Настояний на пахучих порічкових, малинових чи вишневих прутиках, чай пах приємно й здорово. В мене ще була грудочка цукру, і я, великодушно поділившись нею зі Стопкіним, відразу поправив його гумор і навіть настроїв примирливо до себе.

— Що нового? — спитав я, сьорбнувши гарячого чаю.

— А от, не бачиш? — показав довкола себе рукою Стопкін. — Дошки пообгорали, мало весь барак не пішов із димом, людей покалічили. Рябухін утрати на десять тисяч рублів нарахував. Навіть більше.

— Це він бреше, звичайно. Звідки ж тут набереться десять тисяч?

— То ти так думаєш. А Рябухін думає інакше. Він лікування і похорони порахував, а до того — втрату робочих годин тих в’язнів, що в лікарні лежать... Знову ж, ремонт бараку, дошки, цвяхи... Це, брат, державі у добру копійку влетіло.

— Справді, горе страшне!.. Але ви, ваше прєв сходітельство, про якісь похорони згадували. Кого поховали?

— Федора Бородача.

Від цієї відповіді на мій бадьорий настрій упала густа тінь, і охота жартувати відразу минула.

— Бородача вбили!.. — вирвалося в мене.

— Не вбили йото — поранили, — поправив мене Стопкін. — І рана не така то вже страшна була. Але зараження крови його вбило. Вчора поховали.

— Зараження крови... Звичайно... Адже в лікарні для в’язнів ні ганчірки чистої, ні йодини нема, дарма, що Рябухін видатки на хворих тисячами рублів обраховує... І похорони!.. Скільки нарахував Рябухін за те, що голе тіло виволокли з табору й зарили в яму?..

— Та йди ти к чорту! — злякано махнув руками Стопкін. — Також мені розмови заводиш! Мало тобі десятки? Хочеш іще другу заробити?

— Підеш доносити? — спитав я просто, відкинувши комедію з титулуванням.

— Ні, — заперечливо покрутив головою Стопкін. — Хоч... мусів би піти.

— Ти чув, Стопкін, дотеп про Леніна? Один каже: «Ленін помер, але діло його живе!» А другий відповідає: «Ох, нехай би він краще жив, а діло його вмерло!» І тобі я також би сказав: Ліпше йди й донеси, але лишися з переконанням, що не повинен був цього робити.

— Як це? Щось дуже мудро...

— Справді, як на тебе, задуже мудро... Оповідай краще далі: хто ще в карцері, кого поранено, а кого інакше покарано?

І Стопкін оповідав з деяким навіть піднесенням, в якому відчувалося цілком виразний осуд наших «рееволюційних» поглядів і вчинків.

— Дивлюся я на вас, дурних, і зло мене бере, — признався він одверто. — Скажіть мені, якого чорта ви ще носа задираєте?! Сидіть тихо — і все! Минули царські часи, коли можна було в революцію гратися! Тепер такі часи настали, що й невинних карають. Здається, ясно. Але ні, знаходяться ще малохольні!..

Отже, оповів, що пораненого Зипа відвезено до табору Семякіно, де була краще обладнана лікарня, в якій Зипові мали гіпсувати, чи ампутувати руку. Яшка Чижик і Пенька Смик також потерпіли чимало, так що їх можна було сподіватися з лікарні нескоро. В інших бараках сутичка пройшла з неоднаковими вислідами, але на загал блатні її програли. Навіть грізний Єзя Хлюдь, не вспівши ще стати на ноги по першій рані, — а, може, саме завдяки тому, що ще не набрався сили, — знову повернувся до лікарні з поломаним ребром. З нашого боку важкою втратою була лишень смерть Бородача. Крім нього, поважно потерпів ще Артеменко, що лежав у лікарні з пробитим боком, а решта мала лишень незначні пошкодження. Космач і Вербняк уже пішли до роботи, а Святослав навіть не хотів до лікаря йти — обійшлося якось так. По інших бараках було приблизно те саме.

— Та ще того придуркуватого мусіли в лікарні замкнути, — вже скінчивши справоздання, пригадав Стопкін.

— Якого придуркуватого? — не догадався я.

— Та якого ж! Скільки в нас придуркуватих є? Крюка. Він як почав верещати, як почав ганяти по цілому таборі — ледве його впіймали.

Я не вважав навіть за потрібне спитати щось більше про мого кровного ворога. Лишень сказав Стопкіну:

— Ну, от, прєвосходітельство, ти радиш — сидіти смирно, а воно, бач, добре скінчилося.

