І що з дурнем робити!

Взялися брати разом, підсаджують ту ступу на дуба, мало не перериваються, та стогнуть, та сопуть, та дурня лають. А він і не гнівається, тільки дякує за поміч.

Ледве-ледве виперли ту ступу на дерево, примостили з нею дурня на грубій гілляці й наказують:

— Гляди ж, тримай добре, бо, як зірветься — сам знаєш...

— Я триматиму, братики, триматиму, — каже дурень. — Не випущу батенькового спадку з рук.

А тут уже й розбійники приїхали — дванадцять усіх, а отаман тринадцятий. Поздіймали міхи з сідел, коней потриножили і на попас пустили, а самі заходилися добро ділити. Десь ізнову великий грабунок учинили, бо понавозили й одежі дорогої, і зброї щонайкращої, і срібла-золота цілу купу.

Ділять розбійники, ділять, а брати з дуба вниз позирають, дух затаївши, й очам віри не ймуть. Ніколи ще такого багатства не бачили.

От поділилися розбійники добром, кожен свою пайку загорнув, а тоді розвели вогонь, приставили до нього величезний казан та й стали кашу варити. Пішов дим угору, і дурневі в носі закрутило. От він і шепче:

— Братики, дуже мені в носі вертить — зараз чхну!

— Не чхай! — сичать брати, злякавшись. — Не чхай, дурню, бо розбійники почують і буде нам отут амінь!

— Коли ж бо... коли ж бо не витримаю! — відповідає дурень та й: — Апчхи!

Та так чхнув, що йому аж булька з носа вискочила і — хляп! — розбійникам у кашу.

Позривалися харцизяки й закричали:

— Хтось є на цім дубі! Хтось чхнув нам у казан!

А отаман:

— Та ні! То якась пташка там собі гніздо звила, напевно. Бач, клята, нам кашу спаскудила. Висипайте цю геть, хлопці, приставляйте другу!

Вивернули розбійники кашу з казана і приставили другу. Варять-варять, уже каша майже готова, та так смачно пахне!

А дурень знову до братів пошепки:

— Братці, так мені слина котиться від того запаху, що не можу витримати: зараз плюну.

— Не плюй, дурню! — брати з кулаками до нього — Не плюй, бо розбійники догадаються, і буде нам отут амінь!

Та де там! Дурень — тьху! — і знову просто розбійникам у казан.

Знову посхоплювалися харцизяки:

— Таки хтось є на дубі! Нам у кашу плюнув!

— Дурні ви, дурні! — отаман їм. — Кажу ж вам, що то якась пташина з гнізда капостить. Вивертайте й цю кашу, приставляйте свіжу! Та перенесіть вогонь на другий бік дерева, щоб не був під гніздом.

Послухали розбійники отамана і зробили, як він казав. Утретє засипали свіжу кашу й далі варять. Варили, варили, поки й зварили. Посідали довкола казана, ложки з-за халяв повитягали і вже їсти збираються.

Аж тут дурень на повний голос:

— Братці! Не втримаю! Ступа летить! Ступа!..

Брати ще й слова сказати не вспіли, а ступа — гур-гур! — з дуба та й геп у казан! Кількох розбійників убила, інших покалічила, а решті гарячою кашею очі позахляпувала.

Полякалися душогуби, хотіли б тікати, та не можуть: той осліп, а той з землі не зведеться. А три брати, теє побачивши, притьмом з дуба позіскакували, розбійників пов‘язали, пів казана каші у копи вклали[5] і стали радитися, що робити.

— Ви, мабуть, сидіть тут і розбійників та добра стережіть, — каже старший брат. — А я возьму коня, скочу до міста та й дам людям знати. Хай роблять, як хочуть.

Так вони й зробили. Поїхав найстарший брат до міста і привів зі собою сторожу і самого старосту. Розбійників, які ще живі були, зараз у кайдани закували і повезли у тюрму, а мертвих поховали.

