятувати життя і вирватися на волю.

— Святуню, — підсунув я йому руку попід пахву, — ти мені вибач, але я щось не дуже уважно твоєї граматичної лекції слухав. Я в цей час думав і прийшов до ще глибшого переконання, що втеча звідси майже рівнозначна смерті. І тому...

— І тому, звичайно, ти, як і я, хочеш тікати... — закінчив мою думку шуряк.

Я засміявся:

— Що за неймовірна проникливість думки!..

— Проникливість тут ні при чому, — відповів Святослав, — просто звичайна логіка: якщо ми в молодості, коли було так багато чого тратити, ходили стежками, якими обережні не ходять, то тепер було би справжнім безглуздям самим стати обережними задля збереження каторжного життя.

Я пригадав собі Стопкіна й усміхнувся з порівняння. А на загал стало мені раптом легко й ясно на душі, неначе в молодості. І в думках я дякував Богові, що звів мене разом з товариством, з яким і при найважчих обставинах не можна втратити бадьорости духа.

Від Святослава я повернувся до Арпада і ткнув його пальцем у бік. Хотів його щось спитати, але Арпад, ледве я його торкнувся, кинувся конвульсійно цілим тілом і дико крикнув:

— Вай!!!

Я думав, що він жартує, але він дивився на мене очманілими очима, в яких видно було щирий переляк вирваної зі сну людини.

— Чого тобі? — спитав він урешті, зніяковілий.

Його заспане обличчя було таке втішне, що я не витримав і засміявся:

— Та нічого. Я не сподівався, що ти так скоро заснув. Вибач, що збудив.

— Йди до дідька! — беззлобно вилаявся Арпад.

Тепер і Святослав почав сміятись:

— Диви, диви! Він ще й досі не позбувся «буржуазних» рефлексів!..

— Я, коли хочеш знати, «набувся» їх ще більше після того, коли мій слідчий цю слабість у мене відкрив. Мені досить лишень, щоби хтось на мої ребра пальцем показав — і наче електричний розряд: «Дрр!»

Це вже не було зовсім смішним, і мені стало ніяково.

— Ще раз вибач, — перепросив я, — я хотів тебе спитати, де ти такий смачний окраєць узяв?

— Окраєць? Га! Фокус, брате: «Абра-кадабра» — і виходить хлібець.

— Справді?! То зроби ще принаймні з десять разів оцю «абру-кадабру»!

— Хе, який мудрий знайшовся! Сам зроби! Адже ти такий самий циркач, як і я.

— Де ж би там! Куди мені з тобою рівнятися?! Ти самому Сталіну фіґлі-міґлі показував... — натякнув я на його перебування в московському цирку.

— А тобі покажу — о! — склав кулака Арпад. — Тільки шпіґни мене ще раз — і дістанеш у саму кушку[35].

— Хай і дістану. Але скажи, звідки ти хліба взяв? — уперся я.

— Та навіщо тобі знати?

— Ну, ти також дивак: «Навіщо?» Та тому, що, коли цей хліб з-поза табору дістався сюди незаконним шляхом, значить, якась така дорога є. А, коли є дорога, то нею може дістатися і щось інше...

— На це надій не покладай. Хліб я одержав у виміну: мав захованого ще золотого зуба, і за нього виміняв буханець хліба, який мені передаватимуть частинами. Обмін злодійський, бо ж три грами золота вартують у двадцятеро, чи в тридцятеро більше. І річ невинна: хліб. А що ти маєш, щоб обміняти «за щось інше»? І де ти такого дурня знайдеш, який би маючи «щось інше», взявся тобі його передавати в табір?

— Твоя правда, — погодився я. — Але все ж таки мені цікаво, як той хліб сюди потрапив?

— Потрапив він так: кілометрів зо три звідси стоїть собі п’ять хат, в одній з них є «бабьонка» Мотя, яка вміє пекти хліб і кохатися. В Моті є коханець, який служить тут при конвої. Мотя любить, наче сорока, все, що блищить, і за блискучі речі вміє блискучо любити... Чи тобі до того всього треба ще якихсь пояснень?..

— На тему хліба — ні. Але, скажи мені, чи ти справді так добре знаєш Сибір?

