Метнулися панські гайдуки, вхопили Івана і приволокли до двору.

— Коли саме? — питає пан.

— Та було, паночку, — каже скоренько Хівря, — саме у той день, як Параска мені сказала, що Горпинина корова близнят привела. Там такі були бички, як писані!

— А кат же тебе, бабо, знає, коли тобі хто про писані бички оповідав! — розсердився пан. — Ти мені толком кажи!

— Скажу, паночку, скажу! — спішить Хівря. — Це було день перед тим, як ви загадали моєму чоловікові у ваших ставках рибу порахувати.

Пан лишень очі вирячив:

— Не верзи, бабо, дурниць! Я такого ніколи не загадував!

— Ой загадували, паночку, загадували! — Хівря своєї. — А мій чоловік нарахував тієї риби стільки, що було б на дванадцять повних возів, і ще три рибини зверху зосталися б.

— Та чи ти впилася, бабо?! — ще дужче сердиться пан. — Коли це таке було?

— Та було, паночку, саме перед тисячним роком і тисячним днем.

— Що таке?! — зовсім спантеличився пан. — Що то за тисячний рік і тисячний день?!

— Ой, паночку, та хіба ж ви не знаєте? Та то було у той рік, як на нашій вербі бублики вродили, і як у ваші верші зайці ловилися, і як у вашому лісі риба притхнулася.

Пан з лиха лишень плюнув.

— Бачу, — каже, — що в цієї баби й справді не всі вдома[21]. Дайте їй сотню канчуків за те, що мені голову морочила, і виженіть з двору.

Та Івана жаль за серце стиснув: усе ж, як не як, а рідна жінка.

— Майте Бога в серці, пане! — просить. — Бачите самі, що жінка не сповна розуму. Змилосердіться!

— Гаразд, — каже пан, — знай моє милосердя: хай буде не сто, лишень десять — і за те подякуй.

Обернувся і пішов у покої.

Розтягнули гайдуки Хіврю на колоді, всипали десять канчуків і вигнали з двору.

Йде вона додому й плаче, а Іван збоку ступає і питає:

— А що, Хівре, навчили тебе розуму?

— Ой навчили, Іване, навчили! — хлипає Хівря. — Ще зроду такою мудрою не була. Тепер уже не здуриш мене ані рибою, ані зайцем, ані бубликами, ані тисячним роком і тисячним днем. Та вже нікому нічого не казатиму, щоб люди з мене ще дужче не сміялися.

Переніс Іван хату з села на свій ґрунт, і подружжя зажило у згоді. Після панських канчуків Хівря навчилася тримати язика на припоні й не бігала по сусідах розносити і своє й чуже сміття. За це люди почали її шанувати, хоч і далі зі звички позаочі називали язикатою.

Та й по нинішній день про кожну жінку, яка любить багато непотрібного говорити, встряє у чужі справи й оповідає одним усе, що почула від інших, кажуть: «Оце язиката Хівря».

Жив собі колись один чоловік із трьома синами. Два старших були парубки як парубки — і розумні й робучі. А третій був, хоч і дуже доброго серця, та такий ледачий, що цілими днями вилежувався як не на печі, то десь у садочку в холодочку. І за це прозвали його люди Лежнем.

От прожив батько, скільки йому там судилося прожити, та й умер. Лишилося по ньому чимало поля і багато худоби. Стали тоді старші брати між собою радитися, як би то Лежня обхитрувати.

— Поля йому однаково не потрібно, бо він на ньому працювати не буде, — кажуть. — А з худобою ми його підведемо.

Порадилися добре, а тоді й кажуть Лежневі:

— Слухай, Лежню, зробімо так: хай кожен із нас поробить загороди. Як ітиме худоба з пасовиська додому, то скільки в чию загороду зайде, стільки й буде. Пристаєш на таке?

— Пристаю, — каже, Лежень. — Хай буде по-вашому, братіки.

От старші брати й узялися загорожі городити, та все просторі, та з тесаних дощок, а в тих загорожах ще й хліви та стайні ставити. Працюють з ранку до ночі, аж їм руки опадають, а Лежень — нічого. Лежить собі на травичці в холодку й посвистує.

