Пам’ятаю вечір 27-го жовтня, коли в моїй підвальній кімнатчині зібралися найближчі друзі, що творили наш штаб. Були мої уродини й іменини водночас, то ж усі четверо з'явилися з подарунками: один приніс пляшку вишнівки, другий — два пшеничних калачі, третій — теплі рукавиці, а Василь — величезну миску квашених яблук, до яких я зроду мав велику слабість. Цю нашу п’ятичленну горстку в’язала не лишень спільна праця і спільна мета, а й глибока взаємна братерська любов. Ми були побратимами в кращому розумінні того слова, готовими з радістю віддати життя всі за одного, а кожен зокрема — за всіх. І нам було так добре від самої свідомости, що, ось, ми всі вкупі! В підвалі пахло сирістю, плісінню й щурами, зрадливий каганчик мружився і вмлівав зі страху від кожного подиху й необережного руху, а ми собі кпили з нього, хрупали яблука й жартували. І наші жарти були гострі та дотепні, наш сміх був щирий, але все ж відчувалося, що та радість була крихка і непевна, як позолотка на ялинкових горішках: досить було якогось звуку, чи слова в розмові, як з-під поверхової веселости визирала тривога, чорна й понура, як і стіни мого конспіративного мешкання, прозваного Мишачою Дірою.

Напередодні, перед тим, як заснути, я багато думав про свою родину, а про батьків і Пшеничку — зокрема. Пригадував собі, як то святкувалося мої іменини такого, або такого року, і що тоді, чи тоді сталося. Звичайно душею кожних родинних свят була Пшеничка. Вона завжди найліпше знала, кому який подарунок зробити, але нікому не зраджувала, що даруватиме сама. І, як закон, її подарунок кожного разу був найліпший. Така була хитренька наша люба, золота Псенися Псеницка!

Пригадав я собі також, що минулого року ніхто мене не поздоровляв, ніхто мені нічого не подарував. Звичайно, коли я сам підо впливом трагедії з батьками та селом забув про цей день, то хто ж інший міг його пам’ятати?!

І, мабуть, тому, що я так багато думав, приснилася мені Пшеничка. Але якось так невиразно та плутано, що я того сну ніяк не міг би розказати. Снилася мені Бершадь і її околиці, такі, як вони були в день нашої пам'ятної прогулянки, потім чомусь була хуртовина і це все плуталося з Пшеничкою, Крюком і зв’язковим, якого ми чекали з хвилини на хвилину.

Я дуже глибоко задумався, і з цієї задуми мене вирвав тривожний рух: хтось із вулиці подавав умовний знак. Ми попідскакували на місцях і приготувалися до всяких несподіванок, а Василь вийшов і незабаром повернувся, ведучи зі собою жінку. Ми відразу впізнали в ній маму одного з наших полеглих товаришів, то ж обмін паролями був лишень звичайною формальністю.

— Матінко! Любов Андріївно! — закрутилися ми всі біля гості. — От несподіванка! Здорожені? Втомилися дуже? Сідайте, випийте чарочку вишнівки за здоров’я нашого отамана, а Василь зараз притащить гарячого чайку. Біжи, Василечку, в тебе ноги наймолодші!

Любов Андріївна мала великі сірі очі й безкровне бліде обличчя, яке від смерти одинокого сина втратило властивість відбивати біль, чи радість. Воно, здавалося, закаменіло, як і серце нещасної матері. «Поповичі» над могилою побратима присягнули — бути синами Любови Андріївної й називали її здебільша мамою.

Гостя кивнула мені пальцем і, коли я підійшов до неї, міцно мене поцілувала. Потім сіла на розстелений кожух, пригубила чарку й зідхнула.

— От, що, діти, — сказала, — зв’язкового, який ніс до вас наказ, переловлено, і, тому замість нього, післано до вас мене. Письмового наказу не маю, але звелено мені переказати вам таке: негайно зібратися і вирушити на захід. З Басарабії на початку листопада має перейти кордон відділ українського повстанського війська, і ваш загін є одним з тих, що мають приєднатися до нього...

Так дізналися ми про Другий Зимовий Похід і мали увійти в склад Басарабської Групи, очоленої генералом Гулим-Гуленком, якого я вже знав з попередніх років.