— Воно ще не скінчилося... — зловісно-пророчим голосом відповів Стопкін.

— О в, ваше прєвосходітельство, ви неначе чогось боїтеся?..

— Поживеш — і ти злякаєшся... Рябухін, он, погрожував, що він, замість Зипа, тепер перевезе сюди Пєтьку Большого. Цей уже собі не дасть у кашу наплювати. Він вам покаже!..

— Нам? А вам?..

— Усім буде: і вам, і нам... — сердито гаркнув Стопкін, зрозумівши, що нехотячи зрадився.

Увечері, коли в’язні повернулися з роботи, я зробив приємне відкриття: на місці покійного Бородача розквартирувався побіч мене Арпад. З першого погляду я зрозумів, що, він і Святослав за тиждень моєї відсутности вже веліли познайомитися і заприязнитися.

Наступний день випав вихідний, то ж в’язні не спішили лягати. Більша частина з них, порозсідавшись біля печі, слухала вигадок старого Жучка, що був майстром оповідати всякі дивниці, а ті, що. полягали, вже спали. І ми також прикинулися сонними.

Лігши поміж Святославом і Арпадом, я відчув себе так, ніби був у своїй хаті, між своєю родиною. І настрій у мене розпогодився і сил прибуло.

— Добре, що ми вкупі, — шепнув я. — Будемо разом мізкувати, що далі робити.

— А ти ще не намізкувався в карцері? — спитав Арпад, намагаючись щось розломити в руках.

— Там погано думається, — признався я. — Світ видається чорнішим, ніж насправді, й людина почуває себе надто самітною. Але все ж я маю кілька плинів і хочу почути про них вашу думку.

У Святослава від незагоєної рани боліла голова, і він лежав із заплющеними очима, не виявляючи охоти до розмови. Але Арпад озвався:

— Вислухаю найпильніше навіть десять плянів, але при одній умові.

— Якій?

Арпад присунувся близько і шепнув мені у вухо: — Якщо вони будуть торкатися втечі.

— Втечі?

Я збирався дуже енергійно запротестувати, але Арпад, скориставшись з моменту, ткнув мені в уста, наче в розкритий дзьоб голодного вороняти, частину того, що він врешті розламав, а другу частину подав Святославові. Я вихопив несподіваний подарунок з рота і зі здивуванням побачив, що, це — хліб. Шматочок черствої цілушки. І не таборового глевтяка, а справжнього житнього хліба! Вже самий його запах вплинув на мене, як на розплакану дитину пипка, і я, відломивши від шматочка крихту, побожно посунув її на язик. Пожував, посмакував, проковтнув і щойно після того докінчив свій протест:

— То ти поважно думав узяти ноги на плечі?!

— Певно, — хитнув головою Арпад, гризучи свій шматочок. — Я відразу побачив, що в’язнів тут зовсім не стережуть так пильно.

— Та бо найліпшими сторожами є морози, тайга і... Святославе, ти вже казав йому?

Святослав зробив притакуючий знак головою.

— Бачиш, — обернувся я знову до Арпада. — Тільки божевільний, або дурний, що не знає обставин і околиць, може тікати звідси.

— Гм... — байдуже гризнув хліба Арпад, — Я є якраз протилежної думки: тільки дурний, або божевільний, знаючи край і обставини, буде тут сидіти...

— Що ти хочеш сказати? — схвилювався я.

— Хочу сказати, що, — прошу мені вибачити одвертість, — лишень божевільний, або дурний, може ігнорувати вивчення головних особливостей пралісів, чи пустелі, знаючи, що йому раніше, чи пізніше, доведеться в них побувати...

— То... То ти... — почав був я, але хвилювання вривало мені голос. — Чуєш, що він каже!? — повернувся я знову у бік шуряка.

— Ні, не чую, але знаю...

— Знаєш? І що скажеш на це?

Святослав зморщився від болю і відповів самими устами, не розплющуючи повік:

— Що він... розумний і відважний парубійка...

Тут у дужках мушу зазначити, що «парубійка» мав уже під п’ятдесятку, і голову його прикрашала велична, немов полірована, лисина.

— Чекай, — сказав я Святославові, хоч він і без того замовк. — Чекай... Як бачу, то я сильно відстав від подій. Пам’ятаєш, що ти мені оповідав? А тепер скидається на те, що оцей блискучоголовий «парубійка» змінив твої погляди, обернувши їх під кутом 180 ступенів...

— От і неправда!