Кислий видимо зніяковів.

— Ніколи мені було за ними оглядатися — я свою душу спасав.

— Побили їх! — вихопилося раптом у білявої, замурзаної дівчинки, і вона схлипнула.

— Іван Бабенко — староста села — де? — проковтнувши зойк, що був відповіддю на слова дівчинки, продовжував я, — звертаючись на цей раз до Василя.

— Хороба його знає! — підкинув зневажливо плечем парубок.

— Бабенка повісили на дзвіниці... — трохи ніяково відповів Юхим і зідхнув.

— Отаман Кирило Богдан — де?

— Того порубали на кусні.

— А Григорій Шпачок?

— Поранено його. Чекісти з собою забрали.

Я далі називав імена чільніших людей нашого села й дізнавався, що доля їхня була однакова: того вбито, той сам себе добив останньою кулею, а того Крюк забрав зі собою.

Відповіді за кожним разом ставали все тихіші й несміливіші й урешті, коли стихло, та сама замурзана дівчинка, раптом набравшись відваги, заговорила:

— А я бачила, паничу, як паніматку вбито, й отця замкнено в церкві... Забрали їх з дому і вели, а нас позганяли, щоб ми дивилися.

Здригаючись, захлинаючись й уриваючи слова на половині, дівчинка оповідала, як вели батька через ціле село й били, щоб він признався, де його сини. Мати бігла позаду, хапала чекістів за руки й не дозволяла їм знущатися над батьком. І за це її також били. Але мама не лякалася побоїв. Вона називала чекістів слугами антихриста й різунами. Тоді її ударами прикладів повалили на дорогу й застрелили. А батька довго ще били під церквою, а потім зв’язаного вкинули в храм і храм підпалили.

Я слухав дитину й сліпнув з жалю. Мені видавалося, що я відчуваю кожен удар, кожну зневагу, що їх довелося зазнати моїм дорогим батькам. Моя душа кричала й мліла разом з мамою й горіла разом з батьком. Моє серце плакало кров’ю, але я хотів випити чашу до дна.

— І що ж, Христинко, каялися мої батьки? Просили милосердя? — спитав, ледве протискаючи слова через здавлене шаленим жалем горло.

— Ні! — потрясла енергійно голівкою мала оповідачка. —- Отець усе голову вгору тримали й молилися. А кров із них текла, текла, текла... А паніматка бігли і кричали: «Будь мужній, Малахію! Я не залишу тебе, я піду з тобою!..»

О, я так добре уявив собі всю страшну сцену, наче бачив її власними очима! Я настільки знав тата і маму, що навіть, здавалось би, і без оповідання Христинки розказав би те саме: про тата, задивленого в небо, на Того, Хто перший дав приклад витривалости задля спасіння людського роду, і маму — гідну доньку козацького роду Рябошапок й вірну дружину своєму мужеві. Й у порівнянні до них оцей овечий гурт, що вмів лише ненавидіти своїх ближніх, видався мені огидною плісню.

Я кинув свій револьвер їм під ноги і сказав, що, коли вони вважають лише себе покривдженими і рахують лише свого «чуба», то можуть мене взяти й видати в руки Жоржа. Запевняв їх, що за мене вони куплять собі трохи ласки в чекістів. Я сказав їм, що вважатиму честю для себе поділити долю лицарів, які полягли мученицькою смертю, і вважатиму ганьбою — ділити життя з боягузами і зрадниками. Я не щадив жорстоких слів, ганьблячи їх за те, що вони не поклоняються правді, як належиться вільним людям, лише гнуться перед силою, як підлі раби. Я кпив з них, запевняючи, що вони не гідні кращої влади, тільки босяцько-московської, як і належиться нікчемам, що лише «свою душу спасають», що в момент, коли рішається доля держави, вміють тільки «смирно сидіти». Я казав їм, що вони навіть гірші від тієї чекістської босячні, що вирізала і спалила село, бо ті воюють і навіть умирають за своє бажання — панувати, а ці — віддають найцінніші скарби, які роблять життя життям, за можливість хробачого животіння. І я їм радив найнятися в найми до тієї розбійничої голоти і за юдин гріш виловлювати та видавати тих людей, які стають до боротьби проти чужої наволочі.

Наче оса, я запускав жало отрутних слів у душі цих людей, переконаний, що вони відплатяться мені жорстоко. Та я, власне, бажав цієї жорстокости, найбільшої і найстрашнішої, як доказу, наскільки глибоко моя отрута сягнула в їхні душі. То була найрозпучливіша хвилина в моєму житті, така розпучлива, що перед нею замовкав навіть біль ран, спричинених політичними ударами й злочинами. Бо ж ось як зустріли мене ті люди, для яких я хотів посвятити моє життя, для добра яких я був би радий умерти сотні разів! Так прийняли вони мене в годину нашої спільної жалоби, в годину смерти мого батька, що жив і вмер для них, і моєї дорогої матері, яка вклала стільки теплоти й турбот в їхні родини! І в той мент життя мені видалося таким огидним, нестерпним і безцільним, що я забажав умерти. Я хотів, щоб ці люди вбили мене, і за це згідний був навіть простити їм частину їхньої сліпої злоби й нікчемности.

Але мої слова урвала якась метушня, і я, відірвавши увагу, скупчену біля мого болю, звернув її на оточення, яке досі ввижалося мені однією нерозбірливою плямою, що світила на мене повними ворожосте очима. Та тепер я побачив, що кілька чоловіків борикається з Василем, намагаючись видерти від нього мого револьвера. Коли ж врешті видерли, Василь сів нерухомо, понуро схиливши голову.

— Дайте йому зброю! — наказав я. — Може мене вбити — і це буде людяніше, ніж віддати в руки Крюка.

Відповіддю на мої слова була гробова мовчанка, лише Мирон Ледь подав мені відібраного у Василя револьвера, а я зі здивуванням зауважив, що всі, навіть і чоловіки, мають червоні від сліз очі. Та, не зрозумівши ще як слід своїх односельчан, я подав револьвера Василеві. Він відвернувся, упав обличчям на землю й заридав, рвучи на собі волосся, а цілий гурт, який сидів мовчки, раптом заговорив:

— То не на вас, паничу, — то він себе хотів рішити!..

— У нього ціла сім’я загинула — він сам, як палець, остався!..

І тоді закричали всі разом, заплакали, заголосили. Деякі підповзали на колінах, обіймали мене за ноги й намагалися цілувати мої руки.

— Ой, паниченьку, та коли б же ви бачили, що тут діялося!..

— Страшний суд був!..

— Не гнівіться на нас, бо ми обезуміли чисто!..

— Та ви ж знаєте, як отарі без пастиря!..

— Ой, синку, синку, знаємо ми тепер добре тих большаків, бодай їх свята земля не прийняла!.. — голосила баба Лисавета. — Та то ж люципери, гірші від Турків страшніші від Татар, що то про них ще мій покійний прадід оповідали!..

Ні, це не були мої вороги — це були попросту нерозумні діти, що заблукали серед незрозумілих обставин. І, як недавно побачили в мені винуватця їхньої недолі, так тепер побачили в мені свою опору і свого рятівника. Скаржилися мені, оповідали про свої втрати, про свої болі, переживання і питали поради. Вірили, що я зможу їм допомогти, бо ж звикли на протязі стількох літ знаходити пораду и поміч у приходстві й у дворі паніматки.

Тим часом, я їм не міг нічого порадити, а тим менше — помогти. Навпаки, міг сказати майже з певністю, що це — лишень початок лиха, яке несла зі собою нова влада. І я їм це сказав, не криючи нічого, не подаючи ніяких дешевих надій і нічого не обіцяючи.

Та, здається, мої односельчани й тим були задоволені. Вони зрозуміли, що лихо, яке звалилося на їхні голови, звалилося не на них одних, а звалилося на всіх. Ба, навіть більше: вони побачили, що інші опинилися ще в гіршому положенні, ніж вони. І з тих «інших» першим був я.

Ми пробули цілий день разом, наче одна родина. У нас було спільне горе, нас в’язало спільне минуле і непевне майбутнє. Я оповідав їм дещо про свої пригоди, а, коли почало темніти, сказав, що треба піти на згарища села. Трупи вже були поховані у спільній могилі, і я хотів помолитися.

Василь цілий день пролежав лицем до землі й не реагував ні на чиї слова, ні на чиї штовхання. Але, коли ввечері я лишень торкнувся його плеча й обізвався до нього, — відразу зірвався на рівні ноги.

— Іди, Василю, пошукай якогось зайняття, розумнішого від лежання на землі, — сказав я йому. — Тут не вилежиш нічого.

— Паничу, — крикнув трохи театрально Василь, — я знаю, що я — собака! Але скажіть мені тепер усе, що хочете, — зроблю! Хочете — піду на самого Крюка! Або я його, або він мене!..