— Знаю настільки, наскільки можна було з друкованих джерел вивчити. Я справою «місць віддалених» понад десять років займався. Читав усе, що міг на цю тему дістати, а мапи вивчав напам’ять. І, голубе, як тільки очі заплющу — весь Сибір, наче на долоні бачу: ріки, гори, болота, ліси, тундру — все! Хочеш, наприклад, знати, де ми перебуваємо? Ось: над рікою Алдан — найбільшою правою притокою Лени. До Алдана впадають з правого боку Томмат — який своєю чергою має притоку Учур — та Амґу. З лівого боку до Алдану впадає Моя та Аллах-Юнь. Положення — до 200 метрів понад рівень моря. Під нами — поклади вугля, а також золота. Долина. На схід — Верхоянський Хребет, за ним — Хребет Перського. Біля Кугурчі пересічна температура в січні — мінус 40-50 ступнів, у липні — плюс 15-20 ступнів. Сніг лежить упродовж 220 днів у році. Густота населення в цій околиці біля берегів річок не перевищує 10 осіб на квадратовий кілометр, а далі — всього випадає одна особа. На полудневий захід від нас лежить місто Алдан, і в його околиці населення «густе», бо випадає на квадратовий кілометр приблизно 25 осіб. Знаходимося в смузі вічної мерзлоти з дуже незначною кількістю опадів. Населення — Якути, а далі — Якути з Евенками. Алдан — ріка судоходна...

Я засміявся і перебив Арпада:

— Подиву гідно! Коли б ти ще внав секрет, як зробитися невидимими, то ми би без ніякого труду могли опинитися на волі...

Я би ще охоче поговорив, але мої друзі, наморені цілоденною працею, потребували відпочинку і скоро поснули. А я лишився сам з новою ідеєю і зі своїми розбурханими думками. Передсмак небезпечної авантюри відразу скинув з моїх плечей два десятки років, зробив мене молодим, відсвіжив думки й почування: Так, так, втікати, неодмінно втікати! Що найголовніше? Вогонь. Треба розстаратися тільки пару коробок сірників і сухарів, чи чого іншого, щоби могти підтримати сили день-два без необхідности зупинятися й здобувати харчі. Не може бути, щоби втеча мусіла неодмінно кінчатися невдачею! Особливо, коли тікатиме троє відважних і дружних людей! Адже живуть тут люди!

Я вже загорівся наміром, я обмірковував на всі способи можливості, й досадно мені було, що Святослав з Арпадом можуть спати. І не лишень вони — всі в бараці спали, а я один лежав на твердих дошках з відкритими у темінь очима і думав, думав, думав...

Другого дня наказано мені помогти при інвентурі[36] лікарняного бараку. Переписувати там, властиво, не було чого, і робота платного обліковця напевне на багато перевищувала б вартість лікарняного майна. Але мені до того діла не було.

Очікуючи на попередній інвентурний список, я пішов коридором, заглядаючи крізь заґратовані отвори в дверях до середини «палат». Страшний вид вони представляли! Ті живі трупи в лахміттях серед понурої, страшної нужди могли конкурувати з грішниками Дантового «Пекла», а самі приміщення різнилися від житлових бараків хіба тим, що були ще більше занедбані й брудніші. Лишень у двох «палатах» були поганенькі залізні ліжка зі збитими на макух матрацами, а в решті стояли звичайні нари.

В одній із кімнат я впізнав Жоржа. Він сидів на нарах у самій шпитальній сорочці з пообриваними рукавами та розшматованою пазухою і, обнявши власні коліна, поклав на них голову. Коли би це не звучало натякненням на парадокс, я би сказав, що він був живим втіленням мертвеччини і порожнечі — таким одчаєм і безнадійністю віяло від цілої його скорченої постаті й отупілого, чи обезумілого обличчя. Справді, жалю гідна така постать, що, поставивши все на карту за можливість панувати над іншими, натомість опинилася сама на самому споді життя. Було чого розпачати!..

Я дивився на нього і думав, що ось я, Святослав, Арпад і нам подібні — ми мали стільки втрат і гіркот у житті, що їх і сотої частини навіть не снилося таким от Жоржам. Так, ми тратили величезні скарби, але зате наші душі були вічно невичерпними джерелами, які на місце втраченого завжди приносили щось нове. А Жорж, звичайно, не міг втратити і сотої частини того, що могли втратити ми, але, втративши ту свою дрібничку, яку вважав усім, лишився таким страшним, таким нещасним старцем!..