— Дівчино-дівчино, поклади мене на лаву.

— Ов-ва! — каже бабина дочка. — Я й у матері своєї нічого не роблю, а тут стала би дурній Кінській Голові за наймичку! Я не прийшла тут з тобою носитися, а прийшла, щоб ти й мені дала те, що дідовій дочці дала.

— Ну гаразд, — озивається Кінська Голова, вилізши на лаву, — то, може, ти мені хоч пиріжка даси, бо я дуже голодна.

Розсердилася бабина дочка та як не заверещить:

— Оце напасть яка! То їй відчини, то через поріг перетягни, то на лаву посади, а то ще й пирога їй дай! Не дам нічого, бо мені й самій мало!

— Дівчино-дівчино, — знову просить Кінська Голова, — поклади мене на постіль спати й колискової пісеньки мені заспівай.

А бабина дочка — у сміх!

— Оце але! — регоче. — Ще чого захотіла? На постелі буду спати я, а ти собі й на лавиці без колискової переспиш.

На другий день прокинулася Кінська Голова, збудила бабину дочку і каже їй:

— Дівчино-дівчино, хоч ти мене й не шанувала, і їсти мені не дала, і спати не вклала, і колискової не співала, та дарма! Лізь мені у праве вухо, а вилазь лівим.

— Го-го! — відповідає бабина дочка. — Я зроду усім наперекір роблю, то й тебе не послухаю. Влізу тобі лівим вухом, а вилізу правим!

— Як хочеш, як хочеш, — каже Кінська Голова і наставляє ліве вухо.

Влізла бабина дочка у ліве вухо Кінській Голові, вилізла правим — та й лишенько! Зникли десь і кожухи, і хустки мальовані, й обидві пари чобіт. Стала дівчина боса, у чорній, як земля, сорочці й драній свитині.

Аж за серце вхопило бабину дочку.

— Ах ти ж сяка-така, Кінська Голово! — заверещала вона, та й ураз замовкла. Бо, лишень рота розкрила, а з нього одна за другою жаби — плиг-плиг! Та великі, та чорнющі, та поганющі!

Як побачила їх дівчина, то відразу й зімліла і на долівку — бух! А як прочуняла, то вже Кінської Голови не було, лишень довкола самі жаби лазили.

А тим часом вдома баба наказує дідові:

— Запрягай, діду, дві пари саней. Одними ти правитимеш, а другими я. Змушу я свою дочку безупину цілу дорогу говорити, щоб привезла червінців удвоє стільки, що твоя. І не забудь сокиру взяти, бо ще, може, доведеться й від розбійників яких боронитися. На золото багато ласих.

А собачка сидить на призьбі, хвостиком махає й людським голосом промовляє:

— Гав-гав! Дідова дочка вся в золоті, а бабиній жаби з рота скачуть!

— А геть, погана! — кричить баба. — Не бреши! Кажи так: дід свою дочку на одних санях привіз, а бабину аж на двох, повних золота, привезуть!

Не слухає собачка і далі по-своєму каже:

— Гав-гав! Дідова дочка вся в золоті, а бабиній жаби з рота скачуть!

Розлютилася баба, вхопила деркач і загнала собачку аж за клуню. Та собачка і звідти своєї:

— Гав-гав! Дідова дочка вся в золоті, а бабиній жаби з рота скачуть!

Поїхали дід і баба в ліс двома парами саней, і знову перед ними рівна дорога до хижі відкрилася. Тільки ж що з того? Знайшли дівчину на порозі хатини босу й усю у дранках, а біля неї повно жаб. Поки ж дідові та бабі свою пригоду оповіла, то вже по пояс у жабах стояла.

Розкричалася баба на цілий ліс, аж запінилася

— Я ту Кінську Голову на шматки порубаю, як вона не зробить, як я хочу! — кричить. — Їдь, старий, додому, а сокиру мені лиши. Та вдома скажи своїй дочці-ледащиці, щоб на завтра напекла-наварила для цілого села й усім оповістила, що Кінська Голова вдвічі для моєї дочки стільки добра зробила, скільки для неї. А взавтра ранком приїжджай по нас.