І настала велика радість. Люди дякували трьом братам і запрошували їх залишитися у місті на все життя. Та брати не схотіли, бо скучили за рідною стороною. То тоді міщани дали їм великого кованого воза, пару гарних коней, а на віз наклали всякого добра і торбу золота.

Їдуть старші брати возом, а дурень позаду пішкує зі ступою на плечах.

— Та покинь ти ту ступу! — кажуть старші молодшому. — Навіщо вона тепер тобі здалася?

— Таке вигадайте! — відповідає наймолодший брат. — А що ж я, бідний-дурний, буду вартий без ступи?

— То клади її на віз.

— Не покладу! — знову каже молодший. — Я вже на те дурнем і вродився, щоб на собі ступу довіку носити.

Був собі дід та баба. В діда була дочка, і в баби була дочка. Дідова дочка була добра, слухняна, роботяща й гарна, а бабина — лінива, язиката, брехлива й погана до того. Нікого не слухала, нікого не шанувала, а на дідову дочку з заздрости вогнем дихала і різні збитки їй робила. Оце, було, загадає баба обом у поле йти, то дідова дочка працює й спини не розгинає, а бабина ляже під кущем на межі й лежить цілий день. Коли ж додому прийдуть, вона й бреше матері:

— Я, мамо, цілесенький день працювала і спини не розгинала, аж мені руки потерпли, а вона (дідова дочка, тобто) лишень у холодочку лежала.

Баба й починає на дідову дочку гримати та ледащицею її обзивати та докоряти, а та бідна сиротина мовчить і словом не обізветься, лишень нищечком сльози обітре.

Або завдасть баба обом роботу — рушники вишивати, то дідова дочка й очей від полотна не піднесе — так пильно вишиває, та рівненько ниточку до ниточки хрестики накладає. А бабина дочка лишень заполочі[6] напсує, узір поплутає й роботу покине. Коли ж дідова дочка скінчить вишивання, то бабина її рушника вкраде, а їй свого підкине і знову до матері:

— Я, мамо, нитку-по-ниточці рахувала та хрестики рівненько накладала, а вона лишень заполоч плутала.

Чи вірить баба своїй дочці, чи ні, а на дідову знову накричить і їсти не дасть та дідові скаржиться:

— Ти, діду, таку ледачу дочку маєш, що її гріх і хлібом годувати. Візьми її та й віддай комусь або відвези кудись, щоб її мої очі не бачили й мої вуха не чули!

Дідові шкода було своєї дочки, але й баби він боявся, бо зроду якийсь такий плохий[7] був. Зідхне, бувало, почухає потилицю й каже:

— Та вона молода ще. Може, ще й навчиться, може, ще й з неї люди будуть. Хай лишень підросте.

А дочки й справді росли, росли та й повиростали. До дідової, дарма що боса й у чорній сорочці ходила, вже почали й старостів засилати, а на бабину ніхто й дивитися не хотів.

Роз‘їлася баба чисто. Що день, то гірше на діда напосідає, що другий, то більше лається. А одного зимового дня, у самий мороз, так розлютилася, що вигнала діда і його дочку, босу й у самій драній свитині, з хати.

— Не показуйся мені з нею й на поріг! — кричить. — Через неї мою доньку свати обминають! Не хочу, щоб через твою ледащицю моя дитина до сивої коси у запічку[8] просиділа!

Зажурився дід, запріг коня в сани, доньку посадив, соломою їй босі ноги обтулив та й плаче.

— Доню ж ти моя нещаслива, що ж я з тобою зроблю?

А донька на те:

— Не журіться, тату. Завезіть мене в ліс і лишіть. Бог милостивий — не дасть мені пропасти.

Завіз дід дочку в ліс, попрощався з нею, поблагословив і, плачучи, вернувся додому.

Лишилася дівчина сама. Пожурилася, поплакала, а далі зідхнула й каже: