Не вважаючи на позу, видно було, що говорив щиро й справді був готовий з голими руками не лишень на Крюка — на самого нечистого кинутися.

— Скорий ти, парубче, до бійки, — сказав я йому. — Але битися треба уміючи й знаючи, за що. Лише бик нерозумний бере на роги будь-кого без розбору.

... Прощаючись, я нікого не кликав зі собою, а тих, які самі визвалися йти, попередив, що моя дорога лежить туди, звідки важко повернутись живому. Сказав також, і про те, що виглядів на перемогу нема і що зі мною можуть іти хіба такі, які хочуть умерти, та ще й важкою смертю. Не обіцяв нікому ані легкого життя, ані грошей, ані слави — нічого, крім невигід, гіркого труду й небезпеки.

І все ж зі мною пішли Юхим Орчик, Степан Кислий, Калістрат Постолик, Яків Кряж, Мирон Ледь, Василь Хрущ і навіть баба Лисавета.

— Не смійтеся з мене, — просила вона, — візьміть, а не пожалуєте. Я вам кулешику гарячого наварю, сорочки полатаю, онучки поперу. І біля хворого та раненого краще походжу, як котрий із вас. А й на розвідку ходитиму. Ви ж самі знаєте, що стара баба скоріше пролізе туди, де молодому чоловікові всі ходи замкнені...

— Не жартуйте, ненько, — відмовляли ми її. — Війна — не жіноче діло, а ви ж уже й не молоді.

— То ж то й є, що стара, та й нікому не потрібна, — не здавалася баба Лисавета. — Подумайте ж самі: як мої сини молоді не жалували голови покласти, то я, стара, буду свою берегти?! Візьміть мене, паничу, не покидайте на призволяще!..

Аж плакала, так просилася. І ми взяли її. Взяли й ніколи не пожалували. Була нам Лисавета Моргун за рідну маму і робила совісно все, як обіцяла, нераз викликаючи в нас подив, що в неї на все сили вистачало. Ми вибрали добре скрите місце, викопали землянку, забезпечили її, як могли, і поселили в ній бабу Лисавету. Це був наш штаб, наша лікарня, наша хата, де можна було вилизатися з ран, виспатися, з’їсти гарячого кулешу і взяти чисту сорочку. І вмерла наша названа мама геройською смертю серед мук допиту, бо попалася на розвідці. Але не видала нікого й нічого, хоч знала дуже багато. Не виказала навіть землянки, і ми нею користувалися далі.

І з Василя Хруща виробився прикладний та відважний вояк. Він тримався мого боку невідлучно. Був моїм охоронцем, джурою і вірним товаришем до самого кінця нашої партизанської тулячки.

Півтора року наш загін, як його прозвали, — «Поповичі» — рейдував по Правобережжі, міряючи простори від берегів Чорного моря до залізничної лінії Київ-Волочиська. Ми нараховували спочатку 40 чоловіка, потім — 80, а накінець — аж 200. Об’єднавшись з іншими партизанськими загонами, яких було повно по Україні, ми були спроможні зачепитися з п’ятикратно переважаючим ворогом і завжди виходили зі зачіпок переможно. Але безпечніше й краще було оперувати невеликими загонами, наскакувати несподівано в кількох місцях відразу, робити блискавичну розправу й щезати. Коли ж ситуація ставала занадто несприятливою і небезпечною, ми взагалі розчинялися, розлазячись хто куди: одні до нашої землянки, інші — до матерів, чи взагалі рідні, а ще інші — до вірних побратимів, чи любок. Вичікували небезпечний час, а тоді сходилися в умовленому місці й продовжували гру зі смертю: наскакували на станиці ЧеКа й в’язниці, винищували більшовицькі «ради» з їхніми посіпаками, підкладали міни під поїзди, що везли в Московщину пограбоване в Україні збіжжя, і допомагали нашим хліборобам у їхній боротьбі проти комісарів «червоної мітли», що викачували по селах «контрразвьорстку»[29].