Наварила дідова дочка, напекла для цілого села, як їй було наказано, й людей зійшлося стільки, що у дворі стало тісно. Стоять і чекають. А дід поїхав та й вернувся ні з чим.

— Біда, сусідоньки, — каже. — Нема дороги, а ліс густий — не проїду. Коли ваша ласка, то поможіть мені жінку й доньку знайти.

Посунуло ціле село в ліс. Ходили, шукали, ввесь ліс облазили — дарма! Ані хижі, ані Кінської Голови, ані баби, ані її дочки так і не знайшли.

А дідова дочка так уславилася, що сам князенко, молодий та хороший, про неї почув і приїхав подивитися. Як же побачив дівчину, то так уподобав, що зараз і посватав. І побралися вони, і щасливо вік прожили, людей шанували і постолом добро возили.

Колись дуже-дуже давно там, де Дніпро у Чорне море впадає, поміж каміннями та скелями великими, прокопалися чорти із середини землі, із самого пекла, на світ Божий. І виходили, коли хотіли, чи то вночі, чи то й удень, і добрим людям усякі капості чинили: воду в криницях каламутили, рибалкам сіті дерли, а на полях поміж пшеницею та житом кукіль[10] розсівали. І так усім допекли, що мусіли християни насиджені землі покинути і на всі чотири сторони світу розсіятися, бо ніхто не міг з нечистою силою дати ради.

А жив собі у столиці, у Києві, веселий та дотепний парубок Іван-Великан. Був він дуже побожний, дуже милосердний і дуже відважний, а нечистої сили не любив — страх! І коли зачув, яке лихо людям над Чорним морем сталося, довго не думав. Узяв у торбину шмат хліба, плесканку свіжого сиру і ще там чого, торбину закинув на плече, з родиною і сусідами попрощався, до церковних хрестів перехрестився і вийшов за браму міста.

Чи довго йшов, чи ні, але прибув на берег моря й побачив діру з пекла. Та й неважко було її знайти, бо з неї хмарою дим валив, а всередині клекотіло, наче в казані.

Став Іван-Великан, помолився, поснідав, подумав і заходився каміння відвалювати та від Дніпра рів копати. Аж тут і чортяка з діри виліз. Чорний та рогатий, та поганий-поганющий і з хвостом предовгим. А сіркою від нього так заносило, що Іванові аж у носі закрутило.

Привітався чорт з Іваном і питає:

— А що це ти, парубче, тут робиш?

— Хіба не бачиш? — відповідає Іван-Великан. — Хочу ріку у вашу діру завернути. Як у Києві на Йордан посвятять воду у Дніпрі, а вода в пекло потече, то ви там усі й погинете.

Злякався чорт, аж позеленів, бо ж усім відомо, що свяченої води ніяка нечисть не витримує.

— Правда ж то, Іване? — питає. — Не жартуєш?

— У мене з чортами жартів нема, — відповідає Іван. — Видушу вас усіх — і сліду не лишиться!

Ще більше злякався чортяка і під землю — шусть! Лишень китичка на кінці хвоста майнула.

Прибіг до самого найстаршого чорта — до Сатани й оповідає.

— Так і так, — каже, — прийшов із Київської землі Іван-Великан і річище Дніпра нам у пекло хоче завернути, щоб на Йордан нас свяченою водою вигубити. Що накажеш робити, царю?

Злякався й Сатана, залізними зубами задзвонив і за роги вхопився.

— Біда! — застогнав. — Біда! Велика біда! Чув уже я про того Івана-Великана: він не одному нашому братові хвоста прикрутив. Як напосядеться на нас — буде лихо! Але ти візьми його на спитки. Може він якраз і не такий сильний, як про нього кажуть. Зроби йому першу спробу з каменем.

Вертається чортяка до Івана й говорить:

— Чи ти, Іване, й справді такий дужий, що нас не боїшся? Таж ми така сила, що проти нас ніхто не встоїть.

А Іван йому на те:

— Божа сила більша від вашої. А я з Богом, то й вас переможу!

— Ну, як так, — каже чорт, — то давай мірятися. Будемо один одному задачі давати. Хто переможе — той сильніший.

— Добре, — згодився Іван. — Кажи ти перший, яку там задачу маєш.