Звичайно, ми щиро пожалували за зв’язковим, але в тих умовинах смерть була надто природним явищем, щоб її довго оплакувати. Головне було, що суть наказу до нас дійшла й оп’янила нас більше, ніж би спинила ціла пляшка вишнівки, випита кожним присутнім зокрема. І ми вже почали виявляти всі ознаки великого вдоволення, коли Любов Андріївна піднесла вгору палець, прохаючи уваги. І те, що вона сказала, справило на нас враження ківша холодної води, вилитої на розгарячені голови.

— Однак мусите прийняти до уваги, — говорила наша гостя, — що у вашому загоні є зрадники, які в рішучу хвилину перейдуть на бік ворога і, висловлюючись фігурально, встромлять вам ножа в спину...

Ми так беззастережно вірили всім своїм товаришам по зброї, що вістка нас приголомшила, але Любов Андріївна наводила нам безсумнівні докази зради, відкинути які не було можливости.

Це був поганий знак, але, не дивлячись на осторогу, ми все ж не змогли відмовитися від участи в поході. Вжили всіх заходів обережности й старалися вгадати наперед всі можливості.

Довго було б описувати, як розгорнулися події. Вистачить лишень сказати, що все сталося навіть і не так чорно, як могло статися. Кількох зрадників ми навіть успіли викрити й покарати. Але все це дуже погано вплинуло на настрій друзів і значно зменшило сили загону.

Та найгірше чекало попереду: це була невдача походу Басарабської Групи. Мушу признатися в малодушности. Я був радий, що в останній день дістав контузію в голову й не бачив сумного кінця...

І знову переховували мене незнайомі добрі люди, але, коли я прийшов до пам’яти, не могли мені нічого сказати. Я не знав, хто з моїх товаришів живе, хто попався в полон, хто поліг на полі бою, а хто перейшов румунський кордон. Навіть про Василя мені не могли сказати. І від того було мені так важко на душі, що, здавалося, бракувало повітря. На довершення прийшли вістки про трагедію Базару, й це мене добило цілком. Світ перетворився для мене в пустелю без доріг, без мети і без пристановища.

І тоді я, поклавши в кишеню кілька різних документів, пішов, куди очі дивилися. Байдужісенько мені було, що мене впізнають, впіймають і замучать — нічого не було страшно. І напевне тому, що я не тікав, небезпеки виминали мене, а смерть не бачила ніякої приємности в надбанні такої душі, яка вже й без смерти була майже мертва.

От так почалася моя безконечно-довга тулячка, й однією з її етапів був табір над рікою Алдан.

* * *

Якщо казати правду, то ніяких страшних несподіванок каторжне життя мені не принесло. Було воно дуже важке, але я вже знав його наперед і з оповідань бувальців і з дедуктивних розважань. І через те, що я не тільки собі його вірно уявляв, але й готувався до нього протягом довгих років, воно мене ані не злякало, ані не зламало. Бігло воно звичайними рейками: непосильна праця від ночі до ночі, гірше, ніж рабське, безправ’я, голод, бруд, знущання, нічні алярми й труси, а позатим — морози й вітри, що кпили собі з нашої арештантської одежі й упікалися до шпіку костей.

Через три, чи чотири дні після нашого прибуття до «Кугурчі» приведено туди ще один невеличкий етап, властиво, велику групу, складену переважно з криміналістів[31]. У наш барак їх попало всього двох, але цього вистачило, щоб внести колотнечу. По-перше вони відразу знюхалися з Яшкою Чижиком та Понькою Смиком і скинули дотихчасового старосту бараку — Федора Бородача, колишнього шахтяра, що в п’яній бійці вбив міліціонера та лаяв на цілий голос нецензурними словами усе ЦК компартії, разом зі Сталіним. Був це тип, безперечно, примітивний, але не розкладений морально, як звичайні криміналісти. Обов’язки баракового сповняв совісно, а фізична сила й тверда вдача його забезпечували у бараці спокій і порядок. Видимо, позиція, яку займав, лоскотала його амбіцію, а тому був глибоко ображений, коли босячня раптом заявила, що бараковим буде Льодя Зип.

Відразу ж після цієї заяви в бараці все пішло догори дном: криміналісти позаймали найкращі місця на нарах і позаймали стільки, скільки хотіли, а решта в’язнів, що становили понад 80% загального числа і не належали до босяцької шайки, мусіли вдоволитися тим, чого не потребували Зип і компанія.