— Гей, Лежню, — кажуть йому люди, — ти чому загород не будуєш? Куди ж твоя частка худоби має прийти?

— А кудись уже прийде, — відповідає позіхаючи Лежень. — Ще вспію.

Коли ж прийшов уже день худобу ділити, встав Лежень, пішов навиривав кущів лободи, дикого проса і всякого іншого хабаззя та й натикав у дворі. А худоба, хоч і напаслася за день, та ввечері, повертаючи додому, проминула тесані загорожі й стайні старших братів, і вся посунула на Лежневі бур‘яни.

Старші брати аж волосся на собі рвуть, аж плачуть з досади, та що зробиш? Самі ж таке придумали. Пропало!

А й Лежень зажурився. Як подивився на ту всю худобу, то лишень потилицю почухав.

— Це ж, — каже, — її й нагодувати треба, й напоїти, й корів подоїти, а коли ж я тоді лежатиму?

Зайняв усю череду вигнав на ярмарок та й попродав. Набрав грошей повну пазуху і знову журиться:

— Це ж гроші треба ховати та стерегти, щоб хто не вкрав, а коли ж я спати буду?

От подумав він, подумав, пішов і купив лантух[22] ладану. Виліз із тим лантухом на високу гору, підпалив ладан, а сам став на коліна й молиться.

— Дякую, — каже, — Тобі, Боже, що Ти мене з клопоту визволив.

А дим з ладану пішов та й пішов угору аж до неба. На те спускається янгол на золотих крилах і каже:

— Дійшла твоя молитва, Лежню, до Господа, і Він оце послав мене спитати, чого ти собі бажаєш?

Знову пошкріб Лежень потилицю й відповідає:

— Та я сам собі нічого не бажаю, тільки лежати і спати. Але як мені лежати і спати, коли мої бідні брати з горя плачуть і волосся на собі рвуть? То я хіба хотів би таку сопілочку, щоб, як у неї заграв, то всякий, хто мене почув би, веселився б і танцював.

— Добре, — каже янгол, — ось тобі така сопілка!

Дав Лежневі сопілку, а сам полетів знову на небо. Прийшов Лежень додому і застав братів сумних та зажурених.

— Не журіться, братці, — каже, — я вам зараз на сопілці заграю.

Та й вийняв сопілку і заграв.

Як лишень брати почули сопілку, та як схопляться, та як зарегочуть, як візьмуться в боки, як вдарять навприсядки! А Лежень і собі за ними — аж стіни трясуться! Та приплескують, та приказують, та регочуть, та витанцьовують, аж поки попадали з утоми й поснули на долівці. На другий день знову те саме і на третій день.

Та якось, як Лежневі вже обридло грати, схаменулися й кажуть:

— Що ж це ми виспівуємо та витанцьовуємо, а поле неоране стоїть. Треба в сусідів волів на відробіток позичити й собі поле зорати та засіяти.

От позичили вони пару волів, узяли плуга і поїхали в поле, а Лежня залишили вдома, бо він ще спав. Приїхали до свого лану, перехрестилися, старший брат узявся за чепіги, а середущий волів за налигач[23] і почали орати. Та не вспіли ще й половини гонів пройти, як надбіг Лежень.

— Боже помагай, братці! — кричить. — Я трохи заспав, але зараз вам заграю, щоб робота веселіше йшла.

Та брати, як лишень почули сопілку, враз і про роботу забули. Покинули волів і плуга, а вдарили такого тропака, що в них з-під ніг лишень грудки землі на всі сторони посипалися. Та хоч би ж то самі брати, а то й воли, наче показилися: поспиналися на задні ноги, скинули ярмо, позакандзюблювали хвости і давай вибрикувати, наче козли! Сопілка грає, брати виспівують та навприсяди чешуть, воли через голови перекидаються і вже не ревуть, а іржать кінськими голосами та хвостами вимахують на всі боки, і навіть плуг підскакує. Так веселилися до самого смерку й однієї борозни не скінчили.