Оскільки основний склад нашого загону походив з того самого повіту, що і його отаман, себто я, то зайве, звичайно, говорити, що головну увагу ми присвячували рідній околиці. Жорж Крюк, ставши з повітового губерніальним комісаром ЧеКа, через нас проводив безсонні ночі, а й удень без охорони не виходив на вулицю. В його розпорядимости були значні військові сили, призначені спеціяльно на боротьбу з партизанами. Двічі ми ті сили винищили скандально і мало не впіймали при тому самого Жоржа, але він вислизнув нам з рук. Взагалі ми з ним не мали ніколи щастя, хоч полювали невтомно і послідовно, наставляючи йому найхитріші пастки, але кожного разу якась несподіванка, чи дивний збіг обставин, псували всі наші плани, і Крюк виходив з пригоди живим. Те самісіньке можна було сказати і про Крюка: він полював за нами ще з більшим завзяттям, ніж ми за ним, але висліди всіх його заходів були попросту ніякі. Один лише раз його відділ упіймав 11 наших товаришів і завіз д' губерніяльного міста. Бідні хлопці були піддані першому етапові чекістських тортур, але від другого етапу ми їх звільнили чисто божевільним нападом, при якому вилущили всіх чекістів (тоді, власне, Жорж якимсь чудом-дивом врятувався), порозганяли військо й більшовицьку владу й випорожнили в’язницю, випустивши на волю понад триста людей. Звільнені товариші переказали мені слова Крюка, який і далі плекав у душі надію на те, що врешті його кабінет буде прикрашувати сплювачка, зроблена з мого черепа. І, правду сказавши, небагато бракувало, щоб цим і скінчилося. Раз я майже упіймався в місті, куди вийшов особисто на розвідку; другий раз мене, вже непритомного від рани, вірні товариші дослівно видерли з рук чекістів; а втретє, коли нас зрадила любка одного побратима, Жорж пройшов зі своїми посіпаками так близько, що черкнувся об мене рукавом, але не впізнав. Це все було якесь дивне, навіть неправдоподібне, і скидалося на гру, в яку вмішалася незбагнена третя сила, що для неї і я і Крюк були лишень звичайними ляльками.

Боротьба точилася без угаву, але вже видно було всі познаки її сумного кінця. Не знаю, як інші, але я відчував, що поступово втрачаю мету, на дорозі до якої очолював мій партизанський загін «Поповичів». Бо ж не можна було вважати метою — полювання за Жоржем, перевертання поїздів і наскоки, які в остаточному висліді нічого не міняли. Ціла Україна протестувала й кипіла виступами проти нової влади, сума партизанських сил нараховувала, як казали, до двадцяти тисяч людей, а все ж більшовики закріплювали своє панування з кожним днем міцніше. Партизанам бракувало одного спільного керівництва, яке б могло об’єднати всіх і повести до спільної мети.

А все ж одного вечора на наш тимчасовий постій прибув чоловік, який назвався зв’язковим від УВО[30], пояснив нам історію її виникнення, ознайомив з її завданням, повідомив про прибуття з закордону уповноважених і керівників — сотника Івана Андруха та поручника Миколи Опоки — та запропонував нам увійти під провід спільного командування.

З радости ми мало не задушили заявкового в обіймах, довго підкидували його під стелю і врешті справили нечувано розкішний бенкет: випили по дві (аж по дві!) чарки горілки, з’їли повний чавунець кулешу, а на кінець — по кусочкові ковбаси і хліба — вволю. В тих дуже скрутних часах, за якими безпосередньо починався пам’ятний голод 1921-го року, ми собі дуже рідко дозволяли на те, щоб насититися. В бездіяльні дні жили впроголодь, і лишень перед якоюсь акцією підкріплювалися сильніше.

Отож зв'язковий повернувся назад, а ми гарячково прийнялися переключатися на нові рейки боротьби. Не входить у плян — оповідати, що і як ми робили. Досить того, що, хоч наш загін ніби назверх перестав існувати, та сили його й цілеспрямованість дії при підтримці інших підпільних клітин УВО дали себе відчути більшовикам дошкульніше, ніж раніше.

Я мав роботи по горло і, хоча здебільшого робив щось таке, чого толком не розумів, то все ж відчував, що накази згори надаються планово і до чогось ведуть. Це додавало мені сил і охоти до праці, до виконання дуже небезпечних завдань і взагалі окрилювало радісними надіями.

У гарячковій підготовці до чогось важливого збіг непомітно майже весь 1921-ий рік, і лишень під кінець його я почав догадуватися, що готується якийсь великий спільний наступ. Мені наказано — бути напоготові самому й тримати напоготові також усіх людей, щоб негайно включитися в акцію, як лише прийде наказ. Остаточні дані мав принести зв’язковий десь у кінці жовтня, і я очікував його з невимовною нетерплячкою.